"Бути поза Христом, означає загинути.."

20100206-0Кор.: Отче Афанасію, у кожної людини свій шлях до Бога. Але всі ці шляхи — усвідомлені. Судячи з Вашої біографії, Ви теж не одразу прийшли до Нього. Що спонукало Вас шукати Бога? Чернечий постриг — це надто серйозний крок…

Ігумен Афанасій: Душа людини завжди християнка, то як вона може бути осторонь Бога? Бог любить усіх, та не всі люблять Бога, а тому не завжди прислухаються до Божих порад, що їх Він передає кожному своъм способом. Це як неслухняні діти, які не слухаються батька і не коряться йому. Але як батько турбується про своїх дітей, бо любить їх, так тим паче Отець наш Небесний любить кожного з нас. І хоче того хтось чи ні, але Він намагає ться спрямовувати кожного у вірне життєве русло. Тому, скільки себе пам’ятаю, і вже в нинішній час згадую прожиті роки, то бачу одне — Бог завжди був при мені: охороняв, направляв, підтримував, взагалі, вів по життю.

Гадаю, що те, що я в своєму житті намагався не відповідати злом на зло, прагнув ніколи в своєму житті не лихословити, не принижувати нікого, бо про таке страшно навіть подумати, а не тільки вчинити, і є тими першими кроками, які я робив на шляху до Бога й прийняття чернечого ангельського образу. Так про чернецтво говорять святі от ці Церкви. Власне, чернецтво є таємничим зарученням душі з Христом, Господом нашим, у чернецтві душа й тіло оживотворяються й перероджуються вже в нову людину, яку Цар Небесний приймає, як Свою наречену. Тайна ця велика, говорить апостол Павло. Без волі Божої людина нездатна нічого робити. І добре, і лихе, яке діє людина, й що діється з нею — все від Бога, бо як одне, так і друге дається людині на ви пробування. А без випробувань немає духовного вдосконалення. Недосконала ж душа Богу невгодна, як і нам з вами недостиглий плід.

Ще одне скажу. Без волі Божої ченцем не станеш. До чернецтва приводить Сам Господь. Тому і є так, що, відчувши у своїй душі поклик Господа, людина вже не в силі утримувати себе в попередньому стані служіння більше власним пристрастям, аніж Богу. Тоді вже ніякі перепони, умовності, якими б вони не здавалися вагомими для людей світ ських, не можуть перетнути шлях до чернецтва. Але якщо людина прийшла до чернецтва самовільно, то вона не витримає тих духовних випробувань, які чекають її на цьому важкому шляху. Падіння неминуче.

Тим паче, що нині й справжнього досвідченого духовного наставника не так легко знайти, адже чернецтво в Україні тільки но відроджується. В чернецтві ти віддаєшся Богу й живеш уже не для себе, не для світу, а для Бога й заради спасіння. Звичайно, світ накладає від печаток, таке нині життя довко ла, але те, що ти вже не варишся в пекельному казані так званого світського життя з його постійними спокусами й пристрастями, від яких не завжди можеш відсторонитися, уже допомагає тобі в спасінні й складає головну відмінність між чернечим і світським життям.

Кор.: Тобто, душа стає черницею ще до того, як над людиною здійснять чин постригання?

Ігумен Афанасій: Власне, саме так. Бо коли ти відчув, що в тобі потекли соки основного древа — Христа, ти вже не можеш діяти інакше, як поєднати свою долю з Ісусом, з Господом і Владикою твого життя. Адже бути поза Христом, означає загинути, як гине прищеплена до виноградної гілки брунька, якщо її відірвати від гілки. Відчувши в собі животворні соки, ти вже на віть не стоїш перед вибором того, як тобі бути. Ти просто приймаєш у своє серце всього Христа і Христос приймає всього тебе, і з цієї миті ти і Господь — одне нерозривне ціле. І ось це з’єднання з Христом стає умовою твого життя й це з’єднання так само міцне, так само нерозривне між твоєю душею й Спасителем, як і з’єднання прищепленої бруньки до живодайного древа.

І брунька, відрізана від іншої гілки, ви ростає в гілочку, живе, тому що вона прищеплена до живоносного ствола й стала частиною єдиного цілого. Вона живе своїм життям і разом із тим життям, яке її невимірно перевершує. Згадай те слова апостола Павла: “Не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). Досягнути такого стану душі, то є найбільше бажання ченця. Святі отці навчають, що сутністю чернецтва є постійне очищення розуму від злих помислів. Оце і є шлях досягнення стану, коли “живе в мені Христос”. Цей шлях багатогранний, важкий, але без нього не буває чернецтва.

Ти поєднав свою долю з Христом і в усьому твоєму тілі — духовному і фізичному, розлилося Божественне життя, вічне, нез доланне, яке замінило в тобі людину попередню — грішну, напівмертву, тимчасову, яка догоджала переважно тілу і його прис трастям, забуваючи, що вона й жива лише виключно заради перебування в тілі душі. Про душу й треба найбільше дбати, а не про тіло, яке є тимчасовою одежиною душі. Святі отці вчили, що сутність чернецтва полягає в очищенні розуму від злих помислів, тобто гріховних, які й спонукують людину до їх творення.

Кор.: Видавець, редактор газети, письменник, ігумен монастиря… Що первинне для Вас?

Ігумен Афанасій: Звичайно, що чернецтво, бо тільки той, хто обробляє землю біля ніг Господа, зможе духовно насолодитися плодами своєї праці. І тільки той, хто відпочиває на грудях Господа, відчуває духовну насолоду відпочинку після своїх праведних трудів. А землю біля Господа обробляє саме чернець, і ніхто не стоїть так близько, щоб відпочивати на грудях Господа, як той же чернець. Інша річ, що навіть чернець повинен заслужити і молитвою, і подвигом право перебувати так близько біля Христа Ісуса. Коли ми віддаємо своє життя Господу й Вітчизні, коли ми його витратимо на безупинну ходу дорогою спасіння й утвердження в духовному світі, тоді ми можемо сказати — зі мною Бог і Україна. Тоді варто жити й терпіти.

Нині й Божий дар письменництва, і власну газету “Добродій”, яку видаю ще з 1994 року, а останні десь років із п’ять вона суто релігійна, і всі інші дари, якими наділив мене Господь, я поставив на служіння Богу, Церкві Православній, Україні й людям.

20100206-1

На світлині - владика Афанасій з люблячою паствою.

Кор.: Ви родом із Полтавщини і майже всі роки прожили на полтавській землі. Як Ви опинилися на Житомирщині? Чому саме там вирішили заснувати монастир і чи були для цього якісь передумови?

Ігумен Афанасій: Світу від дано п’ятдесят нелегких років життя, а інші роки, які Бог уділив мені на землі, настав час віддати Богу. Це відчуття було незборимим, опиратися довго йому я нестав, і коли відчув, що світ мене гнітить, обтяжує, пішов із нього. Для мне Бог завжди таїна, як і для кожного з нас. Бог не може бути пізнаний, бо Він безмежний. Як безмежна й любов. Таїнаі любов Божа вічні. І ця любов, врешті, й привела мене до чернецтва, якого без любові до Бога не буває.

А що опинився на Житомирщині, то на те воля Божа. Вона збувається по різному. І на все свій час, свій труд духовний і фізичний. А я хотів усе й одразу. Тобто, якимсь чином я йшов проти волі Божої стосовно мене. Тому й був певний період поневірянь, навіть якоїсь розгубленості. Мучило запитання — чому невдається задумане? В цей же період відбулося й повернення до Полтави. І якось вночі, врешті, прийшло усвідомлення моєї найголовнішої помилки — своє, хоч і було воно спрямоване виключно в руслі церковному, я ставив вище Божої волі стосовно мене. Виходило так, що своєю впертістю я боровся із самим Господом. Я злякався власної зухвалості, став на коліна перед своїм іконостасом і звернувся до Господа з такими словами: “Господи, доки ж я буду з Тобою боротися? Я ж не переможу Тебе! Нехай буде воля Твоя, а не моя”. І одразу ж відчув полегшення на душі, а через деякий час по тому я в Житомирі прийняв чернечий постриг з ім’ям Афанасій на честь Афанасія, Лубенського чудотворця, патріарха Царгородського.

Кор.: А чому саме ім’я цього святителя?

Ігумен Афанасій: Колись мені подарували давню, другої половини 19 го століття, невелику за розмірами ікону цього святителя, намальовану на металі. Малюнок настільки вже був бляклий, кольори майже зникли, що неможливо було встановити, хто саме зображений. Лише за фрагментами раки у вигляді не великої бесідки я здогадався, що це ікона саме святителя Афанасія, дуже шанованого в нас на Полтавщині в усі часи. А потім сталося чудо — чим більше я молився, тим чіткішим ставав малюнок, згодом появилися навіть напівтіні. І в мене з’явилося бажання прийняти постриг із ім’ям саме цього святого, про що я й молив Бога. А взагалі в моєму іконостасі чудо оновлення стало ся з кількома давніми іконами.

Полтавщину духовно я опікував і з допомогою газети “Добродій”, яку видаю вже шістнадцятий рік, і духовних бесід на зустрічах з читачами і всіма бажаючими та передачах обласного радіо багато років, а тепер Господь поставив тут пасти Його отару вже в чернечому сані. Не забуваючи, звичайно, й про Полтавщину. Чоловічий монастир заснував разом із своїм побратимом ієромонахом Антонієм за благословенням архієпископа.

Спочатку ми побували не в одному місці єпархії, підшукуючи місце під святу обитель, в Білки Попільнянського району приїжджали тричі — тут старовинна, 1786 року освячення велика дерев’яна церква збудована на місці старої, яка мала п’ять куполів і дзвіницю, а хрести було видно аж із Фастова. Та в 1953 році, тодішньою комуністичною владою, церква була закрита і перетворена на сільський клуб — хрести зняли, куполи зруйнували й дуже красивий храм переробили на звичайну будівлю. Знищили, відповідно, й старовині розписи на стінах. А, от, куди б ми не поїхали в пошуках місця під монастир, а душі нас повертали в Білки. До речі, тут із давніх часів перебувала чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Ось так я опинився в Білках. І нешкодую — тут ми зустріли розуміння сільчан, людей віруючих, добрих, люблячих, які нам дуже допомагають в усьому.

Кор.: За радянських часів Церква вважалася відокремленою від держави (хоча ми й розуміли, що так ніколи не було). Зараз же і Церкву в цілому, й окремих священнослужителів все частіше намагаються втягувати в політику. Ваше ставлення до цього?

Ігумен Афанасій: Як би хто не намагався стояти осторонь політики, але вона сама неодмінно прийде й загрюкає в двері. І тоді не поздоровиться нікому. У випадку України, це особливо актуально. Якщо в будь-якій державі незалежність, верховенство титульної нації і її мови є непорушною аксіомою, то в нас це предмет дискусій і політичних дебатів. Біда українців у тому, що ми обрали собі за основу життя самість у її гіршому варіанті: “Моя хата з краю”. Але крайня хата горить завжди першою. Ось чому ми, через цю нашу біду, стільки не існуємо, не встигнув ши відбудуватися від пожежища, знову опиняємося на попелищі свого дому. Але якщо раніше ми якось оговтувалися самотужки, то нині змушені піти по світу з торбами, а на розореному обійсті все владніше порядкують вся кого роду зайди та свої ж таки пройдисвіти.

Державою правлять продажні політики, які неспроможні стати над власними інтересами заради інтересів народу й України. Це, до речі, притаманна риса чи не кожного українця, який доривається до влади. І ось у цих непростих реаліях саме незалежна Православна Церква із патріаршим Престолом у Київі, а не десь за кордоном, могла б стати цементуючою основою української державності і національного відродження. Але й тут ми поводимо себе так, як і завжди — чудово знаючи правду, розуміючи її, більшість із нас горнеться все ж до грудей не рідної Матері України і її Церкви православної, а до якоїсь тітки, котра, як би улесливо не гомоніла, але насправді її любов належить своїм дітям, а не пасинкам.

Кор.: Але все ж таки…

Ігумен Афанасій: А “все жтаки” полягає в тому, що, особливо на даному етапі, коли наша Вітчизна лише спинається на ноги як незалежна держава, священики, Церква взагалі повинні стати опорою держави. Така віковічна традиція православного світу — утворив народ власну державу, вийшовши з імперії, і єпархії цієї території також утворюють окрему Церкву зі своїм предсто ятелем. А за канонами одна Церква не може перебувати в складі іншої, як не може бути і двох патріархів. Коли так є, то це вже усвідомлений обман народу. А це – гріх.

Кор.: Що Ви вважаєте найбільшим злом нашого часу? І як боротися проти цього зла?

Ігумен Афанасій: Світ мене цікавить опосередковано, а Україна безпосередньо, бо це моя Вітчизна. А народ моєї Вітчизни тяжко хворий на страшну недугу — відсутність любові до своєї Вітчизни. І це є найбільшим злом. Бо коли б узяти до прикладу хоча б звичайну родину, то як що господарі не дбають про свій дім, не захищають його, а дозволяють у ньому порядкувати сусідам чи зайдам, то чи хоч щось у цьому домі триматиметься? Звичайно, що ні! І дуже скоро такий дім прийде до запустіння, садок здичавіє, а город та дворище заростуть бур’янами. Навіть собака зійде з такого двору. Що ми й маємо в нашій Україні.

Ні любові, ні вірності, ні відданості, ні самопожертви навіть до пролиття крові заради Вітчизни в нашого народу немає. Спалах національного патріотизму, який вибухнув восени 2004 року, швидко згас. Вірніше, його вгасили недолугі провідники, в яких так і не вистачило розуму зрозуміти, що народ український піднявся не за шматок сала, як вони, а народ піднявся на національно-визвольну революцію, яка визрівала століттями. Тому ті, хто скористався з нашої революції заради своїх меркантильних цілей, назвали її кольором фрукта, що швидко псується. Бо народ піднявся своїм духом до небес, а проводирі так і лишилися на землі й далі своїх торбин так нічого й не побачили. Біда тільки в тому, що запал нашого народу швидко вгасає.

І тому сталося, як і завжди — проводирі та їхні холуї нагріли на вогнищі руки, а народ нині розгрібає попелище замість того, аби ще з більшим запалом боротися за національне відродження й утвердження власної держави, її розбудови як цілісного духовно організму. Без цьогоні ладу в державі, ні в родинах не буде, як не буде й добротного життя. Якби кожен українець усвідомлював, що все створене Богом і ніщо й ніхто не може бути зміненим без волі Божої, а навпаки, спираючись на Божу євангельську науку, вдосконалюватись у визначеному Богом руслі, то й держава української нації була б міцною й процвітаючою, й кожна родина жила б у достатку й благополуччі. А так маємо те, що маємо — руїну духовну, і руїну всієї держави.

Кор.: Що для Вас є Життя і Смерть? Хто з них сильніший?

Ігумен Афанасій: Це питання не зовсім коректне стосовно життя. Тому що Бог створив людину для життя вічного. Тобто, життя є вічне, а смерть тимчасова. Вона триває лише мить, коли людина перестає дихати, а дихати вона перестає, коли з тіла виходить душа, й доки не відімруть усі функції організму. І ось під час цього короткочасного стану смерть і володіє людиною. Але вона лише крихітна мить у віч ності життя.

Смерть не може бути сильнішою за життя, бо Життя — це Сам Бог. А Бог вічний. Він створив нас для вічності й покликав до безсмертя. А смерть появилася як наслідок гріха, бо людина відвернулася від Бога і стала шукати таких шляхів, на яких можна всього досягнути без Бога. Але там, де немає Бога, панує чорна безкінечність, а оскільки Бог є єдиним джерелом життя, то людині нічого не залишається, як тільки померти.

Тобто, смерть є наслідком втрати нами Бога. Але в той же час, миттєвість смерті є дверима в Божественне життя, яке є природним для душі людини. Згадаймо слова апостола Павла про те, що життя для нього — Христос, а смерть — досягнення, тому що тоді душа, як крапелина від Духа Бога, увіллєтьсяв Нього і стане так само безсмертною. Тому для мене смерть не кінець, а початок.

Вона є дверима, які відкриваються і впускають нас у простір вічності. Якщо ми, народившись на землі, по трапляємо в її тимчасове рабство, то померши тут, ми народжуємося у життя вічне, вивільняє мося з рабства гріха, щоб воскреснути в Ісусі Христі й бути безсмертними.

Пошук

Публікації


<лютого 2010>
ПНВТСРЧТПТСБНД
123457
891011121314
15161718192021
22232425262728
Банер