Проповідь архієпископа Афанасія (Шкурупія) в день Успіння Пресвятої Богородиці

Vlad20170828В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Христос посеред нас!

Дорогі мої в Христі Ісусі брати і сестри!

Сьогодні перед святою Плащаницею Пресвятої Богородиці та мироточивою іконою Христа Вседержителя ми з вами молитовно вшанували святе Успіння Пресвятої Богородиці, Матері Божої, звершили молитву за нашу Вітчизну Україну, її воїнів, які зі зброєю в руках захищають рідну землю від агресора.

Але нам ще багато треба працювати молитовно над тим, щоб подолати свого внутрішнього агресора – гріх, який нищить наше духовне життя, руйнує його цілісність у духовному і тілесному вимірах.

Цей агресор дуже підступний і жорстокий. Якщо давати йому послаблення, то настає той час, коли з його лап самотужки вирватися вже неможливо. І тоді нам на допомогу приходить Церква, в якій ми стаємо на боротьбу з тим духовним агресором – дияволом, знаходимо в ній захист і допомогу, зміцнюючись Духом Святим.

В цій боротьбі в моїй особі ви маєте не тільки духовного отця, а й побратима, товариша, який спільно з вами долає нелегкий, а часто й небезпечний шлях духовного спасіння. Цей шлях небезпечний тим, що, коли ти його долаєш у Божій правді й любові, то на тебе з усіх сторін постійно чигають всілякі небезпеки, оті кляті пристрасті, що вражають миттєво – думкою, помислом, які провокують на вчинки, через котрі потім мучиться душа ураженим сумлінням.

І це добре, коли сумління перебуває в такому стані, що одразу ж реагує на твоє падіння й стає тобі опорою, коли ти хочеш підвестися, аби прошкувати далі. Адже сказав святий Іоанн Златоуст, що стільки б разів не впав на площі, піднімайся і йди далі.

Мені не треба вчитися любити Бога й Україну, бо любов до них не просто велика, а безмежна. Мені не треба виховувати до них любов, бо я народився з цією любов’ю, живу з нею і в ній з першого звуку немовляти як тільки з’явився на світ, бо вона є моєю природою.

А хтось лише сьогодні виховує в собі любов до Бога й України, чи намагається це робити і йому дуже важко, тому для нього потрібна допомога. Я віддаю своє серце вам, хто стає на дорогу спасіння, й кажу – давайте йти пліч-о-пліч, подавши один одному руки, об’єднавши серця в одне велике, наповнене братською любов’ю, бо тільки так ми зможемо цей шлях подолати.

Україна – наша мати, така ж мати, як і та, що виносила нас, плід любові, з молоком якої ми всотали в себе любов до Бога, до рідної землі, до Вітчизни, увібрали в себе багатовікову культуру, всотали рідну мову, без якої ми ніхто й ніщо в цьому світі, але по якій Господь буде розрізняти нас і на тому світі.

Кожен із нас має свій дім, а всі ми разом маємо спільний дім – неньку Україну. І де б хто не був, куди б його доля не закинула, але в його серці завжди звучить поклик Вітчизни, поклик спільного дому, і хоча б думками, спогадами, але кожен лине до неньки – тієї єдиної, яка народила, випестувала, виховала, вивела у великий світ, і тієї, неподільної в серці ні з якою іншою, бо вона єдина так само, як і та, що народила.

В поета Павла Гірника є давній вірш у якому говориться про те, як поверталися дикі гуси з теплого краю до рідного дому. Мені на все життя запам’яталися два останні рядки. Коли під крилами птахів зазеленіли смарагдом поля озимини і синявою глянуло плесо, «ватаг крикнув, що Україна, і серце стало».

Чи в кожного з нас така любов до рідної землі? Для мене, покинути рідну землю – означає, зрадити, відступитися, вмерти. Чи є щось страшніше за те, як бути похованим в чужій землі? Щоб тебе поховали не по православному, щоб ніколи не поминали молитвою, не поставили за твій упокій свічку. Зрадити Вітчизну й віру православну, рідну Церкву – рівнозначно смерті.

І це знаменно, що саме тут, на харківській землі, славній своїми православними автокефальними традиціями, далекого воєнного 1942 року, відбулося єднання православних Сходу й Заходу в єдину Українську Автокефальну Православну Церкву. І звершили цю доленосну місію двоє видатних полтавців – патріарх Мстислав (Скрипник) і митрополит Феофіл Булдовський. Це дало духовну опору такої сили, що Церква й Україна встояли, витримали всі страхітливі удари, які випали на їхньому історичному шляху. І цьому єднанню ми, нинішні автокефалісти, повинні надати ще більшої наснаги, ще потужнішої сили, бо цього від нас чекає український народ.

Сьогодні, два тижні після того, як ми з вами 14 серпня, у день винесення Чесних Древ Животворчого Хреста Господнього, і в день пам’яті жертовного подвигу братів Маккавеїв, а ще знаменного для нас дня місцево шанованої ікони Христа Вседержителя, яка оновилася і мироточить тут, у цьому чудовому слобожанському храмі нашої Церкви, мені особливо зворушливо констатувати, що я, як архієрей, йду стопами великих попередників – патріарха Мстислава і митрополита Феофіла.

Їхня незборима православна віра і вірність УАПЦ, їхній український дух надихають твердо стояти у православній вірі й бути вірним і відданим рідній Церкві.

Коли мене запитують, чому Христос тут, у Соколовому, в церкві нашої парафії на іконі заплакав, то я відповідаю, що, очевидно, заплакав тому, що частина наших братів і сестер пішла не просто в адміністративне роз’єднання з Церквою, як то було до 2015 року, а відступилася від віри своїх предків, віри православної, відійшовши в неоунію під омофор Римського папи. А це вже духовна смерть, яка позначиться на їхній долі і на долі їхніх родин.

Тим паче, що ніхто їх не примушує силою – не катує, не мордує, храми не руйнує, живцем не спалює, як то було в 16-му столітті, коли польська влада ополячувала наш народ також і через віру й Церкву, усвідомлюючи, що це найкоротший шлях. Чи як то було в 20, 30, 40-их роках століття минулого, коли московська влада зросійщувала наш народ і так само знищувала віру й українську Церкву.

А вони відступаються від віри й Церкви добровільно, через велику гординю чи меркантильні спонукання.

Це коли брати до уваги церковний вимір і дану ситуацію. А коли подивитися на долю українців у вимірі життєвому, історичному, то чи можу я осуджувати тих, хто через страшні обставини життя був змушений покинути рідну землю й податися у світи? Вони рятували свої і своїх рідних життя, яке хотіла в них відібрати тодішня нелюдська московська влада.

А нині подалися світ за очі за шматок хліба, щоб вижити, щоб гідно жити, бо з рідної землі їх злиднями вигнала вже начебто рідна українська влада. І що за біда – такий роботящий, люблячий, терплячий народ і завжди така нелюдська влада над ним? Невже це кара Божа? Ні! Це випробування, які Господь посилає нам для очищення, для збудування своїх душ, і рідної України, а ми його не витримуємо, знемагаємо під їхнім тягарем, падаємо.

Господь поклав і на патріарха Мстислава такі тяжкі випробування, що хтось би інший не витримав, зламався, а він вистояв, бо любив Бога й Україну, і в цій любові стояв, немов скеля. І не тільки витримав сам, а й дав духовну опору тисячам українців, яких доля закинула в чужі землі, поміж чужих народів.

Ті з них, хто тримався, можливо, часто з останніх сил, цієї опори – Бога й України, хто мав опертя на славетного українця – патріарха Мстислава, лишалися синами й доньками своєї Вітчизни до останнього подиху, де б вони не були. І вмирали з цією любов’ю і вірністю. І струдженими тілами лягали в чужинську землю, але душі їхні залишалися з Україною, тут, серед своїх предків.

Недарма ж символами України є тополя, що одиноко стоїть край дороги, звівши своє гілля-руки до неба, як мати, що виглядає синів із далекої дороги, вимолює в Бога своїм дітям щасливу долю.

Верба, що похилила свої віти над водою і плаче за нещасливою долею своїх дітей.

І калина, червоні ягоди якої, наче краплі крові, пролиті в битвах за Україну її синами, за її волю і кращу долю. Скільки її синів і доньок полягло, знає лиш Господь-Бог. А полягло стільки, що земля наша українська стала наче живою істотою, бо насичена пролитою кров’ю своїх героїв – і тих, кого вже накрило покривало минувшини, і тих, хто в сьогоденні продовжує їхній подвиг вірності й відданості рідній землі.

Щаслива та Вітчизна, в якої є такі вірні й люблячі сини й доньки, що в пекельному вогні зради й відступництва не кидають її, не відвертають свої серця від неї в бік іншої, бо ніколи мачуха, якою б не була доброю і привітною, не замінить рідної матері. А Церква наша – УАПЦ, завжди була й буде рідною матір’ю кожної своєї дитини, навіть коли та дитина прихиляється до мачухи.

Так і хочеться вигукнути з глибини серця, щоб кожен почув і усвідомив: «Брати й сестри, любіть свою Церкву, вона освячена жертовною кров’ю тих, хто був попереду вас і віддав за неї своє життя. А хто відступився від неї – поверніться в лоно рідної Матері, пригорніться до її серця, воно ж таке любляче, вірне й віддане, воно простить вас і приголубить, бо материнське».

Дорогі мої, Церква наша пригортає нас до свого серця, їй болить, коли нам болить, вона сумує, коли у нашому житті трапляються негаразди, плаче разом із нами, приголублює, втішає, витирає наші сльози, а чому ж ми такі до неї невблаганні?

Чому постійно ранимо її серце своєю байдужістю, хитаннями в різні боки, нерозумінням її духовної цінності для нас і держави нашої в цілому? Чому немає розуміння того, що, втративши УАПЦ, ми без вороття втратимо український церковний дух і українську Україну?

Може саме тому нашу Церкву так люто ненавидять можновладці, які заповзялися вихолостити з народу все українське, саму нашу душу витрясти, як останні пожитки з торби, обезлюднити, щоб вже ніколи не відродився ні народ наш український, ні його дух вільнолюбний.

Вони бояться нас, бояться, як вогню, бо обпікають об нас свої жадібні руки, свої продажні серця. Ми їм колемо очі, ми їх лякаємо прикладом своєї вірності й відданості рідній Вітчизні Україні, вони бояться того, щоб наш приклад не наслідували інші.

Тому нам слід бути разом – молитися, думати, мислити, спільно будувати наші душі в однодумності, будувати рідну Церкву автокефальну, вільну й незалежну Україну.

Вільну від духовного насилля, від московщини, від сліпого наслідування європейщини, яка є не меншим злом, ніж московщина, бо так само руйнує наш духовний тисячолітній дух, наш український уклад життя, культурну цивілізацію, над якою трудилися десятки поколінь. Руйнують родинні цінності, зв’язки, прадідівську православну віру, змінюють саме поняття – українець, Україна.

Тому нам треба ще більше любити Бога й Україну, і рідний слобожанський край, на плечах якого лежить тяжкий тягар зросійщення. Нам треба ставати людьми здоровими душею й тілом, вірність яких загартована випробуваннями і є істинною.

Саме тут, на Слобожанщині, ми відчуваємо нагальну потребу присутності нашої УАПЦ, без якої українству не відродитися, не відновитися ні духом, ні свідомістю. І я закликаю всіх, кому небайдужа доля України і її духовності, – увіходьте в лоно УАПЦ, ставайте її вірними, ставайте її священством і чернецтвом, не бійтеся матеріальних труднощів, всіляких перепон, що їх постійно доводиться тут долати.

Так гартується особистість, а особливо особистість, про яку Христос сказав: «Я зроблю вас ловцями людських душ». Але для цього наша Церква повинна бути місіонерською, громадою учнів Христових, які сидять біля ніг свого Учителя, самі п’ють чисту воду з джерела Його Слова і дають напитися іншим, втамовуючи їхню духовну спрагу.

І методологією нашої місіонерської праці в умовах поглиблення секуляризації суспільства, розмивання його національних підвалин, релігійної самобутності повинні стати слова, сказані апостолом Павлом: «Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких» (1 Кор., 9:22). У цих словах великого апостола Церкви Христової міститься жертовний зміст пастирського служіння.

А спасти духовний світ православного українства в його національному сегменті ми зможемо лише тоді, коли зуміємо відкрити суть божественного Слова як джерела життя і радості, підгрунтя нашої віри й надії життя вічного. Це завдання лягає на кожного з нас, щоб саме ми – чи пастирі, чи звичайні віруючі автокефалісти, стали апостолами науки Христової.

Згадайте слова Богородиці на весіллі в Кані Галилейській: «Робіть, що Він скаже». І коли зробили так, як вказав Ісус, чудо перетворення води у високоякісне вино збулося.Так само збувається і чудо преображення душі віруючого, якщо він виконує заповіти Божі, живе за євангельською наукою Ісуса Христа.

Але, на жаль, більшість православних християн погано знають свою віру, Святе Письмо, а тому вказівку Богородиці: «Робіть, що Він скаже», тобто, втілюйте в життя євангельську науку Ісуса Христа, нездатні виконувати. Тому перед нами нагально постає організація євангелізації як основи повернення до «першої любові», про яку нам говорить книга Об’явлень, коли викриває церкву Ефесу у збайдужінні до духовності, забутті первинної любові.

Нова євангелізація повинна бути орієнтована на те, щоб сучасна людина змогла пережити радість присутності Божої любові в своєму житті, відчула повноту і цілісність сприйняття Церкви і свого життя.

Ми з вами потрібні Україні, як повітря для того, щоб дихати, як вода і хліб для того, щоб жити. Без нас вона задихнеться, як риба в річці під товщею криги й злежалого снігу. Нам треба негайно, без марного очікування манни з неба, руйнувати оту товщу церковних стереотипів, що дійшли до нас із середньовічної давнини і тягнуть на дно затхлої ріки.

Треба вийти з її берегів, зруйнувавши крижаний панцир, і вдихнути кисень, свіже повітря, щоб церковне життя ожило, щоб Церква ожила, заграла всіма барвами неймовірного багатства духовності, яку накопичив наш народ впродовж століть, і яку нам треба осучаснити, відповідно до тих потреб людини й суспільства, які постійно висуває розвиток культурної цивілізації.

Нам треба не боятися і не лінуватися осучаснювати досвід церковного життя минулого, наповнюючи його новими смислами на грунті животворчої сили християнства, поєднати святе богослужіння, молебні, акафісти, прощі до святих місць і святинь із духовно-моральними та естетичними запитами сучасної віруючої людини, особливо молодої, а не залишатися в зашкарублій релігійній формі минулого.

Ми задихаємося в ній, через неї молодь не йде до нашої Церкви, а молодь – це наше майбутнє. Так само, як і в молоді без віри й Церкви немає майбутнього, бо тільки в Церкві спасіння. Церква повинна сміливо дивитися у завтрашній день, у своє майбутнє, бо в неї велика доля. В кожного із нас велика доля, бо її визначив нам Бог. І Бог бажає, щоб вона звершилася під Його омофором!

Багато хто очікує смерті нашої Церкви. І, навіть, не тільки не очікують, а й намагаються перевернути, потопити Її корабель, що пливе в бурхливих водах сьогодення. Але згадайте – коли несли апостоли ноші з тілом Матінки Божої, вороги християн, отримавши наказ первосвящеників, хотіли їх розігнати, але багато із найбільш лютих були осліплені, а юдейський священик Афонія намагався навіть перекинути похоронні ноші з тілом Пресвятої Діви. І тоді ангел Божий невидимо відсік йому руки, якими той торкнувся до одру. Цей факт повинен стати пересторогою тим із сильних світу цього, в кого піднімається злочинна рука на Святу нашу Церкву.

Але милостивий Господь – коли Афонія розкаявся і з вірою сповідав велич Божої Матері, то отримав зцілення, супроводжував Її пресвяте тіло і став ревним послідовником Христа. Це для тих, хто зрадив УАПЦ, відступився від неї, хто бореться за її знищення, – яскравий приклад розкаяння і повернення в її лоно.

І тоді не тільки до вірних, а й до всіх, хто перебуватиме під святим омофором УАПЦ, прозвучать слова Богородиці: «Радійте, Я з вами в усі дні!». А ми, об’єднані єдиним духом, освячені кров’ю мучеників автокефальних, які вже там, на небесах, моляться за нас, вигукнемо у відповідь: «Пресвята Богородице, допомагай нам!».

Допомагай вистояти, мужньо перенести переслідування, які ніколи не припинялися, а сьогодні ще з більшою силою влада, підбурювана протилежними конфесіями, обрушує їх на нас.

Допомагай утвердитися на рідній землі, яка полита також і кров’ю мучеників автокефальних у святій борні за волю України і її Церкви, утвердитися серед українського народу, невід’ємною і здоровою частиною якого ми є.

Кажу недругам – ще рано справляти по нашій Церкві тризну, рано веселитися й бенкетувати, а слід пам’ятати, що те, що ви робите, – бенкетування посеред чуми.

Через двері життя – Богородицю, увійшов Син Божий у наш світ гріха й смерті, щоб спасти нас у життя вічне. Й так само через двері смерті увійшла Богородиця у життя вічне – в Царство Небесне до свого Сина. Такий же шлях і кожної віруючої людини – від життя тимчасового до життя вічного.

Коли Богородиця покликала на своє Успіння учнів Христових – апостолів, а їх на той час уже було дуже багато, то вони одразу ж, не зволікаючи, злетілися, як орли до свого гнізда, щоб служити Матері Божій. А хіба в духовному вимірі наша Церква не є Матір’ю своїм дітям, які вийшли з її лона й тиняються по світах?

Що не дає їм злетітися до неї в тяжку годину й понести її ношу у віки. Невже їм рідна мати така важка, що вони не в силі відкинути гординю й упередження і підставити своє плече під її ноші, як апостоли? Але ж то були апостоли, а ми?

Наша Церква достатньо велика, щоб у ній спасалися мільйони українців, достатньо сильна духом, щоб вистояти під ударами тих, хто сьогодні перефарбувався у великих патріотів, а насправді лишився тим, ким і був раніше.

Люблячі обійми нашої Церкви розпростерті й вона говорить до кожного чоловіка, жінки й дитини, до кожного українця: «Увійди в дім Отця свого, займи належне місце».

Тож давайте молитися і працювати на розвиток душі, на зміцнення волі, на розбудову нашої рідної Церкви й України. І йти в цій святій справі нога в ногу і плече до плеча. Амінь.

Високопреосвященний Афанасій (Шкурупій),
архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ

c. Соколове

Пошук

Публікації


<вересня 2017>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
4678910
11121314151617
18192021222324
252627282930