"Прощаються гріхи твої"

20100228-0В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Любі брати і сестри! Цієї неділі в храмі на Літургії ми з вами будемо чути під час читання Євангелії від Марка розповідь про розслабленого. “І прийшли до Нього з розслабленим, якого несли четверо. І, не маючи можливості наблизитись до Нього через натовп, розкрили покрівлю дому, де Він знаходився, і через отвір спустили ноші, на яких лежав розслаблений. Ісус, бачачи віру їхню, говорить розслабленому: “Сину, прощаються тобі гріхи твої!”

О, як обурилися ті, що перед цим напхалися до хати, куди прийшов Христос, щоб, очевидно, побачити нові чуда від Нього! А особливо фарисеї, які хоча й подумки, але нарікали: “Чому Він так Бога зневажає? Хто може прощати гріхи, окрім Бога?” Вони, як звичайні собі люди, навіть помислити не могли, що Він може відчути їхні думки духом Своїм, адже, крім усього, вони ж не визнавали Ісуса й за Сина Божого. А тут чують: “Прощаються тобі гріхи твої!” То як же їхня гріховна плоть може стерпіти й визнати подібне!

Але в той же час, навіть не сподіваючись на те, вони визнали за Ісусом божественність, бо кожен із них проказав у своїх головах: “Хто може прощати гріхи, окрім Бога?” Думки фарисеїв були правдивими, бо далі відбулося подвійне чудо, що підтвердило божественність Христа – палка віра в Ісуса, як Сина Божого, за Його словами: “Прощаються тобі гріхи твої” запалила такий вогонь віри в Господа, що він попалив усі гріхи, які прикували того хворого чоловіка до ліжка. Ось чому стало можливим і друге чудо після слів Господа, звернених спочатку до фарисеїв: “Чому ви так думаєте в серцях ваших? Що легше: сказати розслабленому – прощаються тобі гріхи твої, чи – встань, візьми ноші твої і ходи?”

Вони, звичайно ж що мовчали, бо чи можна звичайній людині одразу знайти відповідь на ці слова? А Христос суворо відповів їм: “Та щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи”. І, повернувшись до хворого, звертається вже до нього: “Кажу тобі – встань, візьми ноші твої і йди додому!” Той одразу ж підвівся на ноги й, ще не вірячи в своє зцілення, підняв ноші, на яких його, нерухомого, принесли в цей дім, пройшов із ними поміж присутніми з дому, а ті з побожністю розступилися перед ним, дивувалися й прославляли Бога, кажучи: “Ніколи нічого такого ми не бачили!” (Мк. 2:12).

З цієї правдивої історії з життя й діяльності нашого Господа Ісуса Христа можна вивести фундаментальний висновок, який є підтвердженням найголовнішого у нашій вірі – першопричиною всіх бід людини і раніше, й нині є гріх, який уражує і душу, й тіло людини. А найперше – душу. І, не звільнивши душу від ланцюгів гріха, годі сподіватися на зцілення розслабленого тіла, бо дух і душа є первинним, а тіло – вторинним, адже є всього лише прахом земним: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екл. 12:7).

Тому й не може вторинне здолати первинного, як не можна знищити наслідку, не здолавши причину. Тому й Христос спочатку прощенням звільнив розслабленого чоловіка від гріхів, а потім уже зцілив і його тіло. Але ж при цьому слід зауважити й те, що сталось це завдяки глибокій вірі і розслабленого, і тих, хто його приніс до Господа. Адже, коли б у них не було віри в Ісуса, як Сина Божого, що має владу на землі, як і Отець Його Небесний, то, побачивши великий натовп, пробитись між якого були не в силі, вони повернулись би із своїми ношами назад.

Але вони затягли ноші з хворим на дах будинку, в якому перебував Христос, продерли в ньому дірку й опустили до середини. Такою великою була їхня віра в Господа! “Твоя віра врятувала тебе” (Лк. 7:50). Ось воно – віра! І доки не буде цієї глибокої віри в Ісуса Христа, Сина Божого, не буде ні зцілення духовного, ні зцілення тілесного що однієї людини, що цілого народу. Сказав Апостол Іоанн: “І ця перемога, що перемогла світ – віра наша. А хто перемагає світ, як не той, хто вірує, що Ісус є Син Божий?” (1 Ін. 5:4-5).

Істиною є те, що між хворобами і гріхами існує тісний зв’язок: гріх погибельний для душі, а поряд із цим є руйнівним і для тіла. Згадаймо, як говорив апостол Павло: “Бо плата за гріх – смерть” (Рим. 6:23). Отже, гріх збирає з людей жорстоку данину і тільки тому, що вони самі добровільно працюють на нього, хоча ще в Старому Заповіті ми читаємо застереження Господа людині: “Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш!” (Бут. 2:17).

Так, Господь попереджав першу людину – Адама, аби той не їв плоду з дерева пізнання добра і зла, але це застереження також співвідносне і з людиною нинішньою, бо для неї таким плодом дерева пізнання добра і зла є гріх і праведність. Тому, спокушаючись на гріх, як то спокусилися колись Адам та Єва (“І станете ви, немов боги” – шепотів змій у вуха Єви” (Бут. 3:5), нинішня людина у відплату отримує смерть. А смерті передують всілякі хвороби та життєві негаразди, якими Господь намагається привести людину до прозріння. Отже, між гріхом і смертю існує дуже тісний зв’язок: “Є смерть на гріх” (1 Ін. 5:16). І якщо подивитись із самого початку, коли на небесах почалася велика смута, а причиною їй став саме гріх, то ми побачимо, що все почалося з вищих – найвищого ангела гріх перетворив на диявола – батька зла й неправди, а денницю – на сатану, і всіх чарівних ангелів світла, які, спокусившись на гріх гордині, повстали проти Самого Бога, перетворив на гидких і відразливих демонів.

А як опуститися нижче й оглянути всю історію людства, то не вистачить слів, щоб описати, і не вистачить сліз всього роду людського, аби оплакати страхітливі наслідки гріха, яких той натворив у світі. А тепер давайте задумаємося – якби по своєму милосердю Син Божий, отримавши благовоління Бога Отця й підтримку Святого Духа, не прийшов на землю й не зійшов на хресне розп’яття, аби Своєю праведною Кров’ю омити гріхи всього людства, що вже безвідворотно гинуло, що б тоді сталося з усіма нами?

Гріх, вчинивши найстрашніше зло, яке розділило ангелів на світлих добра і на чорних, тобто демонів зла, відкрив ворота пекла, куди й спрямувало свій поступ людство – в ніколи не вгасаючий вогонь: “А кого не знайдуть записаним у Книзі життя, той буде вкинений у вогняне озеро” (Об. 20:15). Христос же відкрив нам інші ворота – милосердя Божого, бо прийшов: “Щоб знайти і спасти загибле” (Мт. 18:11).

Любі мої! Прийдіть у храм Божий. Там ви побачите на хресті розп’ятого нашими гріхами Ісуса Христа і якщо серце кожного з вас не здригнеться в палкому розчуленні й не заридає, то ми тоді ще й не люди, ми – нелюди. Бо перед нами Той, Хто міг і землю в одночасся перевернути, а Він, як істинний Агнець, спокійно зійшов на хрест і дав Себе розіп’ясти. Подивіться й відчуйте, як Йому болить Його людське тіло, коли великі й товсті цвяхи молотками вбивають у руки й ноги, прибиваючи до дерева. Відчуйте увесь передсмертний жах тіла. Відчуйте ще тяжчий біль душі Того, Хто нещодавно ще зціляв і повертав до життя тисячі отих людей, що в злобі біснувалися біля підніжжя Голгофи, де на хресті висів Ісус, і насміхалися з Нього. А Він, знаючи, що Отець Його небесний може покарати цю нерозумну юрму, знаходить у Собі силу й звертається до Нього: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять!” (Лк. 23:34).

Яке милосердя! Скажіть, чи здатний хто з нас на таке милосердя до своїх кривдників? А Він, на їхню вимогу розіп’ятий на хресті, стікаючи кров’ю, просить у Бога Отця їм милосердя. Але плоть людська Сина Божого на якусь мить не витримує зневаги й болю, і Він сильним голосом вигукує, звертаючи зболений зір в небеса, наче виглядає Отця Свого Небесного: “Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти покинув Мене?” (Мк.15:34). Хіба здригнулися серця тих, кого Він ще не так давно зціляв від лихоманки, глухоти, прокази, розслаблення, кривих робив ходячими, а сліпих зрячими, воскрешав мертвих? “Я шукав співчуття – та немає його, і утішителів – та не знайшов! І жовчі поклали у мій хліб утішення, а в спразі моїй оцтом мене напували” (Пс. 69:21:22).

О, лукавий рід людський – всі стояли і спокійно чекали, що ж буде з Ним далі. Чекати Його смерті! Смерті Того, Хто дав їм, окаянним, безсмертя! Перемовлялися між собою, лукаві: “Він кличе Іллю”, і щоб Ісус не помер до появи якогось рятівника з неба, щоб побачити ще й таке видовище від Нього, один із натовпу вихопився, настромив на палицю губку, намочив її в оцті й подав Йому пити. Боже мій, Боже, істинно: “В спразі моїй напували мене оцтом”… муки Йому продовжували, аби таки дочекатись Іллі з неба! Знамення вони прагнули побачити, кажучи один до одного: “Побачимо, чи прийде Ілля спасти Його” (Мт. 28:49). “О, роде зміїний, допоки буду терпіти вас!” – колись був вигукнув Ісус до маловірних своїх учнів. А тепер тільки прошепотів змарнілими вустами: “Прости їм, Отче, прости…”.

Ось в яких стражданнях душі й тіла скінчив Своє земне життя Христос! Але в той же час цей хрест, що від початку був символом людської жорстокості й немилосердних мук, став символом безмежної Божої любові до людини і самовідречення заради її спасіння. А що ж людина? А що ж ми з вами? В той час, коли Ісус Христос стікає кров’ю, прибитий цвяхами до хреста на Голгофі, ми, як знавіснілі, множимо й множимо гріхи з кожним роком, з кожним днем, з кожною миттю свого життя на землі цілою лавиною сповзаючи в пекло. Але ж Він із-за безмежної любові Божої до людей став людиною, принизив Себе до смерті на хресті: “Так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен віруючий в Нього не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16).

Бачите – Бог довів Свою любов до нас тим, що коли ми були ще грішниками, Христос помер за нас. “Це є заповідь Моя – любіть один одного, як Я полюбив вас!” (Ін.15:12) – залишив нам Господь вказівку на всі покоління людства. Він нас полюбив і в ім’я нашого спасіння віддав Своє життя в жертву, щоб викупити нас із вічної смерті в безсмертя. А що ж ми? Чи приходимо зі своєю обтяженою гріхами душею до храму, де чекає на нас розіп’ятий Ісус, а очі Його, повні болю й страждання, пронижуть нашу душу й серце невимовною любов’ю і болісним докором: “Не знаєте, що творите”, чи оплакуємо гріхи свої щиро і з цілковитим покаянням? Адже ми – розслаблені душею й тілом. І саме тому наша свята Церква закликає всіх поспішити на зцілення до Ісуса Христа.

Бо ж гріх і насправді є розслабленням душі, він розслаблює наше серце – і ми стаємо байдужими до всього на світі, навіть до свого власного життя; тупіє наш розум – і ми надаємо перевагу не духовним речам, а гульні, розвагам, пиятиці, віддаємо дорогоцінний час телевізору, а не праці над духовним зростанням. Останнім часом ми бачимо, як руйнуються основи нашого життя і нашої самобутності, що міцно трималася багато століть поспіль. Злочинна ж ідея інтернаціоналізму, як породження диявольське, за якихось останніх 10-15 років, отримавши нове змістове наповнення, перетворює українців на ніщо. Перетворює великий народ на безформну масу, якою дияволу легше управляти і легше зводити в пекло – царство свого цілковитого панування.

Я все думаю – за які ж такі тяжкі гріхи наш український народ віками лежить на своїй рідній землі розслаблений, не здатний підвестися на ноги, як той чоловік, якого принесли до Ісуса на ношах нерухомого? За гріхи своїх прабатьків, чи за гріхи не таких вже давніх поколінь, чи вже й нинішнього покоління? Але ж сказав Христос: “Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявились на ньому” (Ін. 9:3).

Які ж діла Божі повинні проявитись на нашому українському народові? І чи проявляться вони взагалі, коли народ наш перебуває у страхітливій байдужості, а в його серці безнадія і відчай, і оте одвічне сподівання на якогось доброго дядька, що прийде з чужого краю і допоможе зцілитися від розслаблення й підвестися на ноги. А ніяк не втямимо, що чужі дядьки приходять, як вовки в овечій шкурі, лиш для того, аби панувати і розпоряджатися нами, нас же лишаючи в стані розслабленого чоловіка, нездатного звестися навіть на коліна.

Кажу всім – прийдіть у православний храм. Там ви станете перед хрестом, на якому розіп’ятий Христос. Там перед вами розкриється картина останньої години життя Спасителя на землі. Дивіться – на хресті стікає кров’ю Христос, вже конає в передсмертних муках, самітний, як перст, бо юрма, що навколо товпиться, глузує й насміхається з Нього: “Спаси Себе Самого! Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста!.. Інших спасав, а Себе не можеш спасти!.. Нехай тепер зійде з хреста і ми повіримо в Нього!” (Мт. 27:40-42)…

І ось тут, при хресті з розіп’ятим Христом, хочу провести дві паралелі з нашим українським народом. З одного і з другого боку біля Ісуса на хрестах були розіп’яті розбійники, що грабували, вбивали, нівечили людей. Вони й символізують дві частини нашого народу. Один розіп’ятий, також терплячи смертельні муки, все ж і собі, піддавшись пристрастям юрми, зневажливо кинув Ісусу: “Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас!” (Лк. 23:39). Оце вам приклад наших маловірів і, взагалі, невіруючих, яких безліч серед нас, які й самі мучаться, і з пилатами та такими ж, як і самі, Христа й Україну розпинають. А другий розіп’ятий злочинець, який з побожністю дивився на Христа, з докором відказав йому: “Чи ти не боїшся Бога, адже й сам так само засуджений?

Бо ж ми засуджені справедливо і прийняли кару за свої вчинки, а Він не вчинив нічого злого!” І вже до Ісуса звернувся з вірою в Нього і благанням: “Господи, пом’яни мене, коли прийдеш у Царство Твоє!” (Лк. 23:39-42).

То хіба ці розбійники не нас нагадують? А ота народна юрма, що прийшла на розп’яття Ісуса, як на видовище, без краплі співчуття й жалю, що глузувала з Того, Хто висів на хресті, прибитий цвяхами до дерева, а перед цим називав Себе Сином Божим, – хіба це не ми, нинішні, хто надає перевагу численним принадам цього світу, але, як кажуть, десятою дорогою обходить храм Божий та ще й глузує з віруючих, а, отже, і з Самого Господа, глузує й зневажає державу, в якій народився й живе, зневажає рідну мову?

Згадаймо, що коли померли розіп’яті, а юрма, навтішавшись видовищем страти і, таким чином, вдовольнивши своє пристрасне бажання помсти, повернулась до своїх домівок, то лише кілька жінок, вірних і відданих, лишились біля розіп’ятого Ісуса оплакувати Його. Такою і є ота невеличка купка істинно віруючих і відданих українок, які нинішнього ситого часу відвідують храми Божі, маючи в своїх душах глибоку – палку віру в Ісуса Христа, Сина Божого, і Україну.

Таку палку віру в Ісуса Христа, яку виявив розіп’ятий злочинець на хресті, нам усім треба проявити, і тоді віра Христова проявиться в нас чудодійною силою і ми таки зведемося на власні ноги, подолавши віковічне розслаблення, бо скаже тоді нашому народу Господь: “Прощаються тобі гріхи твої”. Гріхи зневаги рідної Вітчизни і Бога, гріхи зневаги рідної мови, гріхи пролиття крові єдинородних братів-українців на догоду чужинцям, гріхи відступу від духовних пастирів і національних проводирів, і осліплене прямування за відступниками, гріхи… О, Боже, їх така безліч, що й не перелічити! Та всі вони записані в Книзі Життя і за них судитиме наш народ Господь на Страшному Суді.

Страшна наша нелюбов до Вітчизни, жахлива зневага, і доки не покаємось у цьому злочинному гріху, не буде нам, українцям, доброго життя на землі, а буде кара й кара, якою ми караємося вже не одне століття після 1654 року, року Переяславської зРади. Нема святішого на світі за Бога й Вітчизну! Вони єдині, а все інше – то марнота. Покаймося, браття, бо: “Вже й сокира при корені дерева лежить: кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь” (Мт. 3:10).

Те ж буде й народу, який не приносить доброго плоду зі свого національного древа в Книгу Життя, а розтринькує сили свої на догоду іншим народам. Але ж доведеться відповідати за самих себе, бо сказано: “Ти гідний узяти книгу і відкрити її печаті, бо ти був заколений і відкупив нас Богові Своєю Кров’ю від усякого покоління, і мови, і народу” (Об. 5:9). Чи ж буде ще щось написане на аркушах української Книги Життя, окрім відступництва від Бога й Вітчизни, від рідних проводирів?

Тож, любі мої брати і сестри, Ісус Христос чекає на нас кожної Божої служби протягом всієї чотиридесятниці (як і завжди) і приймає всіх, розслаблених гріхами, і по вірі та щирій сповіді зцілює через священиків, кажучи: “Прощаються тобі гріхи твої”. Треба увірувати в Спасителя всім, треба стати в сердечному розчуленні перед лицем нашого Господа Ісуса Христа й отримати зцілення від розслаблення розуму і душі. Нехай юдине зрадництво навіки відступить від сердець українців, нехай поселиться відданість і віра в Господа Ісуса Христа і Матір Україну. Спаси і помилуй, Господи, окаянні душі наші, дай їм міцності й сили, вірності й відданості, і запиши в Книгу Життя народом вірним і побожним! Амінь!

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ