Єпископ Афанасій : "Навіть коли це й Голгофа…" ч.1

20100705-0Cьогодні увазі боголюбивих читачів нашого сайту пропонуємо першу частину інтерв’ю преосвященного Афанасія, єпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви. Маємо надію, що з його допомогою ви зможете краще пізнати владику Афанасія, і більше відкрити для себе його світогляд.

Кор.: Владико Афанасію, через шість років Ви повернулися на Полтавщину до своїх духовних дітей, яких у Вас тут дуже багато, але вже в якості архієрея, керівника великої за територією Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви. Хотілося б, аби на початку розмови ви розповіли про свій духовний шлях.

Єпископ АФАНАСІЙ: Можна багато чого розповідати, але висловлюся коротко – все моє життя було, власне, в площині духовності: і в роздумах, і в мріях, і в більшості моїх дій, вчинків, як, власне, і в творчості переважала духовність. Якщо прочитати будь-яке моє оповідання чи повість, поезію, то одразу ж стане зрозумілим і мій духовний світ. Саме він і привів мене, врешті, до Церкви, до чернечого постригу і, як бачите, до архієрейського служіння.

Але спочатку були пошуки чогось такого, чого, можливо, я на початку шляху ще й не розумів. Душа рвалася до чогось, чого не було поряд – ні в людях, які мене оточували, ні в книжках, яких я перечитав безліч. Правда, Господь мене завжди відводив від читання т. з. «духовної» літератури різноманітних новоявлених «пророків», та й давніх, всякої екстрасенсорної літератури, якої з початком перебудови в СРСР появилося ціле море.

А я молився з людьми, проводив з ними духовні бесіди, на чому можна було зупинитися, мати авторитет, достаток і вважати, що це вже і є найвище досягнення в житті. На той час я вже мав дві книги прози, був членом Спілки письменників України, почав видавати газети «Добродій», «Чаша Агапіта» і альманах «Великдень», багато молився й думав, думав…

Але мене не покидало відчуття, що це все не те, не той шлях пізнання істини, в такому способі життя її не пізнаєш, і це ще більше ятрило душу. А потім, якось раптово, навіть не усвідомлюючи чому (усвідомлення прийшло згодом), я кинув лікування і (не дивуйтеся, бо цьому теж згодом прийшло пояснення) зайнявся фермерством. Це була тяжка робота, бо на землі легкого хліба не буває. Завів сім корів – доглядав їх, доїв, а до того було й пів тисячі курей, два десятки поросят, городини з пів гектара і… щотижнева газета, яку я редагував і сам постійно писав до неї.

Було, вранці встанеш від сну в половині п’ятої, а пальці рук не розгинаються. Покладеш їх на стіл, тиснеш, а вони розгинаються з таким болем, що й сльози видушує. Розгинав і біг до корів. Ой, що там говорити…

Але це був благодатний період підготовки до чернецтва. Таким чином мене Господь смиряв, учив терпінню – перших азів іноцтва. Це був період такого послушництва в праці, що, можливо, не в кожному й монастирі його проходять. А ще ж обов’язкове молитовне правило вранці й увечері (хоч і серед ночі). І не виникало запитання – для чого воно мені? Та й чи могло виникнути, коли Сам Господь був Ігуменом і Духівником? Мабуть, через те я й не запитував себе, а монотонно, як це й у монастирях, трудився, бо тільки один Господь знав, для чого мені такі випробування.

Тепер розумію, що то була підготовка до чернецтва, щоб уже, прийнявши його, пройти короткий шлях до архієрейства. Хоч розумом тоді я цього не знав, не усвідомлював, але знала душа, бо тільки через душу й чути голос Господа. Він же навчає відчуття межі й міри, тих якостей, без яких чогось суттєвого досягнути в житті неможливо. Було й поневіряння, й монастирське життя, а вже згодом і чернецтво.

На парафії в Білках, що на Житомирщині (з грудня 2006 року), де згодом, разом із ієромонахом Антонієм (Бондарцем), заснував Свято-Покровський чоловічий монастир і був призначений його намісником і піднесений у 2009 році до сану ігумена, набував і досвіду чернечого життя, і досвіду духовної праці з парафіянами й паломниками, яких уже приїжджало чимало.

Місце, можна сказати, було майже порожнім як у розумінні духовності, так і матеріального забезпечення, адже окрім стародавньої дерев’яної церкви, яку в безбожні роки радянська влада переробила на сільський клуб, нічого іншого не було. Сільрада надала стару закриту школу для проживання, але й вона через рік була продана. В храмі не було навіть богослужбових книг, але в Білках і Корнині (селище поряд) жили чудові православні люди, які одразу ж потяглися до спільної молитви. А вже за якихось два роки на богослужіння до нас приїжджали люди з усієї округи, і навіть з Житомира, Київа, Луганська та інших країв України.

І хоч внутрішніх ремонтних робіт у храмі ми ще не в силі були зробити, але церковним начинням, основними богослужбовими книгами, іконами монастир (а, власне, це була сільська громада), ми з допомогою людей забезпечили. Ніколи не забуду того душевного тепла, скажу більше – братньої любові, які запанували в нашій громаді. І це не гучні слова, а реальність, якої ми досягли за неповних три роки. Це як дання Боже. Хоча… дання данням, а під лежачий камінь вода не тече. Коли ти увесь віддаєшся Богу й людям не за саном і не за посадою, а коли це суть твоєї душі, то це бачить Бог і відчувають люди, тоді не ти дієш своїм розумом, своєю працею, тоді діє Дух.

Кор.: Ми знаємо, що ви починали чернечий і священицький шлях в УПЦ Київського патріархату і, раптом, висвячення на єпископа і призначення керуючим Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ. Як це сталося і як сприйняли перехід ваші духовні діти, які, як ми знаємо, вас дуже люблять і поважають?

Єпископ АФАНАСІЙ: Київський патріархат був для мене, можна сміливо сказати – колискою, а я віддав служінню цій Церкві, спочатку як людина світська, а вже згодом і як чернець у священному сані, багато років і сили. Але й сама УПЦ Київського патріархату постала на основі Автокефальної Церкви, бо коли б не було на той час (1992 рік) достатньо потужної УАПЦ, що мала свої структури по всій Україні, сім єпископів і більше півтори тисячі громад (УПЦ Московського патріархату 19 єпископів і 2,5 тисячі громад), то важко було б Київському патріархату збутися як Церкві. Але зараз УПЦ Київського патріархату є потужною Церквою, з якою рахуються не тільки в Україні. І дай то, Боже. Тільки б вона й надалі залишалася українською.

Тепер треба так працювати на українській духовній ниві, щоб і Автокефальна Церква стала не менш, а може й більш потужною, бо Київський патріархат не став за духом справді українською Церквою. Тим паче, що останнім часом намітився рух цієї Церкви до об’єднання з УПЦ, яка є підрозділом Російської Церкви, а отже, одного чудового дня ми можемо почути новину, що Київський патріархат уже в складі РПЦ. Виникає запитання – за що боролися двадцять років?

Кор.: Владико, а як же тоді з об’єднанням в єдину Українську Помісну Православну Церкву?

Єпископ АФАНАСІЙ: Лише тоді, коли УПЦ МП стане повністю самостійною Церквою, появиться предмет перемовин про об’єднання. В іншому випадку, це буде приєднання до Російської Церкви. І не більше. Якщо, не приведи Господи, так станеться, то тоді на багато й багато десятиліть, а то й століть про автокефалію українського православ’я годі буде й говорити. Тому поки що ми можемо (й повинні) домовлятися (і це бажано) про найголовніше на даний час – припинення ворожнечі між православними конфесіями, молитовне єднання, а, можливо, і євхаристійне. Зокрема, щоб у тій же Почаївській лаврі припинили скажену україноненависницьку пропаганду серед віруючих, яких туди стікається щодня сотнями, а займалися суто духовним служінням Богу й народу українському.

А ще слід спочатку припинити сіяння розбрату, нагнітання озлоблення, яке стало ледь не основною темою в діяльності розділених Церков із перших же днів їх становлення й чи не головною причиною роз’єднання і в суспільстві (цією бідою особливо грішить московський патріархат). Адже головним у науці Христовій, якщо ми визнаємо її основою нашої православної віри й суттю свого життя, є саме любов: «Любіть один одного, як Я полюбив вас… з того всі дізнаються, що ви учні Мої», – сказав Господь наш Ісус Христос. То як же може бути між християнами злоба й ненависть? Тоді це вже не християни, а скоріше протилежне. Благодать Божа (а саме її ми й повинні набувати впродовж усього свого життя) не може перебувати в душі, де поселилося зло, бо це дві протилежні сили. І скільки не говори, що ти всіх любиш, а в той же час у душі маєш до когось неприязнь, а ще більше того – ненависть, то любов твоя є всього лише порожніми словами, облудою, брехнею, а православ’я – всього лише політикою, зручним прилаштуванням. Справжня любов Христова любить усіх і не розділяє на наших і ваших. Любов і озлоблення в душі несумісні, бо ложка дьогтю в діжці меду робить той мед непридатним до вживання. Батько ж зла й брехні, як ми знаємо, диявол. Ось по цьому й визначаються діти Христові та діти дияволові.

Кор.: І все ж, Владико, як поставилися до переходу в іншу Церкву ті, кого ви стільки років духовно опікували, з ким, якщо так можна висловитися, «з’їли» не один пуд солі?

Єпископ АФАНАСІЙ: По-перше, це не така вже й інша Церква, а наша, дійсно українська. Та ще й Церква-мучениця, бо саме автокефальну Церкву винищили більшовики, а не Київський патріархат. А стосовно людей, то не приховаю – осторога в мене була, але вона одразу ж і розвіялася. Коли ти щиро любиш людей, вони це відчувають і цінують, навіть не задумуючись над цим. Але в любові треба жити повсякчас, а не тільки на словах, коли випадає нагода про неї пофілософствувати. Я дуже радий, що всі сприйняли мій перехід із розумінням, багато хто з радістю, навіть знайомі священики Київського патріархату вітали з висвятою на єпископа. Прощання з білківською громадою було із сумом і сльозами. А одна моя духовна донька, це вже в Полтаві, сказала: «Якщо отець Афанасій наш духівник, і ми йому віримо, то ми повинні за ним іти туди, куди й він».

Кор.: А ви сам не сумніваєтеся, що так треба було?

Єпископ АФАНАСІЙ: Якби я сумнівався, то переходу б не було. Вважаю свою хіротонію на єпископа волею Божою, бо так, як це сталося, могло статися тільки з Його Божої волі. Мій життєвий шлях, мою працю на духовній ниві, мої організаторські здібності в Автокефальній Церкві оцінили належним чином, зрештою, я став затребуваною людиною.

З набуванням духовного досвіду став покладатися більше на волю Божу, аніж на власну. Так і цього разу я довго й багато молився до Господа, просив у Нього дати мені розуміння того, де місце мого служіння і яке воно? Я був у дуже складному духовному стані, такому, що й ворогу не побажаю. А потім спочатку наче сонячні промені появилися на видноколі, а згодом вияснилося і в душі. Звичайно, я ще дуже переживав, але саму хіротонію на єпископа сприйняв з ентузіазмом, бо переді мною розкрився горизонт справді духовної праці на благо українського православ’я й України саме в тому руслі, як це виховав у собі на основі духовних прагнень, праць святих отців Церкви, їх подвижницького життя, власного духовного досвіду, який також здобував на цих же засадах у своєму житті. Та щоб ці слова зрозуміти, треба знати мій духовний світ, досвід, стан душі, а це може знати й відчувати тільки сама людина. Бо досвід кожного – річ суто особиста.

В Автокефальній Церкві й архієреї, й священство, з яким мені доводиться постійно спілкуватися, прийняли мене радо, тепло, взагалі мені дуже приємно бачити й відчувати простоту й щирість у взаєминах, що є великою рідкістю в Церквах. Знаєте, таке враження, що я впродовж свого життя перебував серед цих людей. За це я їм дуже вдячний і щиро відповідаю таким же ставленням. Хоча, це навіть не моє ставлення, це спосіб мого життя. Може, комусь це видається, як кажуть, м’якотілістю, але хай хто ще спробує таку «м’якотілість» здолати…

(Далі буде…)

Пошук

Публікації


<липня 2010>
ПНВТСРЧТПТСБНД
   1234
67891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Банер