Проповідь єп. Афанасія на неділю Хрестопоклонну

20100306-0В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Любі брати і сестри! Цієї третьої неділі Великого посту, коли всі ми готуємося зустріти світле Христове воскресіння, наша Свята Церква виносить на поклоніння й цілування Хрест Господній, сила якого так часто прославляється в молитвах і піснеспівах: “Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо!”

Тож і поговоримо про велику і нездоланну силу хреста животворящого взагалі, і особливо на цю неділю, яку називаємо Хрестопоклонною, бо цієї неділі вірні діти Церкви Христової, які проходять поприще посту в терпінні й борінні зі своєю многоликою в пристрастях плоттю людською і з дияволом, який особливо під час посту намагається їх розпалювати, – яскраво уявляють собі велич страждань Ісуса Христа, що їх Він витерпів заради нашого спасіння.

Тут нам слід уявою перенестися на дві тисячі літ назад і пройти разом з Ісусом Христом той хресний шлях, який пройшов Господь, несучи на Своїх плечах найстрахітливіше знаряддя тодішньої кари – хрест дерев’яний, на якому розпинали злочинців. А Він ніс – Свій хрест!

Коли народ юдейський витребував у Пилата Ісуса на покарання через розп’яття, а солдати римського війська, надівши Йому на голову терновий вінець, повели на Голгофу, тисячі розлючених, розпашілих від спеки й передчуття видовища відомсти Тому, Який називав Себе Сином Божим, супроводжували цю воістину вселенську процесію.Зійшлася в одній площині гріховність і святість, ненависть і любов, зло і добро, і від того, хто переможе, залежала подальша доля всього людства.

Чи розуміли це оті тисячі знавіснілих і збайдужілих юдеїв, які споглядали на цю страту всього лише як на видовище, до якого звикли, – кому приємне, а кому відразливе, а хто з них і просто піддався стадній пристрасті озлоблення? Чи усвідомлювали вони те, що беруть на свою душу вічне прокляття? Бо коли ослаблий тілом Ісус під тягарем величезного хреста упав на дорогу, а якісь жінки ще дужче заплакали й заголосили з жалості, Він звів на них Свій зболений погляд і сказав: “Доньки Єрусалимські, не за Мною плачте, а за собою плачте й за дітьми вашими. Бо надходять дні, коли говоритимуть: “Блаженні неплідні, і лоно, яке не родило, і груди, які не годували!” Тоді до гір вони заблагають: “Упадіть на нас!”, а пагорбам будуть казати: “Покрийте нас!” (Лк. 23:28-30).

Адже ще раніше Ісус Христос говорив, знаючи наперед: “Тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу й не буде” (24:21). І щоб упередити оту страхітливу долю маловірного народу, Христос і віддає Себе на розп’яття, аби праведною кров’ю омити правітцівський гріх людства й спасти його. “Плачте за собою…” – говорить нам Господь, тобто плачте за гріхи свої, покаянними сльозами омиваючи їх, щоб не сталося й нам тієї судної години, коли: “Люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, і будуть бажати вмерти, та смерть утече від них” (Об. 9:6).

20100306-1

Чи розуміли це оті тисячі знавіснілих і збайдужілих юдеїв, які споглядали на цю страту всього лише як на видовище, до якого звикли, – кому приємне, а кому відразливе, а хто з них і просто піддався стадній пристрасті озлоблення?

Але ще навіть не здогадувалися люди про те, що ця ганебна смерть, ця жертва за гріхи світу, на яку вони прирекли свого Спасителя, передує не менш важливій події – воскресінню Христовому, а разом ці дві вселенські події ознаменовують викуплення людства з погибелі до життя, гідного Бога, бо Ісус Христос розіп’яв гріхи світу разом із Собою, щоб примирити в Самому Собі душу й тіло з Богом через хрест, таким чином убивши їхню ворожнечу й благовістивши мир. Через розп’яття на хресті й хресні страждання Ісус поєднав людей із Собою, а через Себе й з Отцем Небесним. Адже Він сказав: “Я є дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6).

Господь говорить: “Я є дорога…”, тобто ідіть слідом за Мною, бо разом із тим: “Я є правда, і життя”. Він уже не мав сили нести на собі хрест і тоді старшина воїнів окинув поглядом натовп, але всі чоловіки сахнулися такої участі й жоден із них не підставив свої плечі, аби допомогти Ісусу. Ось бачите, який лукавий рід людський – Син Божий узяв на себе увесь тягар гріхів усіх і кожного, добровільно віддавшись на муки розп’яття, а ніхто з чоловіків, яких на тій дорозі була не одна сотня, не вихопився з натовпу, щоб допомогти знесиленому Ісусу. Тільки Симон Киринеянин підставив свої плечі, щоб хоч такою дещицею допомогти Страдникові.

Чи не так і зараз, коли тисячі з нас заявляють, що вірують в Ісуса Христа, вдаються до розмірковувань про Господа і вірних Його, здебільшого займаючись марнослівним мудруванням, а насправді лиш одиниці беруть хрест і несуть його на Голгофу зі словами Ісусовими в серці своєму: “Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною” (Мт. 16:24).

Ми навчилися філософствувати, але не навчилися вірувати й бути вірними, ми не є на ділі православними, а тільки на словах. А слова, як та полова – подме найменший вітерець і вже розлетілась вона, що не лишилося й сліду. Ось так стається й з нами, українцями – вдаємося до полови, а власне зерно відмітаємо, його ж із задоволенням підбирають інші собі на збагачення. Тому ми й роз’єднані, розпорошені й не маємо в собі ні сили, ні снаги, щоб боротись і досягти мети, бо їмо не хліб життя вічного, а давимось половою омани. Ми й мети перед собою не ставимо, а живемо в безпорадності, не розуміючи й для чого.

Нашим гаслом повинні б бути слова: “Бог і Україна”, і увесь український народ мав би об’єднатись навколо рідної Української Православної Церкви з Патріаршим престолом у Київі, але, як і в усі попередні часи, так не сталося й нині.

Більшість, осліплена облудою несамовитої брехні ворогів усього українського, а найбільше нашої державності, пішла за московськими попами, тобто лишилась у духовному рабстві, пішла за пастирями, що на ділі є вовками в овечій шкурі, які готують нашому народу нову духовну різанину, а з втратою незалежності й фізичну, бо за мету мають викорінити все українське до кореня, аби ми вже ніколи голови не підняли.

Як дві тисячі літ тому Ісус Христос ніс Свій хрест на Голгофу, отак і народ наш український у тяжких муках зрадництва й відступництва, а поряд із цим й у високих злетах душі й серця, несе свій хрест на Голгофу. І як Ісусу Христу ніхто не підставив плеча допомоги, так і від нашого народу інші народи відвертаються, хоча в той же час намагаються на нашій біді нагріти свої руки і натоптати прибутками кишені, роздвоюючи нас, насварюючи брата на брата, а сестру на сестру, аби не об’єдналися ми в єдину родину й не зажили своїм життям.

Але ж ми маємо дороговказ – Хрест, який є ознакою безмежної любові Божої і всепрощення. Хрест, навколо якого нам слід об’єднатися, простивши один одному всі образи, хто й на кого яку має, об’єднатися в єдину родину й здобути непереможну силу в боротьбі за віру Христову і вільну Україну. Нам треба відкинути свої власні земні потреби й міркування, тимчасові претензії і, дивлячись на Хрест – на страждання Христові, які є символом самовідречення заради спасіння всіх, дивлячись на терпіння до кінця, чуючи в душах своїх слова Господа: “Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною” (Мт. 16:24), боронити і віру православну, і Вітчизну нашу Україну, бо без цього ні життя гідного, ні нас самих, зрештою, не буде. А буде нова Руїна, після якої, можливо, ми вже не піднімемося як народ український, як нація гідних людей.

Але ми мусимо піднятися й утвердитися на планеті Земля як українці – народ вільний і гідний своєї національності, свого обличчя, даного Отцем Небесним, бо маємо перед собою прапор єднання – Хрест Христової віри. Але цей Хрест лише тоді матиме силу, коли буде наповнений вірою православною й відданістю Україні – єдиній і неподільній нашій Вітчизні тут, на землі, міцно поєднаній Христом Ісусом з вітчизною небесною – Царством Небесним. Амінь!

Преосвященний Афанасій,

єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

Пошук

Публікації


<березня 2010>
ПНВТСРЧТПТСБНД
123457
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Банер