Голгофською дорогою страждань

20160814 1 Проповідь високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського,
під час богослужіння в день прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель» 14. 08. 2016 р.

Дорогі мої брати і сестри, автокефальне братерство!

Хочу сердечно привітати вас у цьому чудовому храмі на великому святі – Винесення Животворчих Древ Хреста Господнього і великому святі – прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель», з якою відбулося неймовірне Боже чудо оновлення й виділення мира.

Дякую вам, що ви відгукнулися на Божий поклик, відклали в бік всі свої мирські справи, щоб узяти участь у цій неординарній події, явленні Божого чуда в нашій Українській Автокефальній Православній Церкві, освяченій кров’ю мучеників-автокефалістів, яку вони пролили під час комуністичного терору за віру православну і рідну Церкву в минулому столітті.

20160814 1

Я радий, що ви тут. Радий з того, що Господь зібрав нас, звівши до купи людей різних за характером, світоглядом, але об’єднаних найголовнішим – любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа і до рідної Неньки-України, яка нині спливає кров’ю новомучеників.

Ми з вами дуже багаті люди, бо маємо дві матері – земну й небесну: Державу Україну і Церкву українську. Земна – об’єднує нас в єдину родину, а небесна – поєднує нас, православних українців, з небесами, із Царством Божим, і один з одним.

І за нашу віру, відданість українському православ’ю, мужнє стояння там, де нас поставив Господь, – в Українській Автокефальній Православній Церкві, – Творець послав нам Своє чудо.

Послав нам ікону, якою хоче пробудити в наших серцях, а через нас і в тисячах інших, у кого серця ще закриті до Божої любові, черстві й закам’янілі до Вітчизни, – глибину віри і любові; розкрити затулені байдужістю очі, щоб бачити славу Божу, і вуха відкрити, щоб чути слово Божого благосвістя.

Господь спочатку послав цю ікону темною. Такою, що не було видно ні лику, ні будь-якого іншого малюнку, але біля неї в цьому храмі люди молилися два роки і за їхню віру Він послав іконі оновлення, а потім, коли вона повністю освітлилася, послав спочатку сльози з очей, а за цим миро виступило із горла Спасителя, і в деяких інших місцях на лиці і по іконі. А що буде далі, то ми не можемо сьогодні того навіть уявити.

Ця старовинна ікона, як і більшість із них, бачила не одне покоління смертних людей у їх радості і в горі. Вони бачили і скорботні дні, коли перед ними горіли свічки, освітлюючи господарю чи господині останній шлях, що вів їх у вічне життя.

Шлях, по якому доведеться у свій час пройти і кожному з нас. Багатьом нинішнім іконам, які стоять у наших оселях і церквах, суджено нас пережити і, можливо, побачити щось таке, чого ми не бачили. Адже ікона – це цілий світ, це вікно у небо, у вічність!

За які заслуги Господь посилає нам чуда? Невже ми всі такі святі та Божі? Та немає у нас заслуг перед Господом – одна гординя і пристрасті. Ось за гріхи наші і бачимо ми чуда Божі.

Давайте задумаємося – чому Син Божий явився на землю тоді, коли правив цар Ірод? А це був час дуже тяжкий для єврейського народу – духовна неміч, розтління, яке уразило всіх і все, панувало тоді в народі. Що чекало розбещений народ? Страшна смерть! І ось саме в цей час і прийшов у світ Лікар. Узяв усі недуги на Себе і помер на хресті. І воскрес. І Своїм воскресінням зцілив увесь світ.

А ми хіба не розбещений народ, коли подивитися, що ми творимо скрізь і всюди? Що нас чекає, що з нами буде, якщо не схаменемося, не покаємося і не зупинимося у своїх пристрастях? Тому й нині оновлення ікон, їхнє мироточення – даються нам не за нашими заслугами, бо їх у нас немає, а як пересторога за гріхи наші, щоб ми, дивлячись на них, зцілялися вірою і покаянням.

Але якщо старозавітна людина не могла звільнитися від гріхів, то ми з вами можемо бути вільними від них. Звичайно, важко, іноді навіть неймовірно важко подолати гріх, пристрасть, що заполонили душу, взяли її в міцні кайдани. В той же час кожен із нас має досвід подолання якогось гріха постом і молитвою до Господа. Чому ж тоді нам не вдається повністю здолати пристрасті, що мучать нас?

А відповідь лежить на поверхні, але ми не хочемо її бачити, бо вона нас лякає. Бо коли ми візьмемо її в своє серце, тоді нам доведеться відгукнутися на поклик Господа: «Візьми хрест свій і йди за Мною».

Чому ми боїмося? А тому, що тоді доведеться йти хресним шляхом на Голгофу – шляхом страждання, яким ішов Сам Спаситель. Чи готові ми до цього? Ні! Не готові, бо духом слабкі. І в цьому наша біда. Якби ми, не відступаючись, несли свій хрест вслід за Спасителем, ступаючи крок у крок у Його сліди, то ми з допомогою Божою повністю б здолали свої пристрасті.

Якби ми, тільки розкривши очі після сну, одразу ж згадували, що ми діти Божі, створені для вічного життя в Ісусі Христі, і хоча б молилися належним чином та приводили своє життя у відповідність із Христовою євангельською наукою, то ми б побороли свої пристрасті, ми б відігнали від себе бісів і їхні спокуси.

Біси постійно обплутують нас такою густою мережею спокус, які втягують у гріховне життя, що тільки постійною молитвою до Господа, тільки життям у Христі ми можемо це павутиння руйнувати. І Хрест Господній є для нас головною зброєю у цій битві не на смерть, а на життя.

Господь явив нам Свій Животворчий Хрест у четвертому столітті. Пам’ятаєте, стільки народу зібралося в Єрусалимі, коли виймали хрест, на якому було розіп’ято Ісуса, із землі, де він пролежав чотири століття? Довелося навіть піднімати, щоб люди його хоч побачили, стільки їх зібралося на свято, на торжество знайдення святині!

А нам Господь явив Боже чудо в сьогоденні, оновивши Свій образ і виточуючи з нього святе миро, щоб ми сьогодні вшанували цю святиню – ікону «Христос Вседержитель», через яку Син Божий прагне відродити нашу віру, щоб вона оновила наші серця любов’ю.

Але навіть сьогодні не так вже й багато зібралося нас у цьому храмі. Чому? Тому що люди збайдужіли до Господа, живуть без Бога й поза Богом, але як часто ми чуємо від них: «За що Бог мене покарав? Чому Він мене не любить?»

А за що нас любити, коли ми живемо без Бога? Коли в наших серцях не палахкотить любов до Нього? Коли наше відношення до Бога споживацьке, коли ми в Нього тільки просимо, кажучи «дай!», але так рідко кажемо: «Віддаю себе в руки Твої, Господи, і нехай буде воля Твоя, а не моя».

Ми боїмося цього, бо тоді доведеться брати на себе подвиги посту, молитви й обмеження себе багато в чому. А світ такий принадливий і як проти нього встояти! Але ж сказав апостол Павло: «Все мені можна, та не все мені на користь». Чому ж ми не беремо собі на озброєння це повчання великого християнського вчителя?

Ми звикли, живучи в світі, до споживання. Ми вже й життя свого не мислимо без постійного споживання всього, що нам світ постійно пропонує. Ми заковтуємо все, навіть не замислюючись над тим, чи воно користь нам принесе, чи шкоду. І в цьому вбачаємо сенс свого життя – лиш би задовольнити свої пристрасті й пожадання.

Ми й до Бога, і до стосунків із Ним, ставимося з тими ж самими пріоритетами – «дай», але не завжди й дякуємо. А коли й дякуємо, то все одно просимо, щоб і надалі допомагав нам, а не даємо Господу ніякої обітниці навзамін Його допомоги, як те робили древні євреї. Ми Його зобов’язуємо бути у нас на службі! Ось уже як ми повернули справу – не Бог і я десь там біля Нього, а, навпаки, я і Бог, ставлячи себе вище Бога у своєму споживацтві.

Але ж хіба це може бути визначальним у наших стосунках з Отцем Небесним? Якщо, скажімо, син чи донька щось просять у свого батька, то вони, перш за все, його люблять. Адже він їхній батько, він дав їм життя! І визначальним у їхніх стосунках є любов, а не корисливість. Чому ж тоді у наших стосунках із Отцем Небесним навпаки? Чому немає любові між нами з нашого боку? Господня любов до нас є, а нашої до Нього – немає!

Господь зійшов на Хрест заради нас, а що ми можемо зробити для Бога? Любити Його! Ми можемо Бога любити? Можемо! Можемо, але не хочемо. Щось обломилося в наших душах, збилися ми з курсу і втрапили в темряву, і тепер пливемо бурхливим морем життя, як ті сліпці, не бачачи перед собою світла з маяка.

А Христос сказав: «Я Світло для світу», Мене слухайте. А ще Він сказав: «Будьте як діти, бо їхнє Царство Небесне». І ще він сказав: «Радійте. Я з вами повсякчас». Тобто, це вже велике Моє благодіяння для вас, смертних. А нам би просто радіти з того, що Господь дав нам життя, що Він поряд із нами. Але ж нам цього замало. Спершу, дай нам все, чого ми бажаємо, а не Ти, що нам до вподоби, а не Тобі. Ось тоді ми й порадіємо. А так – вибач, Господи, ми Тебе не знаємо.

Коли Господь вигнав із біснуватого легіон бісів, що його мучили вдень і вночі, і дозволив їм увійти у свиней, а ті кинулися з кручі й утопилися, то що сказали Ісусу жителі Гадаринські, власники свиней, тобто гріховних пристрастей, яких вони леліяли й пестили для себе? Вони попросили Його піти геть за межі їхнього поселення.

Ось де межа між гріхом і святістю! Один! Лише один із кількох сотень або тисяч гадаринців прийняв Ісуса всім серцем і Той звільнив його від вічної муки гріха.

А як же інші? Так і лишаються гинути в пристрастях – побутових, політичних, суто меркантильних, доводячи себе до духовного виснаження і тілесного руйнування і, врешті, помирають із прокльонами на всіх і все, ображені на світ і на Бога. Відходять у потойбіччя у біснуванні.

Згадаймо євангельську притчу про мудрих дів, які йшли на зустріч із Женихом і взяли не тільки світильники, а й оливу до них. Так і віруючі, як ті мудрі діви з оливою, так і вони живуть до останнього подиху з духовною оливою – з молитвою і в надії на Бога. І Він зустрічає їх, і спасає в життя вічне, а вони у великій любові підносять Йому хвалу. Як отой біснуватий, очищений від демонів безвір’я й безнадії Ісусом, із великої вдячності припав до Його ніг і лежав у мирі й спокої, бо Господь є джерелом життя, оздоровлення і надії.

Тільки чудо Боже може спасти Україну – Вітчизну нашу, але чи гідні ми цієї милості Божої, того, щоб над нами було звершене чудо?

Із святої Євангелії ми знаємо, що Господь не звершував чуда в тих поселеннях, де люди не мали віри в Єдиного Бога. А дивлячись на цю ікону Господа Вседержителя, дивовижним чудом оновлену, ми сподіваємося і віримо, що благодатна допомога Україні буде дана, що спасіння можливе. В цьому оновленні і мироточенні ми бачимо заклик до глибокого покаяння і очищення, таких важливих для нас нині.

Скорботні часи настали для всіх, хто лишився вірним Христу в істині й Україні до загину. Але на примноження скорботи Господь примножує і втішення. Сказав же апостол Павло: «Бо в міру того, як примножуються в нас страждання Христові, примножує Христос і втіху нашу» (2 Кор., 1:5).

А в чому втіха наша нині? В тому, що Бог у кожному з нас – у тих, хто молиться, хто трудиться, хто працює на благо України, хто її захищає і хто проливає кров за її волю і кращу долю, у кожній пролитій ними краплі крові, в кожному пораненому й покаліченому кулями й осколками – у їхніх болях, у їхніх стражданнях, у кожній материнській сльозині. Сьогодні Бог з українським народом, а не з нашим ворогом, сьогодні Бог творить з нами одне тіло й тому ми непереможні, хоч і слабкіші, адже сказав Господь: «Сила Моя в немочі звершується».

Ми долаємо сьогодні Голгофську дорогу страждань, підставивши своє плече Ісусу, Який узяв гріхи людські і поніс їх, і умертвив їх у собі смертю людською, але воскрес як Бог і нас воскресив. І нам судилося зійти на Голгофу історії, і ми вже розпинаємося на Хресті своєї долі, і проливаємо праведну кров, щоб воскресла наша Україна.

І вона воскресне, адже Бог у правді нашої боротьби – духовної і тілесної.

Духовної: з одвічним ворогом Бога й людини, спокусником і підступним обманщиком – дияволом, який щомиті штовхає нас на злі вчинки й дії, розбурхує пристрасті і пожадання, і ними прагне міцно прив’язати нас до гріха, тобто до себе.

Тілесної – з ворогом, що прийшов загарбати нашу землю, позбавити нас земної Вітчизни й відібрати надію на Вітчизну небесну – Царство Боже. Вбиває наших співвітчизників, плюндрує нашу землю, прагне зробити нас своїми рабами, а диявол у цьому йому допомагає, вселяючи в наші душі безнадію і відчай. І тільки віра нас спасе. Віра правдива – православна.

І ось це оновлення старовинної ікони і витікання з неї мира, що явилося нам осяйним променем Божої благодаті, є свідченням милості Господньої до нас, грішних і стражденних.

Благодать Божа не являла нам раніше таких знамень тому, що не тоді, а саме зараз вони нам так необхідні, щоб втішити і укріпити стражденні душі. Не дати сатані вловити їх у сіті зневіри і відчаю, викрити зневагу і посоромити ворогів Божих і нашої переслідуваної Церкви-Мучениці. Господь посилає нашій Церкві це дивовижне благодатне знамення, щоб викрити і посоромити нечестивців, зміцнити вірних своїх рабів у часи новітніх переслідувань.

Благодать Божа виявила свою милість саме в той час, коли тяжкість посланих випробувань досягає своєї крайньої межі, коли до відвертих ворогів українського православ’я долучилися і «брати» наші з іншої конфесії, які нас люблять так, що скоро задушать у тих лукавих обіймах.

Звідусіль обступили нас – автокефальну отару овець Христових, як ті вовки в білих шкурах, і обманом та підкупом висмикують вівцю за вівцею з огорожі церковної. Хоча, чого гріха таїти, – і вівці в тому винні, піддаючись на оману, улесливість, інформаційну облуду, і через це стаючи передвісниками згубного гріха відступництва.

Та є ще одна біда, яку в народі дуже влучно означили – губи на солодке плямкають. Але чому ті вівці не думають про те, що прийде така година, коли доведеться гіркого куштувати? А доведеться ж! Життя цікава річ і завжди має дві сторони медалі.

І тільки вірність і відданість обраній Церкві-Мучениці, яка переслідувана впродовж майже цілого століття свого спасенного шляху всіма українськими владами, знищувана ними дотла і знову відроджувана з волі Самого Господа, як той Фенікс із попелу, вселяє надію на спасіння в істині.

Тому Господь і дає знамення Своєї благодаті не для якоїсь суєтної земної мети, не для того, щоб здивувати людей і збурити в їхній свідомості цікавість, а являє для якоїсь високої і спасенної мети, не тоді, коли просимо і хочемо цих знамень, бо сказано: «Не спокушай Господа Бога твого…» (Мт., 4:7), тобто, не вимагай чуда від Бога, - а являє тоді, коли це потрібне для отямлення, напоумлення, для настанови, що є Вища сила, яка звершує дії, неможливі для людської сили, а підвладні тільки Богу, тільки Його Всемогутня правиця управляє долями народів.

І якщо й волосина не може впасти з нашої голови без волі Отця Небесного, як говориться в Євангелії, то тим паче не може статися нічого непоправного з цілим народом.

Є зовнішня історія народів, є містична історія народів, є Божий промисел, який визначає долю народів: «наперед визначивши час і межі їхнього перебування» (Дії 17:26), як говориться в Діях апостолів, визначивши кожному народу місце поселення на землі і час панування на ній.

Будемо вірити, що знаменням оновлення цієї ікони благодать Божа свідчить про духовне оновлення нашого народу, який відступився від віри православної в її істині, розбрівся по різноманітних новітніх віруваннях, відділившись і від самого Бога. Але будемо вірити, що милосердний Господь дасть нам сили успішно подолати всі перепони на шляху духовного оновлення.

Церква-Мати Константинопольська у свій час мужньо й переможно пройшла кривавий шлях переслідувань язичницькою владою та іновірцями, відстояла чистоту Христового вчення від єретичних нападів, перетерпіла посягання на свою свободу Римським єпископом, розсіяння своїх вірних по всій землі.

Так і нашій Українській Автокефальній Православній Церкві належало в 20-му столітті окропити себе мученицькою кров’ю своїх архієреїв, пастирів і вірних дітей, які не відрікалися від рідної Матері.

Спаситель, Який полюбив Церкву і віддав Себе за неї, «щоб вона була свята і непорочна» (Еф., 5:27), як пише апостол Павло, відвідав і нашу Українську Автокефальну Православну Церкву вогненною спокусою спочатку мучеництва в 20-30 роках, а потім і принадами цього вже світу, аби посоромити сатану, як свого часу він був посоромлений терпінням праведного Іова, щоб на ниві нашої Церкви відділити вівсюг від пшениці і відсікти від її святого Тіла змертвілі члени.

Нині вогонь випробувань очищає нашу Автокефальну Церкву від зачаєного в ній вівсюга, що розтліває і священство, і вірних. Ми очищаємося від нього, щоб, оздоровившись, впевнено йти шляхом спасіння, опікуючи український народ в істині і правді, сіючи чисте зерно правди Божої і любові до рідної України.

Нині наша Церква переживає гніт посягання на свою свободу з боку патріарха Київського, який не соромиться користатися із складного становища нашої Церкви, щоб відторгати від неї її вірних і парафії, замість того, щоб із Христовою любов’ю прийти на поміч, підтримати, чимось значущим поділитися – хоча б тим, що в нас же й відібрав, а не дерти із сиротини останню свитину.

Нашій Церкві не вперше переживати годину скорботи, як нині. Але, хоч і примножилися скорботи, примножилася і утіха Божа. І якщо в першій половині минулого століття Господь являв свої знамення стійкістю вірних дітей Церкви, освячуючи її їхньою жертовною кров’ю, то нині, в час ослаблення віри й вірності, носіями благодатних знамень стають святі ікони як дороговказ вірного шляху.

Дорогі мої брати і сестри! Закликаю вас бути носіями і сівачами євангельського благовістя миру, адже звертався Господь наш Ісус Христос до Своїх учнів, коли приходив до них: «Мир вам».

Благаю вас бути носіями любові, бо заповідав Христос Своїм учням: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив». А Він полюбив нас до хресного розп’яття і заповів: «Немає більшої любові за ту, як віддати душу свою за друзів своїх».

Тож будьмо вірні й віддані рідній Українській Автокефальній Православній Церкві і вірі православній, бо тільки в ній спасіння. Будемо вірні своїй Вітчизні-Матері – рідній Україні, бо вона єдина і неповторна.

Будемо вірні праведній крові, пролитій вірними синами й доньками нашої Церкви-Мучениці впродовж цілого століття. Жертовній крові захисників землі української, що вони пролили її, захищаючи Україну від зазіхань ворога, і освятили її нею. І тому кров праведників волає до Господа і благає захистити Україну й нашу Церкву.

Нехай же Господь наш Ісус Христос щедро проливає із вічного Джерела Божої любові на нашу благословенну, але таку стражденну, українську землю, Свої багаті милості.

І пам’ятаймо – тисячі й тисячі мучеників Автокефальної Церкви там, на Небесах, моляться до Отця Небесного за нас і своїми молитвами не допустять несправедливої наруги над нами. Об’єднаймося навколо спільної Чаші причастя, причастимося Тіла й Крові Христа Спасителя нашого і станемо з Ним одним цілим. І тоді ми будемо сильні й непереможні, здатні захистити Церкву і Україну, і спасти свої душі.

Амінь.

с. Соколове, Зміївського району на Харківщині

Пошук

Публікації


<серпня 2016>
ПНВТСРЧТПТСБНД
1234567
891011121314
15161718192021
232425262728
293031