Де немає любові - там немає істини

Бесіда з преосвященним Афанасієм (Шкурупієм), єпископом Харківським і Полтавським УАПЦ, про взаємостосунки Церкви й Держави, складні суспільні й духовно-моральні проблеми, що спіткали Україну на початку третього тисячоліття та шляхи духовного оздоровлення українства.

 

- Владико, Церква відділена від держави, але ж знаходиться в державі, її повноту складають громадяни цієї держави, які живуть, перш за все, її життям. Як узгоджуються життя оцерковленої людини з її життям у суспільстві? Церква й Держава – як вони узгоджуються між собою?

 

Єпископ Афанасій: Дійсно, є держава і є людина в цій державі. І кожна людина має свій, лише їй властивий характер, світогляд, певні критерії поведінки і т. ін., але по своїй натурі кожна людина релігійна, навіть та, яка заявляє, що вона в Бога не вірить, бо навіть таким чином вона визнає, що Бог є. В усі часи, навіть найдревніші, людина вірувала в існування надприродної сили, поклонялася різним богам, згодом прийшло усвідомлення того, що є тільки один Бог, Отець Вседержитель, Який створив світ і все в ньому.

Звичайно, до цього часу ще зберігається і язичництво – віра в багатобожжя чи ідолів, зокрема і в Україні є сили, які намагаються відродити язичництво, але омана на те й омана, щоб, так чи інакше, вона показувала й проявляла свою руйнівну дію.

Але мова про те, що в нинішній Україні, не зважаючи на віяння секулярного часу, домінуючою залишається віра християнська православна, представлена трьома найбільшими гілками – УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ. В цей же ряд можна поставити й УГКЦ, яка в основі своїй православна – збережена греко-візантійська обрядовість, традиція, але, перебуваючи в лоні Римо-католицької Церкви, вона значною мірою втратила духовне насичення благодаттю Божою. Тобто, віра греко-католиків стала більше вірою розуму, аніж вірою душі. Це велика, я б сказав, фундаментальна втрата, тому що наш український народ в основі своїй духовний, а католицький світ все сприймає більше розумом.

В той же час, серед греко-католиків дуже сильний патріотичний чинник, який приваблює до себе багатьох і в Великій Україні. Але й сама Україна розділена на дві світоглядні половини – одна тяжіє до т. з. «руського міра» і тримається УПЦ МП, бо вона є частиною Російської Церкви, а друга – з року в рік утверджується в своєму національному визначенні і тримається УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ, як представниць саме української духовної ідентичності. Є ще й третя частина – різноманітні протестантські й харизматичні рухи та об’єднання, що прийшли до нас із Заходу, привнесли в наш духовний світ чужі нам цінності, погляди, багато з них, прикриваючись іменем Христовим, в основу своїх вчень ставлять досягнення матеріального достатку, а не духовне вдосконалення й спасіння, що є основою православ’я. Наші ж люди, вирвавшись із матеріальних та моральних обмежень, які існували в радянські часи, нині захопилися збільшенням свого добробуту, накопиченням статків, а значна частина їх просто виживанням в нинішніх тяжких умовах життя. Але все ж, маючи тяжіння до Бога, шукають віри саме в полегшеному варіанті, яка, до того ж, у перспективі обіцяла б досягнення різноманітних матеріальних благ. Таким чином протестанти й перетягують на свій бік усе більше й більше громадян – це і є ота безодня омани, яка, користуючись розділенням у православ’ї, засмоктує духовно нетривких. І тому громадянам України дуже нелегко в такій ситуації, адже на розмивання нашої національної ідентичності, віками виробленої православної традиції, яка протягом тисячоліття була основою буття народу, зараз кинуто потужні сили й фінансові та матеріальні засоби, проти яких нам, православним, дуже важко протистояти.

Власне, Православна Церква в наші дні стала чи не єдиною перепоною на шляху розбещення суспільства, його сповзання в моральну деградацію, перетворення в щось аморфне, яким можна маніпулювати залежно від чиїхось уподобань і потреб. Православна Церква єдина протистоїть політиці споживацтва, яке все більше захоплює українське суспільство і може привести навіть до державної катастрофи.

Час, в якому ми живемо, страшний тим, що ті, хто й раніше володів усіма багатствами, втративши відчуття будь-якої міри й межі і, як пророкував преподобний Ніл Мироточивий (старець Афону), поставили собі за мету: «нагромадження капіталу, щоб ще більше здобути майна». Старець писав у своїх пророцтвах, що «до середини ХХ-го століття народ (Землі) стане мінятися до невпізнанності… розум помутніє від пристрастей тілесних, і все більше будуть посилюватися нещастя і беззаконня. Світ тоді стане невпізнанним, вид людей зміниться і неможливо буде чітко розрізняти чоловіків і жінок через безсоромність в одязі й у формі волосся на голові. Ці люди здичавіють і будуть жорстокими, як звірі. Не буде поваги до батьків і старших, любов зникне. Пастирі ж християнські стануть самолюбивими, зовсім не розрізнятимуть правого від лівого. Тоді мораль і передання християн і Церкви зміняться. Скромність і духовна чистота в людей щезнуть і будуть панувати блуд і розбещеність. Обман і грошолюбство досягнуть найвищого рівня, блуд, перелюбство, неприродні стосунки, таємні діла, крадійства й убивства стануть панувати в суспільстві». Що ж, ми можемо нині лиш констатувати, що слова старця зі святої Гори Афон збулися – сережки й кільця в носах, губах, вухах, пупах, навіть жінки в татуюванні, чоловічих штанях, поголовно п’ють спиртне, палять цигарки, гидко лаються і, взагалі, втрачають жіночність.

 

- Який вихід із цієї ситуації ви бачите? Що може зупинити деградацію особистості й суспільства в цілому?

 

Єп. Афанасій: Тут великого значення набуває голос совісті, а в релігійної людини він звучить особливо сильно, тому що совість релігійної людини не тільки пробуджена, а й вихована Євангелією й така людина перебуває, я б сказав, у своєрідній духовній симфонії, що зливається в один голос. Домінує, звичайно, голос Євангелії, бо це голос Самого Господа, тому що наша совість значним чином пошкоджена різними негативними умовами суспільно-політичного життя, причинами особистісного характеру. Здебільшого так виходить, що людина пристосовує свою совість до тих чи інших обставин, щоб почуватися в них комфортно (це нині особливо модно), а ми знаємо, що в такому випадку совістю людині доводиться крутити туди-сюди, як флюгером. Саме через ці пошуки комфортності, очевидно, наші люди й від православ’я стали відходити, адже віра православна, власне, важка – треба багато молитися, строго постувати, вистоювати більше двох годин на богослужіннях, вести благочестиве життя, що в нинішніх умовах, коли догоджання череву та розваги поставлені на перший план, теж непросто, й т. ін..

Але ми маємо Євангелію – своєрідний духовний кодекс життя, залишений людству Ісусом Христом, і ми, православні християни, повинні свої дії, свою поведінку, а вона залежить від нашої совісті, узгоджувати з євангельською наукою, перевіряти самих себе в світлі цього кодексу, наче на рентгені. І саме цим духовним рентгеном - Євангелією ми й будемо висвітлювати всі пороки, які пристрастями, як метастазами, руйнують наші душі. Тільки Євангелію треба розуміти не так, як того хоче наша гординя й самолюбство, пристосовуючи до власних уподобань, а так, як визначив Господь, адже кожна притча, кожне висловлювання Господа - то настанова, згідно якої нам слід діяти в тих чи інших життєвих умовах.

Скажімо, врятував Ісус блудницю від смерті й сказав їй: «Іди й більше не гріши». Що тут незрозумілого, якщо взяти до уваги, що нині блуд вже став ледве не нормою життя? Або сказане кровоточивій: «Віра твоя спасла тебе», адже вона була глибоко переконана, що: «Тільки торкнуся до краю одежі Його й одразу ж зцілюся». Або інше, що стосується нашого духовного набутку: «Не розсипайте перла свої перед свинями, бо потопчуть, а обернувшись, і вас розірвуть».

Тому справді віруюча людина своє життя співвідносить із основоположною для себе моральною цінністю – євангельською наукою спасіння, бо вона такою є насправді. На жаль, більшість людей є віруючими тільки по неділях і то, доки перебувають в храмі, а вийшовши з нього, навіть не перехрестяться, коли це потрібно. А християнин скрізь повинен бути християнином – і в храмі, і вдома, і на роботі, й на вулиці…

Скрізь, розумієте? І якби так було, то ми б жили зовсім в іншому духовно-моральному середовищі – здоровому, цілісному, з високими духовними пориваннями, а тільки це, якщо хочете, є рушійною умовою творчого поступу як людини, так і суспільства в цілому. Без цього жодне суспільство, а, відповідно, й держава розвиватися не можуть, наступає занепад і його наслідок – крах. Як не прикро, але ми нині переживаємо саме такі часи.

 

- Тобто, ви хочете сказати, що відокремлення Церкви від Держави є помилковим?

 

Єп. Афанасій: Не зовсім так, тому що держава і її влада, як інструмент, що зберігає її існування, в будь-якому випадку завжди залишатиметься найвищим інститутом суспільного об’єднання і, коли Церкву й державу поєднати, то в умовах України остання буде використовувати Церкву як один із засобів свого впливу на суспільні процеси й згодом це переросте в репресивний конгломерат. І все ж, шукати точки дотикання між обома треба. Хоча б із того погляду, що кожна людина в сутності своїй релігійна і саме через це державній владі, якщо вона хоче дбати про розвиток держави, про міцність усіх її інститутів, а найбільше про високий морально-етичний стан суспільства, без чого досягти цієї мети неможливо, слід подбати про таку симфонію, тому що вона залежить більше від держави, ніж від Церкви.

 

- Ви піднімаєте питання симфонії відносин між державою й Церквою, але ж це тема більше російська, ніж українська. Ми живемо в більш європейській демократичній системі і, в будь-якому випадку, в нас утверджується демократія, яка вже випробувана на Заході. А демократія вимагає задоволення як політичних, так і релігійних почувань громадян демократичної держави. В ряді конституційних прав одним із головних чинників свободи стоїть і свобода віросповідань. Як цей чинник узгодити з симфонією відносин між державою й Церквою? Та ще й з такою кількістю конфесій!

 

Єп. Афанасій: В тому й полягає вся складність ситуації. Україна опинилася між двох вогнів, у яких може й згоріти. З одного боку - Західна Європа, де християнські цінності, власне, здебільшого декларуються, а насправді панує політика споживацтва і вседозволеності, яка вже міцно всоталася в душі європейців, але ж так само все владніше вона опановує душами й наших людей. А з другого боку Росія, яку впевнено опановує іслам. Тут нічого немає дивного, бо Росія повертається на «круги своя» - відновлюється її ординська суть.

До речі, ідея «руського міра», яку висунув і намагається впровадити в життя Московський патріарх Кирило, виконуючи завдання російських правлячих кіл, якраз і є, мабуть, найголовнішою ознакою того, що ця Орда поки що не в змозі відновити територію свого поширення в ХІІІ столітті, прагне це зробити як світськими, так і церковними ідеологічними засобами. Тільки сліпий не бачить того, що маховик перекроювання карти світу вже запущено і його руйнівна сила набирає все потужніших обертів.

А на нашій з вами землі розгорнулася справжня битва за оволодіння. Хоча ця війна ведеться вже давно, особливо страшних обертів вона набрала в минулому ХХ столітті – державні перевороти в лютому та жовтні 1917-го року в Росії, якій належала й Україна, громадянська війна, голод 22-24 років, колективізація, репресії, голодомор 32-33 років, голод 47-го, Друга світова війна, яка особливо жорстоко понищила саме нашу землю, придушення сталінським режимом національно-визвольної боротьби, що розгорнулася на західно-українських землях з 1939 року й тривала аж до 1959-го, тотальна русифікація в 60-70-их роках, яка нанесла нищівного удару по основі будь-якої нації - мові, культурі. Все це забрало з життя, вирвало з лона Вітчизни десятки мільйонів кращих її синів і дочок. За даними ЮНЕСКО, якби не всі ці біди, спрямовані на вигублення роботящого й глибоко віруючого народу, то нас би нині в одній Україні проживало б більше 120 мільйонів. Уявіть собі, яка це потуга і яку б роль ми відігравали в світі!

В наш час ця політика продовжується особливо підступними методами, в яких важко когось і звинуватити, бо все діється, начебто, саме по собі через економічні кризи, що трусять увесь світ, проникнення різноманітних субкультур, які не рахуються з традиціями народів, ламають моральні перепони, які раніше стояли на сторожі духовно-морального здоров’я нації, граючи на тяжінні людини до тілесної насолоди й вдоволення різноманітних пристрастей.

Але коли придивитися уважніше та проаналізувати безпристрасно, то побачимо, що в кінці минулого століття чомусь саме в Україні (а заодно і в Росії) відбулося неоправдане страхітливе руйнування однієї з найпотужніших економік в Європі й у світі, збудованої тяжким трудом наших дідів і прадідів, фактичне знищення села й селянства як джерела й опори української нації – її мови, культури, побуту, історії, самого духу українства, який роз’їдає політика споживацтва та вседозволеності, що безугавно насаджується в уми молодого покоління, тотальне його споювання спиртним, розбещення духовне й тілесне, ідеологічне одурманення, вигублення за допомогою прищеплення аморальності, а також використанням медицини, продуктів харчування, наркотиків і так далі. Останнього нищівного удару по нашій нації буде нанесено найближчим часом, коли спішно розпродають основне наше багатство - землю, адже спочатку за безцінь у селян скуплять свої багатії, а потім вони втридорога спродають її зарубіжним корпораціям. Тобто, засобів, які застосовуються для знищення нашого народу й заволодіння його благодатною землею, так багато, що їх і перерахувати годі.

В цьому ж ряду стоїть і насаджування протестантизму та інших ворожих українському духу новітніх окультних та неоокультних віровчень, які, окрім духовного відчуження, а що страшніше – зомбування, моральної деградації нічого доброго людині не дають. Але владна верхівка, фінансові «мішки», які все прибрали до своїх рук, і надалі будуть цьому сприяти, бо їхні фінансові рахунки знаходяться в зарубіжних банках, власниками яких якраз і є ота світова група, що намагається підкорити своїй владі й нашу багатостраждальну Україну.

Наша Вітчизна знаходиться в страшній біді, але шлях виходу з неї один – лікування душі й серця кожного, тому що революції тут не допоможуть. Оця, як на здоровий глузд, ненормальна ситуація, коли на українських теренах, користуючись невіглаством людей в духовних питаннях, розкошують тисячі «пастирів», керівництво яких знаходиться закордоном, у вирішенні цього питання аж ніяк не сприятиме. Навпаки, заводитиме ситуацію в глухий кут. І чи виберемося ми з нього? Адже прийшли вони в наш дім аж ніяк не з добрими намірами, для чогось їх сюди засилають міжнародні центри, вкладають у ці проекти великі гроші. А ці центри якраз і управляють розвалом України та вигубленням нашого народу. Не дивуйтеся з моїх слів. Це не вигадка. Це страшна й жорстока реальність, яку всі бачать, розуміють її звірину суть, але переважно мовчать, або й беруть участь в її реалізації.

Через це, мабуть, у вирішенні цієї проблеми, яка водночасся постала перед нашим народом, зацікавлені тільки традиційні Церкви в Україні – православні та ще греко-католицька, як Церква суто українська. Власне, в тотальній продажності, яка роз’їдає совість частини нашого суспільства, тільки їм це й під силу.

 

- Але яким чином? Адже в Україні діє один із найлояльніших у Європі, стосовно релігії, законів про свободу совісті та віросповідувань, який дає широкі права в організації та діяльності релігійних організацій.

 

Єп. Афанасій: Навіть у європейських державах, де демократія на висоті (добре це, чи погано, то інша розмова), до такого маразму, як у нас, не дійшли. Найдеструктивніші секти, яких в інших країнах офіційно не визнають і навіть переслідують за їх згубну діяльність, в нашій державі і реєструються, і вільготно себе почувають, ще й допускаються до роботи з молоддю та дітьми. В той же час, скажімо, автокефальну православну громаду зареєструвати не так просто. А знаєте чому? Бо автокефальна Церква – це Церква українського народу, яка, окрім спасіння душ людських, ще стоїть і на твердих державницьких позиціях, бо по іншому й бути не може, адже наша Церква є душею народу, по своїй суті вона українська, а в найвпливовіших українських політичних сил зовсім протилежні погляди на долю і народу українського, й самої держави. Це і є найголовніша причина того, що в нашій державі продовжується вакханалія всього, що ослаблює й нищить державний устрій шляхом нищення економіки, відсутності національно-державницької ідеології, без чого державу збудувати просто неможливо, а, відповідно, вже двадцятий рік панує бенкетування в час чуми.

Людині нав’язали ідеологему того, що вона тільки сама може про себе подбати, але при цьому тримають на короткому фінансовому повідку, щоб вона чогось і досягала, але щоб і не занадто, щоб їй увесь час праглося більшого достатку. А скуштувавши солодкого плоду достатку, людина вже не захоче повернення до попереднього життя. Тобто, людина буде постійно зайнята облаштуванням свого життя. А коли так, то їй буде вже не до молитви, їй, після шестиденних клопотів і часто виснажливої праці, які здебільшого супроводжуються роздратуванням, гнівом, лайкою, обманом, приниженням і т. д., тобто постійним проявом зла, хоча б якось відпочити від цього всього в неділю десь на природі, чи в ресторані, чи ще якимось чином, або просто відіспатися.

Тому, знов же таки, як сказав преподобний Ніл, так і є: «Наскільки стануть люди злі діла творити, настільки будуть на них находити й усілякі біди. Люди, чим більше на них будуть находити біди, тим більше будуть творити зла». Це ми маємо зараз в Україні. Нинішні православні християни вже не вірують в істинне Слово Боже, бо не знають Його, а до церкви ходять, тому що: «наші батьки тут хрестилися, і ми теж». Оце й уся віра.

Та й потім, гонитва за збагаченням вихолощує з душі високі почуття, в людини не вистачає часу для роздумів про божественне, а тим паче віддавати щонайменше половину дня для участі в божественній літургії, під час якої ще треба й стояти. Я часто наголошую на тому, що православна віра спасіння нелегка, часто пов’язана з різними незручностями, особливо тілесними, та, власне, й моральними, адже за стінами храму життя вимагає від людини зовсім протилежних і поведінки, й душевного стану. Тому, особливо на початку, людина наче б як роздвоюється, не може одразу причалити до гавані спасіння, а священику в цей час не до неї, не до її душевних поривань, переживань, не до крику зраненої й змученої душі. Я вам скажу, що більшість священства навіть не розуміють і не тямлять, що робити з такими людьми, як повести себе і як говорити з ними так, щоб вони розкрили свою душу, часто затиснену, закам’янілу від образи, болю, горя… Адже до Бога, до Його дому – храму - й приходять здебільшого тоді, коли стається якесь нещастя, біда чи горе, чи душу терзають тяжкі сумніви.

Але правда також і в тому, що часто люди, які приходять до церкви за душевною розрадою (ще не за вірою!), звикли до світського комфорту, тому в православному храмі їм спочатку й незатишно. Тим паче, нам слід завжди пам’ятати, що будь-яка людина прагне хоч якогось прихистку для своєї душі, тепла, любові та й просто звичайної уваги. Світ, в якому ми живемо, нині страшний і жорстокий, навіть у своїх родинах, здебільшого, люди не мають не те, що любові й тепла, а навіть звичайного розуміння й співчуття. Тому, не знайшовши цього й у храмі Божому, людина потрапляє в тенета якоїсь секти. А вирватися звідти вже не так просто! Так обплетуть, так оближуть єлеєм облесливості, так задурманять, а коли треба, то й залякають, що вже людина, як той лин у ятері – навіть не борсається. Хоча багатьох туди приваблюють співи, приємні розмови та й Біблія читається, псалми, до того ж і гуманітарку роздають, буває, що й матеріально допоможуть, правда, перед тим десятину (справжню, а не уявну, як у православній церкві навіть поставлена свічка за гривню вже вважається пожертвою) щомісяця обов’язково відберуть. Забувають тільки люди, що приємне проведення часу не дає спасіння душі. Навпаки, втягує її в погибель. Тому зло й нарощує свої оберти, захоплюючи все більше духовного простору. Я вже не кажу про світський.

Преподобний Ніл Афонський Мироточивий це передбачав, коли писав у своїх пророцтвах: «Багатопридбання буде обтяжувати почуття людини, буде робити нечутливою до свого спасіння, щоб вона від численності тілесних турбот не могла відчувати спасіння. Тобто, люди не будуть відчувати ні бажання вічного майбутнього життя, ні страху вічного осудження».

Взагалі, запитайте православну людину, що таке спасіння, то вона не зможе вам цей термін пояснити, тому що не знає предмета своєї віри. Люди ходять до церкви, але перебувають у цілковитому невіданні, для чого це роблять. Пояснення на кшталт, що «душа моя заспокоюється» чи «мені на богослужінні стає краще», не є предметом віри. Душу можна заспокоїти і в розмові з близькою людиною. А участь у богослужіннях повинна бути осмисленою, людина повинна знати й усвідомлювати, що глибину православної віри, якої не має жодне із новітніх віровчень, навіть якщо вони прикриваються християнством, можна пізнати лише опановуючи покаянням як головним знаряддям спасіння. Тільки православна Церква є Тілом Христовим, в якому й досягається людиною спасіння в життя вічне. Але людей цьому треба навчати, а батюшкам часу не вистачає, бо й самі зайняті виживанням. І якщо цієї проблеми не вирішити, то ми остаточно втратимо свій вплив на суспільство. Адже величезні, розмальовані і в золоті, але порожні церкви й собори духовно націю не збагатять, а зло саме по собі не зникне.

 

- Тоді виникає цілком закономірне запитання – чим же тоді займаються православні Церкви, якщо їх віруючі не мають поняття про найголовніший постулат своєї віри – спасіння душі у вічне життя, тобто безсмертя. Адже Христос саме й проповідував безсмертя, закликаючи: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!»

 

Єп. Афанасій: Ви знаєте, розтлінний дух нинішнього часу проник і в саме серце православного середовища – Церкву Христову. В переважній більшості своїй архієрейство й священство живе більше світським життям, ніж церковним, просто відбувають свої службові обов’язки, а увесь інший час займаються власним справам, часто далеким від духовності й священицького сану. Люди це бачать, відчувають і тому шукають, де є віра не тільки на словах, а й у душі й серці перш за все тих, хто її проповідує. Як в Євангелії сказано: «Жнив багато та женців мало». Саме так і в нас нині – жниво підійшло велике, а справжніх жниварів не вистачає. Вірніше буде сказати, що жниварів накинулося на Україну, як того вороння - безліч, але не для того, щоб вирощувати, а щоб розтягувати вже вирощене. Але Україна - православна держава й іншою бути не може. Тому всі поспішають її переробляти, щоб побільше урвати, але ніхто не має наміру будувати. Ось і ламають уже двадцять років.

А треба було робити все з великою обережністю й раніше, а зараз тим паче, адже ми наче на пороховій діжці – достатньо однієї необережної іскри, щоб усе вибухнуло. І знову піде ламання, руйнування…

Християнство ж преображає, а не переробляє, тим паче не ламає, воно будує, увесь час перебуває в творчому розвитку, поступі. Будівник повинен розуміти, що все, що відбувається, те до кращого, а коли він цього не враховує, то стає руйнівником і, які б високі наміри він не мав, але доброго врожаю не збере.

Зараз Україна, як ніколи, потребує істинного православного священства, пастирів більше духу, а не букви, бо тільки той, хто сам живе в Богові, може навчати в істині, тільки такий священик може зрозуміти душу кожного і зуміти спрямувати вірною дорогою.

На жаль, ми маємо переважно «требо виконавців», а от справжніх опікунів душ людських обмаль. А все тому, що, з одного боку, за радянських часів перервана духовна традиція, а з другого – сучасна молодь, яка приходить у духовні семінарії, не виховується в любові ні вдома у сім’ї, ні в школі, ні, тим паче, в церковних навчальних закладах. От і приходять вони на парафії звичайними молоденькими чиновничками. Є, звичайно, винятки, але на винятках ситуації не зміниш.

Тому так і складається, що ми в Україні більше займаємося політикою, а не спасінням душ людських, адже люди цього найбільше потребують, нині це особливо гостра й болюча проблема суспільства. А ми впустили в Церкву політику і вважаємо, що так і треба, що це й завдання наше – допомагати тій чи іншій політичній силі перемагати. Але ж Церква - не політичний клуб за інтересами, не зібрання гордовитих і пихатих у своїй гордині та далеких від істини життя політиканів! І тому й заплуталися, обізлилися, перебуваємо в страшній гордині й самолюбуванні.

Але скажіть мені, як може розкрити душу, особливо заблукалої в нетрях пристрастей людини, той, хто сам в усьому заплутався – і в правді, й в обмані, той, хто сам перебуває в гордині й самолюбстві, і, що страшніше – в самолюбуванні?

Розпізнавати в собі цю біду й подолати її може допомогти нам тільки Бог, тому до Нього й треба звертатися: «Господи, допоможи, дай сили перемогти мою гординю, щоб завжди стояти перед Тобою в покорі й смиренні!» Але жити в смиренні й терпінні ніхто не хоче, нині це не престижно. В той же час від людей цього вимагаємо, а самі не робимо. Люди бачать цей обман і не йдуть до нас. Ось у чому трагедія священства, ось чому люди стали глухими до заклику Господа: «Покайтеся…». Перед ким – перед тим, хто сам живе без покаяння? Ви скажете – перед Господом. Але людина перед собою бачить перш за все священика, а вже потім думає про те, що стає на суд перед Самим Господом. Тому в нас і не відбувається ні покаяння, ні переосмислення життя. Каятися ж і переосмислювати своє життя треба кожному з нас, а ми вперто продовжуємо свою правоту ставити на чолі всього, забуваючи при цьому, що правда Божа зовсім не та, що наша.

 

- В чому ж полягає правда Божа?

 

Єп. Афанасій: Правда Божа... Згадаймо епізод з Євангелії, коли до Христа прийшов багатий юнак і запитав про те, як йому спастися. Христос сказав йому, щоб він роздав своє майно злиденним і йшов за Ним. Юнак засмутився і відійшов від Ісуса, бо йому хотілося солодко їсти, м’яко спати і, в той же час, спастися. Ось вам приклад правди людської і правди Божої.

Як часто ми міняємо Христа на земні блага, забуваючи, що Він сказав: Мене переслідували, то переслідуватимуть і вас. Зараз же настали такі часи, що кожен дбає, перш за все, про себе самого і тільки про себе самого. Тим паче, коли йти за Христом, Якому ніде було й голову прихилити, тобто й себе приректи на те, щоб труднощі земні прийняти за блага і за це дякувати Богу, радіти й ніколи не впадати у зневіру, адже ти безпосередньо із Самим Господом! Та на такий життєвий подвиг в ім’я Ісуса здатна лише людина, серце якої переповнене любов’ю. А Ісуса Христа переслідували саме за любов. В любові ж істина. І там, де немає любові, або любов вибіркова – це наші, тому ми їх любимо, а це не наші, то ми їх зневажаємо й ненавидимо, - там немає й істини. А немає істини, то немає й благодаті. Великого розуму, щоб це зрозуміти, не треба. Христос чітко висловився: «Нову заповідь даю вам – любіть один одного, як Я вас полюбив». І ще сказав: «Любіть і ворогів своїх, бо яка вам нагорода, якщо ви любите тих, хто вас любить». Ось як вчить Господь – ворогів любіть! А які вороги православні для православних та ще й одного народу? В той же час саме така ворожнеча й виховується в українському суспільстві стосовно нашої Автокефальної Православної Церкви. Чому? Тому, що ми Церква українська на ділі, а не на слові. А ще тому, що забираємо, відповідно, частину треб, пожертв, тобто зменшуємо в іншої, домінуючої конфесії частину її прибутків. А це для неї святе! Не слово Господа – любіть один одного, а гроші, політичні уподобання, прагнення на всіх і на все впливати, тобто владарювати, ось їхня визначальна домінанта. Христом прикривають власні політичні й бізнесові інтереси. Але ж той, хто прийшов до храму, прийшов до Христа, до нового життя, до вічного життя, тоді хто ви такі, щоб перекривати людині, яка шукає спасіння, дорогу до нього? Адже в омані, розбурханих пристрастях, церковному політиканстві спасіння немає, а лиш одна погибель. А людина прийшла до Бога в храм, покаялася і Господь сказав їй - йди і більше не гріши. Ви ж штовхаєте її на нові гріхи – протистояння, озлоблення, обману, фанатизму і цим творите розділення не просто між віруючими, ви творите страшний злочин розділення єдиного народу й, навіть, у сім’ях та родинах. Хто ж ви тоді є? Пастирі, пастухи отари Христової, чи вовки в овечій шкурі, що забралися до отари, щоб дерти з овець їхню шкуру та гнати туди, де вам вигідно?

Але що цікаво – ті, що переслідують, скажімо нас, хто щиро, а хто використовуючи складний момент в українському православ’ї чи й просто відстоюючи власні інтереси, вважають, що таким чином служать Богу й відстоюють істину. Хоча, коли чесно, то не розуміють і самі, в чому ж суть тієї «істини» і де там правда, бо так уже забрехалися, так далеко зайшли в потемки обману й омани, що вийти звідти навряд чи вже й зможуть. Це небезпечна ситуація, з якої слід негайно виходити, доки вона не знищила й усіх нас, адже, як вчать отці Церкви, батьком зла – малого чи великого, є диявол, а ті, що чинять діла диявола, є його синами. Тому нам треба бути мудрими, як змії, й невинними, як голуби. Ці слова із Священного Писання важко сприйняти не лише для розуміння, але й втілення в життя. Спробуй бути мудрим й одночасно невинним, добросердим, поєднати змія й голуба, не дратувати своїх переслідувачів і в той же час мужньо все терпіти і бути милостивим, на зло не відповідати злом, а спалахи зла намагатися гасити своїм добром і любов’ю. І при цьому зберігати свої переконання і відстоювати їх.

Чи задумуємося ми над тим, ким для нас є Христос, яке місце Він посідає в нашому серці й у нашому житті? Так, кожен знає, що Христос – Бог. Але який Бог? Рідко хто над цим замислюється. А Христос є Богом любові. Любов же є радістю і блаженством для людини. Тоді виникає зустрічне запитання – якщо наш Бо є Богом любові, то чому нині так мало любові й так багато зла?

Відповідь лежить на поверхні, але більшість людей через свою гординю й самолюбство не хочуть її сприйняти, а, відповідно, й усвідомити, бо це зачіпає внутрішнє егоїстичне «Я». А відповідь дуже проста - не та людина, яку сотворив Бог і яка була досконалою від самого початку, а нинішня, яка вступила в суперечку з Творцем, зрадила Його і стала великою грішницею, все далі й далі відходить від любові й поринає в зло. Пояснення цієї біди ми знаходимо вже в євангельській історії.

В країну Гадаринську прийшов Христос – Бог, Який став Людиною, взяв на себе всі гріхи людини, щоб її спасти і, врешті, померти за цю людину на хресті. Скажіть, чи може бути якась любов вища за ту, що надихнула померти за страшного грішника? Але потім ще й воскреснути, щоб воскресити й цього грішника! І ось такий Бог любові зустрічає одного чоловіка. Правда, в цій розповіді є одне уточнення – «зустрів Його один чоловік із міста». Зауважте – із міста! Чому таке уточнення? А тому, що міська людина здебільшого розбещена, хоча моральна деградація вже вразила й сільське населення (знов же таки - прийшла туди з міста). На додачу ж до всього цей чоловік ще й одержимий бісами. Ось ця одержимість бісами стала помітною серед нашого люду останніми роками, особливо серед молоді й навіть дітей. Не буду вдаватися в деталі (це предмет окремої розмови), зазначу лише, що одержимість, якщо її не зцілювати духовними засобами – постом, молитвою, глибоким покаянням, причастям Тіла й Крові Христових, то вона має властивість переходити в уже більш складну й невиліковну хворобу – шизофренію. Страшно й подумати, що чекає на наше суспільство в найближчі двадцять п’ять років!

Але повернемося до євангельської розповіді. Страшний чоловік вийшов назустріч Христу – ні домівки, ні одягу, тобто майна, бо все поруйноване, втрачене, загублене, одні лише гроби – руїни попереднього нормального життя. Оглянемося довкола – на місці цього чоловіка може бути будь-хто з нас, адже сучасна людина, отримавши суспільну, хоч уявну, але волю, наче з цепу зірвалася (згадаймо, що й цей чоловік і пута рвав, і ланцюги, якими його в’язали під час біснування, і навіть кайдани, в які його заковували, трощив, як черепки).

Але це вже відверта форма біснування, а прихована? Про неї теж говориться в цій розповіді - коли Христос вигнав із біснуватого бісів і звелів їм увійти у свиней, які паслися неподалік на кручі й вони кинулися з кручі у воду й потонули, що сказали жителі міста, власники тих свиней, Христу? «Не входь до нашого міста, а йди Собі геть», бо й вони були вже уражені грізними передвісниками біснування – всілякими пристрастями, з якими їм не хотілося розлучатися. Вони ще не усвідомлювали, що вже тяжко хворі, що й самі найближчим часом опиняться на місці отого чоловіка, що живе у гробах. Вони й бояться того, але пристрасне життя для них миліше, ніж та небезпека, яка може будь-якої миті їх згубити. Над цим вони навіть не задумуються, бо грім із неба ще не прогримів.

Але не таким виявився чоловік із гробів. Втративши все і, навіть, самого себе як особистість, він, побачивши Христа, підбіг до Нього й упав перед Ним на коліна. Знов же таки, він не тільки не просив Господа про якісь там матеріальні блага чи зміцнення тілесного здоров’я, а голосно закричав: «Що Тобі до мене, Ісусе, Сине Бога Всевишнього, молю Тебе – не муч мене!». Але хіба Христос мучив його як людину? Адже Він тільки ступив на землю гадаринську – Бог любові, Світло, перед Яким розступилася темрява, зробив лише кілька кроків, а перед Ним уже на коліна впав цей чоловік. Упав на коліна, тому що не міг не впасти, бо, власне, то вже й не була людина як творіння Боже, а лише оболонка, заселена, з її особистої волі, демонами – слугами диявола. Коли Христос запитав у них: «Скільки вас?», вони голосом того чоловіка відповіли, що їх цілий легіон, тобто кілька тисяч. Уявіть собі, скільки ж легіонів – тисячі тисяч, мучать сьогодні наших людей, які так само добровільно віддаються під їхній вплив. І які жахливі наслідки програної з ними війни ми бачимо нині на кожному кроці!

«Не муч Ти мене!» - несамовито молив Господа чоловік у відчаї свого нещастя, а біси – від того, що благодать Божа нестерпно палила їх. «Молю!» - благав чоловік. Але чи може Бог любові, милосердя, милості мучити людину, Своє творіння? Та гучним голосом чоловік благає: «Не муч мене!» Тут двояка ситуація. З одного боку одержима людина, змучена демонами до краю, знаходить у собі силу від себе самої звернутися до Господа за спасінням, визнаючи Бога Богом. З другого ж боку – демони, про яких хтось із святих отців сказав, що «й демони вірять у Бога й тремтять», не витримавши Його благодатної сили, заблагали для себе пощади. Ось для кого Бог є мучителем. Але ж і людина мучиться! Тільки не тому, що Бог так хоче, а тому, що людина свого часу відступилася від Нього, віддавши себе в руки протилежній силі.

Я так детально зупинився на цій євангельській історії тому, щоб показати, настільки хворе наше суспільство саме з причини того, що ми відступилися від свого Творця й православної, тобто непошкодженої всілякими людськими домислами віри, й продовжуємо вперто триматися цієї погибельної лінії. Тому для переважної більшості людей Христос є мукою! Через це й бояться брати участь у богослужіннях, бо «І біси вірять в Бога й тремтять». Сучасній людині страшно в храмі Божому, бо демони не витримують благодаті Божої й женуть людину із святого місця.

Підтвердження цих слів знов же таки знаходимо в цій історії. Коли Христос звелів нечистому духу, тобто легіону бісів, вийти з того чоловіка й дозволив їм увійти в найбільш нечистоплотних тварин – свиней (а це наші з вами пристрасті), то ті свині, гнані страхом, кинулися з кручі в море й потонули. Пристрасті, які приводять нас до одержимості нечистими духами – демонами, поринули в житейське море шукати нові жертви своєї згубної діяльності, адже тільки один чоловік заблагав у Господа спасіння. А що ж інші жителі міста? Чи вони, побачивши чудо Боже, коли чоловік, якого мучив біс і якого в’язали в час біснування кайданами й цепами, а він їх розривав як павутиння, раптом мирно ліг до ніг Христа, стали молити Господа звільнити і їх від демонів? Нічого подібного! Вийшовши з міста назустріч Христу (зауважте – щоб Він навіть у місто не увійшов!), вони, господарі свиней, у гніві сказали Йому, щоб Він ішов від них геть. Вони прогнали від себе Бога, Який міг звільнити їх від пристрастей, до яких вони звикли, які були їм приємними й любими, і з якими вони не мали ніякого бажання розлучатися.

Ми набудували тисячі храмів, а в час богослужінь вони майже порожні! З тієї ж причини люди живуть у пристрастях: люблять дратуватися, гніватися, осуджувати, обмовляти, без міри веселитися, впиватися спиртним, робити один одному всіляку шкоду, тобто не можуть та, власне, й не хочуть вгамувати розбурхане море пристрастей у своїх душах, ніхто не хоче першим зупинитися, оговтатися від згубного дурману, відкинути себе попереднього і крок за кроком повертатися в лоно Боже, до життя у співзвучності, в гармонії із Творцем.

А в храмі Божому мир, спокій, умиротворення, у храмі Божому Господь пронизує Своїм проникливим зором душу, серце, тривожить совість, видобуває її із самих глибин, куди ми її загнали, затовкмачили, сподіваючись, що звідти вона вже не вирине і не тривожитиме нашого сумління, не заважатиме жити на розсуд потьмареної свідомості. А під зором Христовим серце починає боліти, бо воно ж іще живе, не вмерло, совість починає пробуджуватися і відкривається рана – кривава, болісна, пекуча, на душу налягає тягар – такий важкий, нудотний, що не кожен витримує його. Ті ж, які не йдуть до храму Божого, відчувають цей стан не менш гостро і знаходять безліч причин, щоб обійти його стороною і, як жителі землі гадаринської, кажуть Господу в своєму серці – йди від нас геть, нам без Тебе живеться краще. Для них є непереборною мукою пересилити себе.

Біси нас мучать, ведуть ціле суспільство не тільки до духовно-моральної деградації, а й суспільної, навіть державної катастрофи, скрізь біди, нещастя, стихії, а людина ніяк не може зупинитися, вийти назустріч Христу і визнати в Ньому Бога любові. Для сучасної людини Бог це Той, Хто карає. А того, що Бог є Богом любові, людина не хоче зрозуміти й усвідомити, бо в пошкодженій свідомості Бог їй уявляється ледве не як деспотом. Тому, до речі, серце сучасної людини й не може пронизати болем, не може потрясти розп’яття Ісуса на Голгофі, не можуть страждання й кров Спасителя розчулити закам’яніле серце сучасної людини до сліз співчуття, жалю.

Запитав Христос: «Як твоє ім’я?», а той відповів – «легіон». Так багато бісів увійшло в нього, така безліч бісів мучать сучасне людство! Але Бог не відвертається від нас, Він і розп’яття добровільно прийняв від нас на хресті, щоб хоч такою страшною жертвою нас зупинити й спасти. А що ж ми? Як і завжди – один припав до ніг Господа, шукаючи в Нього спасіння, а безліч інших не впустила в свої душі Бога, бо пристрасті їм миліші, їх шкода втратити. Тому жителі міста й попросили Христа, щоб пішов від них. Вони надали свиням – пристрастям, гріхам, багатству, розбещенню – перевагу перед Богом, своїм Спасителем.

І Бог любові відходить від людини. З чим же залишається людина? Із своїми пристрастями, з обманом, з недугами духовними й тілесними – залишається з погибеллю, бо їй страшно з Богом, їй страшно, коли Він розкриває їй увесь жах, всю згубність її гріхів, а заповіти Його для неї непосильні. Такою немічною стала наша душа, а свідомість і тіло такими розбещеними! Добре живеться сучасній людині матеріально, а там, де матеріальне вдоволення, насичення, там і зла більше. Так само як і там, де злидні, невлаштованість, відчуття безвиході, що вводять людину у стан відчаю і вона обізлюється, ожорсточується, а знайшовши саме в цьому вихід для накопичених негативних емоцій, вона й полюбила зло більше, ніж добро. Тому й Бог любові їй непотрібен, бо при Ньому треба докладати зусиль, щоб переступити вже через самого себе, адже зло стало суттю людини. Рідко хто відважується на такий духовний подвиг. Тому такий вибір для людини й найтяжчий, бо це зачіпає її гординю, її самолюбство. Тут потрібні неймовірні зусилля самої людини, її добра воля, адже Бог насильно нічого не робить, Він дав людині волю вибору, тому, не дочекавшись наших кроків назустріч, наштовхнувшись на нашу протидію, Він і відходить від нас. Невже ми так і не задумаємося над доленосним для кожного - з ким і з чим залишаємося?

Газета “Добродій», №18, 2011 р.