Не лізьте через огорожу

13 грудня цього року на засіданні Священного Синоду УПЦ КП було прийнято рішення про розірвання діалогу з об’єднання УАПЦ та УПЦ КП та оприлюднено Звернення з цього приводу. «Священний Синод Київського патріархату із сумом вимушений сповістити вас…»

- так патетично починається те звернення, а по мені аж дрож пройшов, бо промайнула думка – чи не сталося щось недобре з кимось із визначних архієреїв у цій Церкві? Але коли став читати далі, то полегшено зітхнув – слава Богу, всі живі й здорові. А то, не дай Боже, як відійде хтось із них, то нещасне українське православ’я заклякне, а прокляті москалі при допомозі продажних автокефальних архієреїв знову запанують на теренах неньки України. Як кажуть у нас на Полтавщині – і сміх, і гріх. Але тут не до сміху, бо те, що я прочитав, навіть мене, дуже спокійну й сугубо мирну людину, вивело на якийсь час із душевної рівноваги.

 

Що ж так вплинуло на мене? А безпардонна неправда і намагання перекласти відповідальність за зрив переговорів з діалогу об’єднання з голови хворої на здорову, адже на останньому архієрейському Соборі нашої Церкви за участю колишнього президента України Віктора Ющенка ми заявили, що не проти об’єднання УАПЦ й УПЦ КП в єдину Церкву, але не таким поспіхом. Адже головною метою такого об’єднання є не просте поглинання меншої структури (УАПЦ) більшою (УПЦ КП), що є ділом більше політичним, аніж церковним, і не вирішить тих наболілих організаційних та духовно-моральних проблем, що існують в обох Церквах. Просте приєднання їх у нинішньому стані лише поглибить суперечності й призведе до нових розколів. Тим паче, що існують релігійні утворення під назвою УАПЦ, які радо приймуть незадоволених таким об’єднанням. І все лишиться так, як і було раніше. А слід, перш за все, шукати дієвих засобів структурного та духовно-морального оздоровлення церковного життя, виробити й дати Церкві таку програму життєдіяльності, яка б урахувала виклики сучасності, дала нове наповнення, зрозуміле для сучасних людей, які шукають спасіння у вірі. Потрібна концепція й програма розвитку як на ближчі хоча б п’ять років, так і на перспективу. Звичайно ж, при цьому зберігши недоторканими православні канони й догматику. І це є першим і найголовнішим завданням єпископату.

Якщо ж залишити все, як є нині, тобто у варіанті законсервованого російського православ’я радянського штибу, замішаного на неприйнятних для Церкви методах управління й взаємостосунків, чим страждає Київський патріархат, тоді для чого таке об’єднання? Щоб тільки збільшити кількісно на тисячу громад Київський Патріархат? Але, вибачте, ми маємо свою Церкву (хай і меншу втричі) з власною структурою, єпископатом, священством, власною історією, яку так наполегливо намагається переписати на себе Київський патріархат. Це майже те саме, що коли забаглося Московії при Петру І стати імперією, а історичні штанці були тоді ще закороткі, то, скориставшись із підневільного стану України, в Москві переписали на себе всю історію Київської Русі (тобто – України) включно з офіційним хрещенням в 988 році й усією історією Київської митрополії.

Так, у нас є внутрішні проблеми (а в кого їх немає?), але вони наші проблеми і ми їх вирішуємо. Київському ж Патріархату до наших проблем не повинно бути ніякого діла, адже ми не втручаємося в їхні внутрішні справи. Нехай спочатку свої вирішать. Сказав же Христос: «Лицеміре, спочатку вийми скалку із власного ока…». Чи в Київському Патріархаті не читають Святої Євангелії і їм наука Христова ні до чого, бо в них своїх «науковців» вистачає? Нехай вибачать мене владики, яких я, до речі, завжди шанував і шаную, але ж не можна так безпардонно обмовляти тих, кого вони хочуть бачити у своїй спільноті!

«Більшість нинішнього єпископату УАПЦ є колишніми священиками Київського Патріархату, які пішли з нашої Церкви заради отримання єпископства» (цитата). Дорогі мої, давайте облишимо те, хто, чого й за чим перейшов до Автокефальної Церкви. Слава Богу, що хоч зовсім не залишили служіння Богу від перебування в УПЦ КП. Тут варто навести слова апостола Павла, який сказав: «Хто єпископства бажає, доброго бажає». Та це між іншим.

«Але Київський Патріархат не буде заради об’єднання виконувати багатолітню мрію Московської Патріархії, яка в будь-який спосіб, в тому числі й руками згаданих діячів УАПЦ (мають на увазі митрополитів Мефодія та Андрія. Єп. Афанасій) прагне відсторонити патріарха Філарета від церковного служіння». І знову неправда! Адже справа не в Московській патріархії, і не в тому, хто й кому продовжує служити. Це добре розуміють і в Київському Патріархаті. Питання в іншому – чому вони ворушать осине гніздо не такої вже й давньої пам’яті, адже, вирвавшись на волю, оси покусають в першу чергу їх самих. То, може, нехай собі владика Філарет і надалі очолює Київський Патріархат і залишить нас у спокої, а ми собі й надалі будемо розбудовувати УАПЦ, яку ворогам України так уже чомусь не терпиться вкотре знищити. Питання виникає одне – кому й для якої мети?!

УАПЦ – Церква українського народу, яка відновила Київську Митрополію (ліквідовану Москвою в 1686 році) ще в 1921 році, а коли більшовики руками НКВД (спадкоємицею якої було КДБ СРСР) до 1937 року знищило навіть сліди автокефалії в Україні, то вона, як той фенікс, відродилася в час Другої світової війни. Та ще цього разу вже як канонічна структура, отримавши благословення Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонісія (Валендинського) та висвяту архієреїв від єпископів цієї ж Церкви. І знову була знищена більшовиками! Та волі Божої подолати ще нікому не вдавалося. І в 1989 році УАПЦ знову постає з попелу! І знову руками влади й не тільки Автокефальну Церкву знищують в 1992 році. Цікава послідовність, правда?

Власне, з погляду сьогодення, то було звичайнісіньке рейдерське захоплення Церкви - парафій, майна, монастирів, храмів і коштів. УПЦ Київського Патріархату постала тільки завдяки тому, що була створена на основі УАПЦ, яка в той час вже діяла і стрімко розвивалася, і якби не УАПЦ, то такого й поняття, як «Київський Патріархат», не було б. Якби й виникло, то лише стосовно УАПЦ. Тож нинішнім високим становищем в українському православ’ї та в самій державі владика Філарет повинен завдячувати саме УАПЦ. Але, можливо, саме тому й намагаються вже вкотре її знищити, щоб переписати, доки ще є час, історію автокефального руху під себе?

Казочки гарні тим, що їх розповідають діткам, аби вони швидше заснули та бачили гарні сни. Ось і зараз створюється гарна казочка про Київський Патріархат як єдино правильну автокефальну Церкву, національну й патріотичну, про яку дехто мріяв ледве не з самого дитинства та, бачте, умови ще тоді не визріли. А коли «умови» визріли, тоді й автокефалія знадобилася. Добре, що на той час автокефальна Церква вже була створена й розбудовувалася справжніми патріотами, які не очікували «умов», а, долаючи протидію тодішньої влади, розпочали автокефальний рух. Як на мою думку, то це стало, поряд із політичним патріотичним рухом, головним у здобутті Україною державної незалежності.

У Зверненні пишеться: «Кількість УАПЦ з середини 1990-х років практично не зростає…». Але як Церква могла зростати, коли фактично всі її парафії підім’яли під нове церковне утворення - УПЦ КП, а реєстрацію парафій відроджуваної в 1993 році після того погрому Церкви влада не дозволяла. І лише зі зміною президента України Статут відновленої УАПЦ було зареєстровано в 1995 році. Та й потім, з нічого (бо всі майже півтори тисячі автокефальних парафій проковтнув з допомогою Леоніда Кравчука Київський Патріархат і довелося починати вже чергове відродження УАПЦ з нуля!) відроджена УАПЦ до 2000-го року (за п’ять років!) мала в своєму складі більше тисячі парафій!

А оті, як пишеться у патетичному Зверненні, митрополити Мефодій та Андрій, відповідально ставляться до долі автокефальної Церкви, як і до долі її архієреїв та священства. І дай, Боже, їм сили та здоров’я й надалі вести корабель нашої Церкви по бурхливому морю життєвих негараздів. Тим паче, що в тій суспільно-політичній ситуації, в якій перебуває нині Україна, існування трьох гілок православ’я є виправданим, тому що кожна з наших Церков перебирає на себе ту частину суспільства, яка незадоволена внутрішнім становищем в інших Церквах. І хто б що не говорив з цього приводу, але саме українське православ’я цим виграє, бо утримує православних людей у своєму лоні.

«З року в рік УАПЦ трясуть скандали між її архієреями. Все це – не тимчасові негаразди, а постійний стан буття УАПЦ» (цитата). За два роки свого перебування в УАПЦ в архієрейському сані та участі в усіх засіданнях архієрейських Соборів я не пам’ятаю жодного скандалу між архієреями, а навпаки, засідання проходять в дружній і товариській атмосфері, всі рішення приймаються колегіально, а не завдяки чиємусь вольовому рішенню. Кожен архієрей може, не боячись за своє становище, висловити будь-яку свою думку і наполягати на її врахуванні в рішеннях, що їх приймає Собор. Дай то, Боже, й КП такої соборної колегіальності. А нам, правда, більше порядку й дисципліни.

«Ані митрополит Мефодій, ані його однодумці не бажають об’єднання і ніколи на нього не погодяться» (цитата). Я прочитав ці слова й замислився – питання об’єднання між УАПЦ та УПЦ КП ми розглядали на вересневому, жовтневому та листопадовому Соборах: на першому обговорили та схвалили можливість діалогу та створили Комісію з діалогу, затвердивши її склад, а на другому – в жовтні - розглянули та затвердили наші пропозиції для розгляду на спільному засіданні комісій нашої Церкви й УПЦ КП (лише розгляду!).

Але що ж сталося на тому спільному засіданні двох комісій в Михайлівському монастирі в Київі? А те, що замість того, аби обговорити варіанти пропозицій від обох Церков, виробити спільне міркування для його подальшого обговорення та коригування й доведення всіх пунктів до остаточного узгодження, комісія УПЦ КП дала на підпис наших архієреїв власні пропозиції як підсумковий документ засідання комісій.

Так, були змінені на вимогу наших архієреїв деякі формулювання, які суттєво не вплинули на зміст документа. Можливо, засліплені таким «успіхом» (аякже – київські пішли на поступки!) вони й підписали його. Зрозуміло, що це була їхня помилка. Вони не повинні були підписувати на тому засіданні ніяких документів без їх узгодження на архієрейському Соборі нашої Церкви. Але що сталося, те сталося. Тим паче, що той т. з. «Підсумковий документ» ні до чого нашу Церкву не зобов’язував, хоча дав у руки КП потужну зброю для звинувачення нас у непоступливості. Що, врешті, й сталося. Тому можна в коментарі прес-центру від 21 грудня заявити: «Таким чином і Предстоятель УАПЦ, і архієрейський Собор УАПЦ фактично відмовилися діяти за тими погодженими і зафіксованими у Підсумковому документі принципами і процедурами, які були запропоновані на спільному засіданні комісій». Погодженими ким? Читаємо там же: «У перерві між засіданнями єпископ Євстратій на підставі узагальнених пропозицій склав проект документу, текст якого телефоном був погоджений також зі святішим патріархом Філаретом». Це добре діло, погодження із керівником своєї Церкви. А погодження з керівником нашої Церкви непотрібне? Читаємо там же: «Натомість…митрополит Мефодій, добре знаючи, що за стіною проводяться важливі переговори, ще до їхнього завершення зник з приміщення патріархії і на зв'язок не виходив».

Але Предстоятелю немає чого від когось і кудись таємно зникати. Надто знакова особа. А, крім усього, ми не уповноважували ні членів Комісії, ні Предстоятеля на тому першому спільному засідання підписувати якихось важливих документів. Завдання було поставлене одне – почати перемовини. А далі так і зовсім в дусі - баба Параска казала: «Також протягом наступних днів стало достовірно відомо, що митрополит Мефодій відмовляється затверджувати підсумковий документ». Щось не пам’ятаю, аби в ті дні владика Мефодій офіційно (!) заявляв, що не підпише того документа. Хоча, як він міг його затвердити, не маючи на те згоди архієрейського Собору?

Тобто, це підтверджує думку, що в УПЦ КП ніхто всерйоз не розробляв питання об’єднання, а планували наскоком, користуючись раптовістю – а раптом «автокефали» клюнуть на наживку, приєднати та хвалитися потім на увесь світ своєю вправністю. Тому стає зрозумілим і те, чому не були не тільки не враховані, а й серйозно не обговорені наші пропозиції. Якщо протилежна сторона щиро прагнула до об’єднання, то варто було б хоч частково їх врахувати. Та виходить на те, що нас просто зневажили, а єдиною нашою участю в цьому процесі повинна була бути просто статистична присутність та схвалення всього, що буде пропонувати УПЦ КП. Схоже також і на те, що на Пушкінській, 36 (а, може, й де в іншому місці) наша доля вже була вирішена. Єдиний, з ким ще рахувалися (й то, думаю, що тимчасово), то це з митрополитом Львівським Макарієм, адже під його святительським омофором перебуває третина парафій нашої Церкви. Я не знаю, як поведе себе надалі владика Макарій, як і більшість парафій його єпархії, але вірю у мудрість одного із стовпів автокефалії, як і в те, що він не піддасться разом із своїм священством на чергову провокацію, спрямовану на знищення УАПЦ. Дай, Боже, щоб сталося саме так.

«Нам же фактично пропонують обміняти нашого Патріарха на архієреїв Автокефальної Церкви. Чи є нашій Церкві хоч найменший сенс погоджуватись на це?» (цитата). В запропонованих нами умовах об’єднання немає прямої вимоги відставки патріарха УПЦ КП Філарета, бо це, крім усього, не наша прерогатива. Але, якби ми таку умову й висунули, то хай не погоджуються, а відстоюють під час перемовин свого Предстоятеля. Наш Предстоятель, до речі, заявляє, що не претендує взагалі ні на яку посаду в об’єднаній Церкві і до такого ж кроку закликає й владику Філарета, щоб таким чином розблокувати проблему визнання об’єднаної Церкви вселенським православ’ям. Просто закликав та й годі. Для чого піднімати такий галас? Для чого так метушитися структурі, набагато більшій і сильнішій за нашу? Одна з соціологічний служб провела опитування в різних частинах України і відрапортувала, що Київський патріархат обігнав по популярності навіть УПЦ (що дуже вже таки сумнівно!). Чого їм тоді ще не вистачає, коли вони такі сильні й єдність їхньої Церкви непорушна?

Коли читаєш «Звернення», то з сумом констатуєш, що дійсно таки в Київському Патріархаті дуже швидко забули роки переслідувань, постійних безпідставних звинувачень, обмов, наклепів з боку Московського патріархату, переманювання парафій і захоплення храмів. І зараз, набравши силу, проводять саме таку ж політику, тільки стосовно вже нашої Церкви.

«За стільки років нинішній Предстоятель УАПЦ з однодумцями не змогли навести ладу в своїй хаті…» (цитата). Знаєте, якби в справи нашої Церкви не втручався той же Київський Патріархат, постійно намагаючись переманювати єпископів та парафії, виступати з провокативними заявами на кшталт тієї, що прийнята його Синодом 13 грудня, то якось би й легше було наводити порядок.

Коли я прийняв Харківсько-Полтавську кафедру, то не став переманювати парафій КП до себе, хоча й маю серед священства добрих знайомих. Навпаки, одразу ж заявив, що прийшов будувати, а не руйнувати. Нас же постійно намагаються руйнувати! Цим ми суттєво й відрізняємося від Київського Патріархату.

Проглядається й ще одна закономірність - як тільки в Автокефальній Церкві почалися серйозні рухи на розвиток і зміцнення – висвячено ряд архієреїв, відновила свою діяльність ціла низка єпархій, збільшується кількість парафій, - так одразу ж захвилювалися в Київському Патріархаті. З якого б то дива? Мабуть, з того ж дива, що й пропозиція об’єднатися в одну церковну структуру. А позаяк те «диво» від лукавства, то підтвердження цьому ми бачимо нині - з боку УПЦ КП про справжнє об’єднання мова серйозно й не велася. Вони хотіли лише механічного приєднання парафій Автокефальної Церкви. Я це, до речі, зрозумів ще на початку об’єднавчої історії. Нині ж моя підозра повністю підтвердилася. Це підтверджують і заключні рядки Підсумкового документу: «Викладені в цьому документі принципи виносяться на розгляд в обох Церквах, після чого повинно відбутися наступне спільне засідання комісій». Отже, передчасно розірвали перемовини тому, що стало зрозумілим, що ми на дірку з бублика не погодимося.

У вересні на зустрічі Предстоятелів двох Церков владика Філарет запропонував на святого Миколая в грудні провести об’єднавчий Собор. Тоді вже виникла підозра, що за цією поспішністю криється щось недобре. А коли 13 грудня, за тиждень до визначеного строку об’єднання, Київський Патріархат поспішно провів засідання Священного Синоду і прийняв рішення в односторонньому порядку перервати діалог з об’єднання наших Церков та ще й виступив з такою одіозною заявою, в якій звинуватив саме нас у провалі цього діалогу, то для мене в цій історії все стало на своє місце. Крім того, зазначу й те, що які б приватні розмови не вели між собою наші єпископи (адже нас приєднували до себе, а не ми), але офіційно ми не відмовлялися продовжувати перемовини. Як є цілком зрозумілим і те, що коли вже так хотілося нас загарбати, то вже ж треба було набиратися терпіння й такту, згадавши одне з головних у православному вченні – смирення й терпіння. Та його не було й бути не могло, бо вже в коментарі прес-центру Київської патріархії 21 грудня було заявлено: «Передбачалося, що він (Підсумковий документ. Авт.), буде швидко затверджений Предстоятелями обох Церков…», тобто з самого початку дуже поспішали. Очевидно, коли не вдалося швидко все зробити, то включився наступний, запасний, варіант плану з поглинення - закрутилася веремія нападок на керівництво нашої Церкви. Але ще одне – я такого не знаю, щоб архієрейський Собор уповноважував нашу Комісію з діалогу, як і Предстоятеля Церкви, підписувати будь-які документи без обговорення їх на засіданні останнього. У нас, все ж таки, соборноправний устрій Церкви.

І все ж, давайте поміркуємо. Якщо був такий поспіх з боку УПЦ КП, то що їх підгонило? Коли за цим не стоїть чогось такого, чого ми не знаємо (та й не довідаємося ніколи), а їм так уже нетерпеливилося з об’єднанням, то хай би проводили й надалі перемовини, узгоджували спірні питання, йшли на якісь поступки зі свого боку, а ми зі свого, й таким чином, рано чи пізно, а дійшли б до згоди. Тільки поступки не в загальних питаннях, що ні до чого не зобов’язує, а в конкретних, які закріпляють ті, чи інші позиції, що в подальшому впливатимуть на становище як самої Церкви, так і кожного єпископа та священика, убезпечення від можливих неприємностей, які так часто трапляються в УПЦ КП. Добре знаючи як там це робиться, ми й не поспішали, намагаючись знайти найбільш прийнятний варіант. Тому з вересня провели три архієрейські Собори, на яких головним питанням стояло об’єднання! Так, на Соборі в листопаді ще не було прийнято ніякого рішення. Але ж і питання доленосне для Церкви! Тин на територію сусіда на кілька сантиметрів пересунути й то стільки зусиль треба затратити. А тут – Церква…

На грудень також планувалося чергове засідання архієрейського Собору нашої Церкви, щоб уже остаточно визначитися з цим питанням. А ще раніше кожен єпископ направив Предстоятелю власне бачення об’єднання та пропозиції. Тобто, робота продовжувалася. Наскільки я знаю, Київський Патріархат провів два засідання свого Синоду й то на першому створив комісію для ведення діалогу, а на другому, своїм же рішенням, зупинив її роботу, заявивши про припинення діалогу по об’єднанню. Видання «КомерсантЪ» пише, що» за словами секретаря Священного Синоду єпископа Євстратія (Зорі), «переговори з митрополитом Мефодієм припинені остаточно».

Де ж тоді логіка у їхній поведінці? Тим паче, що об’єднання запропонувала не наша Церква, а протилежна сторона. Але запропонували і швидко й розірвали переговори!

Виходить таки на те, що в КП чудово розуміли, що ми не підемо на звичайне приєднання, а, відповідно, не підпишемо й пустопорожніх умов, нам запропонованих, тому й затіяли всю цю історію, аби звинуватити нас у непоступливості й припинити переговори. Нас же виставити, як і завжди, ворогами як українського православ’я, так і самої України. Тобто, розгорнути маховик дискредитації в суспільстві й таким чином примусити хоч якусь частину архієреїв та парафій перейти до УПЦ КП. Собі ж приписати месіанство, а хто не послухається, не підкориться, той не вартий і доброго слова.

А єпископ Євстратій прямо таки обер-прокурор Священного Синоду: «УАПЦ як церковної структури не існує, - безапеляційно заявляє кореспонденту видання «КомерсантЪ». – Зараз в її керівництві знаходяться люди, які не мають відношення до ідеї автокефалії українського православ’я». Це він говорить про митрополитів Мефодія, Андрія та Макарія, які боролися за автокефалію в Україні ще тоді, коли дехто з молодих та швидких на слово єпископів УПЦ КП пішки під стіл ходив.

Свого часу я був присутнім у Володимирському соборі на вечірньому богослужінні, а з Житомирським владикою приїхали й два його іподиякони. На них були одягнені жовті стихарі, а орарі були вишивані. Один із ключових архієреїв КП, побачивши їх, зневажливо кинув: «О, «автокефали» приїхали!» Це прозвучало, як насмішка. Тому я ніколи не повірю, що ця людина може бути патріотом України й помісної української Церкви. І він такий не один.

Тому все, що говориться деякими представниками цієї Церкви патріотичного, мною сприймається як звичайнісінька риторика й демагогія, покликані всього лише приваблювати до себе той електорат, що не сприймає УПЦ в єдності Московським Патріархатом. При цьому я не маю на увазі мільйони віруючих та священиків цієї Церкви, які є справжніми патріотами Вітчизни і завдяки яким Київський Патріархат розвинувся й зайняв нинішнє становище.

Наведу ще одне висловлювання, в якому аж сичить провокаторський тон: «В УАПЦ є достатньо здравомислячих людей – ми будемо спілкуватися безпосередньо з ними». Тобто, вустами свого речника, єпископа Євстратія (Зорі), архієреї УПЦ КП заявляють, що вони, як ті вовки в овечих шкурах, залазитимуть до автокефальної кошари та витягуватимуть із неї вівцю за вівцею. Та ще Христос виніс таким вирок: «Хто входить у кошару овечу не дверима, а десь перелазить, той злодій і розбійник». (Ін.10:1).

Після таких офіційних погроз та звинувачень нам нічого іншого не залишається, як припинити навіть розмови про якесь там об’єднання та ще дужче згуртуватися навколо свого Предстоятеля й захищати Українську Автокефальну Православну Церкву – пряму спадкоємицю українських церковних автокефальних змагань.

Тим паче, що віряни нашої Церкви дійсно здравомислячі люди і ціну ось таких «об’єднань» добре знають, як і те, що згодом може статися. Свіжий тому приклад - колишній митрополит Дніпропетровський і Криворізький УПЦ КП Адріан (Старина), якого викинули зі святительської кафедри. А ця людина мала чималі заслуги перед Київським Патріархатом! Та й хіба тільки він один.

А чого варті слова: «Серед ієрархів УАПЦ, її священиків та віруючих є щирі українські патріоти. Але їхнім патріотизмом користуються одиниці, які за рахунок прославленого імені Автокефальної Церкви облаштовують свої справи». Звичайно, що комусь дуже хочеться примазатися до славної історії Автокефальної Церкви, щоб бути більшим патріотом, ніж той таки патріарх Мстислав, який з молодих літ поклав своє життя заради утвердження автокефалії українського православ’я та незалежності України і серце якого обливалося кров’ю за уярмлений народ. Та й потім, кожному з нас, архієреїв, що поставлені фактично на порожні єпархії, де, окрім усього, вже існують достатньо потужні єпархії УПЦ КП та УПЦ МП, не до облаштування власних справ. Ми живемо в Церкві і для Церкви, кожну копійку, яку заробляємо своїм власним трудом, вкладаємо в розбудову єпархій. Тому нам, на відміну від єпископів УПЦ КП, особливо молодих, які прийшли на кафедри єпархій вже розбудованих ще до них іншими, є що втрачати.

Зверну увагу й на такий рядок умов об’єднання, запропонованих нам УПЦ КП: «Визначити, що в об’єднаній Церкві архієреї зберігають керівництво тими єпархіями, які вони мають на час проведення Собору. Благочинні (декани) та настоятелі парафій також зберігають свої посади та належать до тих єпархій, в яких вони служать на момент проведення Собору…». Але ж вони й так у нашому підпорядкуванні!

Та й потім, зараз Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ динамічно розвивається. За ці два роки, що я очолюю єпархію, створено вісім парафій і всі вони діючі, а всього ми маємо чотирнадцять громад, які обслуговують сім священиків. Хтось скаже, що мало. Звичайно, що мало. Але, по-перше, це не дев’яності роки, коли Церкви були на етапі становлення, в народі тривало релігійне піднесення, а на сьогодні фактично в кожному райцентрі, селищі й селі вже зареєстровані громади УПЦ та УПЦ КП, я вже не кажу про міста, і більшість із них діючі. А, по-друге, критикам скажу одне – прийдіть і спробуйте самі. Я ж подивлюся, що у вас із того вийде.

Та мова, власне, про інше. Чому відсутній пункт про те, чи матиму я, як керуючий єпархією, право на створення та реєстрацію нових парафій, чи мене залишать тільки на тих 14 парафіях, що вже маю? І так з багатьох інших питань немає ніякої відповіді, бо т. з. «Підсумковий документ» складено лише для одного – якомога швидшого приєднання УАПЦ до УПЦ КП і тому наші, цілком вмотивовані й законні інтереси, протилежну сторону просто не цікавлять. Для чого це їм, коли вони вже все мають і поступатися не збираються. Тому в такому випадку особисто мене не цікавить запропоноване ними об’єднання.

І ще одне, від чого несе базарщиною: «Неофіційно, але з достовірних джерел, було отримано інформацію про те, що митрополит Мефодій та голова Комісії митрополит Андрій у розмовах заявляють…» (З коментаря прес-центру КП). Не личить збирати чутки та ще й включати їх у заяви від імені Церкви, що претендує на лідерство.

А що стосується митрополита Галицького Андрія, то це надзвичайно толерантна і виважена у своїх словах та поведінці людина, найстарший за єпископською хіротонією архієрей і просто поважна людина, авторитетна в нашій Церкві. Якось негарно звучать звинувачення в його адресу.

Дивлячись на те, з якою люттю вище представництво Київського Патріархату накинулося на нас за те, що ми не поспішаємо, та як відверто намагаються декого купити (а, можливо, вже хто й продався, скоро це стане відомо), я переконуюся в тому, що маючи цілковиту перевагу в кількості єпископів, священства та вірян, після об’єднавчого Собору Київському Патріархату буде легко ліквідувати наші єпархії (для чого вони при їхній розвиненій структурі?), включивши автокефальні парафії до складу своїх єпархій. Тому, лігши спати після об’єднавчого Собору керуючим хоч і невеликою за кількістю парафій єпархією, я не хочу проснутися наступного дня невідомо ким.

Можливо, для когось це дрібниця, особливо для тих, хто стоїть осторонь церковного життя, попиває коньячок та каву й розмірковує на різні морально-церковні теми, сидячи за комп’ютером, а для мене це справа мого життя. Крім того, я не вчора й не сьогодні став патріотом України, я був ним завжди, на відміну від тих, хто менторським тоном звинувачує нашу Церкву, а, відповідно, й мене особисто: «УАПЦ стала ретранслятором ідей Москви…».

Від такого об’єднання сподіватися на щось добре не варто. Ми не знаємо достеменно того, з якою метою в 1992 році так брутально було ліквідовано УАПЦ, яка вже стрімко розвивалася. А тому слід задуматися над тим, що, втративши Автокефальну Церкву сьогодні, завтра відродити її вже не вдасться. Не дадуть, бо не ті часи! Це ще раз навертає до думки про те, що головним для УПЦ КП є знищення Автокефальної Церкви, щоб навіть назва її ніколи вже не згадувалася, або й згадувалася, але в контексті Київського Патріархату, якому так наполегливо приписують правонаступництво її історії. Таке доленосне питання, як ліквідація УАПЦ, повинне вирішуватися тільки її Помісним Собором, а не рішенням десятка архієреїв з подачі УПЦ КП.

І на закінчення наведу заклик архієреїв Київського патріархату зі «Звернення»: «Ми закликаємо всіх, хто щиро прагне до церковного об’єднання – продовжити діалог на єпархіальному та парафіяльному рівнях…». В таких випадках на Полтавщині кажуть – ні страму, ні совісті. Ще й Господа на своє злодійське діло прикликають: «Нехай добрим починанням допоможе Господь!»

Нехай допоможе, але починанням добрим, спрямованим до єднання на умовах братньої любові й однодумності, а не провокацій та переманювання до себе наших єпископів та парафій!

 

P. S. Доки я працював над цим текстом, в різних ЗМІ, а також в Інтернеті таки справді представниками Київського Патріархату почав розкручуватися не просто маховик по дискредитації УАПЦ, а ціла війна за утвердження Київського Патріархату за рахунок нищення авторитету УАПЦ. Хоча, із статтею Юрія Чорноморця на сайті «Релігія в Україні» я багато в чому згоден. Так, УАПЦ чимало втратила за останні роки. Але одночасно з цим повторю свої слова, сказані вище, – як тільки в нашій Церкві почався рух на зміцнення й розвиток, так одразу ж на неї накинулися з усіх сторін, як те вороння. Але ми ще живі! І помирати не маємо наміру.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма нами!

І ще. Можливо, я когось зачепив у цьому слові. Але змовчати в час, коли починається нова розправа з автокефальним рухом в Україні, коли багатьох, особливо архієреїв, заносить на такому крутому повороті, вважаю за неприпустиме. Тому й закликаю – отямтеся, ви ж духовні люди! На вас народ дивиться. І простіть мене, грішного.

 

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

Пошук

Публікації


<грудня 2011>
ПНВТСРЧТПТСБНД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627293031 
Банер