Хай кожен іде своїм шляхом, але українським

2011 рік був насичений різними знаковими в українському православ’ї подіями. Однією з них, що привернула увагу української громадськості, була спроба об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, яка завершилася нічим. Про це багато писалося в ЗМІ та на різних сайтах Інтернету. Нагнітання негативної атмосфери навколо УАПЦ з боку Київського Патріархату продовжується. Зі своїми думками з цієї проблеми та підводні рифи, на які за кожним разом натикається об’єднавчий процес між цими Церквами, вже вкотре міркує єпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій).

- Ваше преосвященство, представники Київського Патріархату говорять, що саме їхня Церква є автокефальною Церквою українського народу, приписуючи собі, відповідно й усю історію УАПЦ, починаючи ще з початку минулого століття. Роз’ясніть, будь-ласка, хто – ваша УАПЦ чи УПЦ КП є насправді правонаступницею славної історії УАПЦ?

Єпископ Афанасій: А як ви гадаєте, хто був істинним, скажімо, спадкоємцем царського трону – той, кого таємно вбили, чи сторонній, якого, підмінивши вбитого, посадовили на трон? Ось із цього й треба виходити, розглядаючи ту проблему, яка є достатньо болючою в стосунках між нашими Церквами.

- Чим же вона, Владико, болюча?

Єпископ Афанасій: Для того, щоб відповісти на це питання, треба хоч коротко заглянути в історію. От дивіться. Починаючи з 1917 року група священиків Російської Православної Церкви намагалася вплинути на українізацію Церкви в Україні, але не була підтримана єпископатом. Та не зважаючи на це, рух за церковну автокефалію, тобто самостійність, на українських землях розгорнувся. Російський єпископат цього руху не підтримав, та це й зрозуміло, бо й тодішня українська влада прагнула автономії, а не самостійності. А коли до влади прийшла Директорія, то вона взяла курс на повну незалежність української держави і ця політика збіглася з курсом на створення й незалежної православної Церкви в Україні. Ось чому 1 січня 1919 року Директорія й видала «Закон про Українську Автокефальну Православну Церкву», в якому було визначено, що церковна влада автокефальної Церкви з усім її керівництвом оплачується коштом з державної скарбниці, а УАПЦ з Синодом і духовною ієрархією в жодній залежності від Всеросійського патріарха не перебуває.

УАПЦ 20-х років постала як національна Церква, що прагнула відновити давні релігійні традиції українського народу, й тому почала стрімко розвиватися. На кінець двадцятих років вона вже нараховувала більше трьох тисяч парафій, 32 єпископи, близько трьох тисяч священиків та до шести мільйонів вірних. Але вже на кінець тридцятих увесь єпископат та майже все священство було репресоване комуністичною владою, а вірніше – фізично знищене - й УАПЦ, як структура, перестала існувати.

Відновилася ж вона на початку 1942 року під час Другої світової війни, коли в Україну прийшли німці й було дозволено відкривати закриті більшовиками храми й створювати релігійні громади. Тоді Предстоятель Польської Православної Церкви митрополит Діонісій Валединський (а ППЦ, власне, складалася на 75% з українців, 23% білорусів та 2% поляків, що проживали переважно на території Західної України та Білорусії, які до 1939 року входила до складу Польської держави), доручив архієпископу Волинському Полікарпу (Сікорському) бути адміністратором на українських землях. Владика Полікарп разом із єпископом Пінським Олександром (Іноземцевим), з благословення митрополита Діонісія, почали поставляти єпископів для управління релігійними громадами на українських теренах. Протягом короткого часу канонічним порядком було висвячено десять архієреїв.

Слід зазначити, що німецька окупаційна влада всіляко перешкоджала діяльності українських архієреїв у їхніх єпархіях. Але Церква розвивалася. Скажімо, на Полтавщині ще в 1945 році діяло 146 автокефальних громад, а в Харківсько-Полтавській єпархії, до якої входила й Білгородщина, як канонічна територія колишньої Київської митрополії, їх нараховувалося близько чотирьохсот. А коли знову прийшли комуністи, то одразу ж взялися за ліквідацію УАПЦ, закривши громади й репресувавши священство. Але єпископат, пам’ятаючи страшну долю своїх попередників у тридцятих роках, перебрався до Європи й відновив уже там парафії та єпархії для тих православних українців, що були вивезені з України до Німеччини під час окупації на примусові роботи чи в концтабори і не побажали повернутися до СРСР, знаючи, що на батьківщині будуть репресованими. Згодом і в США, Канаді, Латинській Америці та в Австралії, куди масово переселялися українці вже з Західної Європи, також створювалися релігійні громади, об’єднуючись у єпархії, на чолі яких ставали канонічно висвячені архієреї.

Коли в 1989 році в Україні знову почала відновлюватися УАПЦ, то її першим патріархом соборним рішенням Церкви було обрано митрополита УАПЦ в США Мстислава (Скрипника), людину дуже авторитетну в православному світі.

Та знову з допомогою влади в 1992 році УАПЦ, яка на той час уже мала близько півтори тисячі парафій, об’єднаних у єпархії, майже по всій Україні, та сім архієреїв, була фактично знищена, бо її, без рішення Помісного Собору Церкви, за згодою лише частини єпископів, об’єднали з невеличкою кількістю священиків, що лишилися вірними знятому з посади Предстоятеля УПЦ МП митрополиту Філарету, за яким, до речі, не пішла жодна єпархія його Церкви. Це, звичайно, був політичний акт. Так само й зараз УАПЦ хочуть знищити, прикриваючись благими гаслами єдності, але вводять православний народ в оману.

- Владико, що ви маєте на увазі, коли говорите про намагання якихось невідомих сил знищити нинішню УАПЦ? Кому це може бути вигідним?

Єпископ Афанасій: Ви задаєте важке і, в той же час, просте запитання – кому це вигідно? І це вірна постановка питання. Кому вигідно? Та яку політичну (чи й не політичну) силу або особу не назви, то тикнеш пальцем у небо. Хоча, звичайно, за цим процесом, який уже розгорнувся, стоять певні сили, ворожі ідеї українського національного відродження й самої нашої держави, як держави української нації. А дехто з цього просто хоче скористатися, щоб отримати свої власні дивіденди. Тільки сліпці не бачать того, що цей сценарій написаний далеко не на Пушкінські, 36, а їх святість Владику Філарета використовують як людину властолюбну. Та й для нього збільшення УПЦ КП за рахунок нашої Церкви, а це майже 1300 парафій, та усунення конкурента з автокефального простору, стане чималим козирем.

Збільшення кількості релігійних громад за короткий час, до чого так прагне Київський Патріархат, уже неможливе. Люди визначилися з вірою, конфесією і навіть священиком чи єпископом. Але ж дуже хочеться. Як у тому прислів’ї – і хочеться, і колеться, і… автокефальні єпископи не піддаються...

Взагалі то, я переконаний, що в цій історії з об’єднанням діє не один гравець. Просто кожен із них хоче мати, у випадку успішного завершення цієї кампанії, свою вигоду.

- Ви не думаєте про те, що ваші слова будуть витлумачені зовсім по іншому, ніж ви маєте на увазі?

Єпископ Афанасій: Звичайно, мої слова кожен буде витлумачувати відповідно до рівня своєї совісті. А вона, як ми бачимо, в декого затьмарена непомірною гординею та самолюбством.

Ще десь у 2005 році, коли під час тодішніх перемовин про об’єднання автокефальні єпископи поставили перед патріархом Філаретом вимогу виробити серйозні умови, які б унормували становище єпископів і священиків Автокефальної Церкви в об’єднаній Церкві, Святійший відповів, що вони всього лише ґудзик від кожуха і ніяких умов їм не буде. Так, власне, сталося й цього разу. Тому я особисто не хочу, щоб кожух, гріючи чиєсь тіло, й сам біля нього грівся, а я – ґудзик, мерз ззовні кожуха на холоді. Маю на увазі не якісь особисті преференції, а можливість і надалі брати активну участь в розбудові та зміцненні автокефалії українського православ’я. Але якщо мені відводиться роль всього лише «ґудзика», то вибачте…

А по друге, УАПЦ утворилася не з волі людей, а з волі Божої. Людина не має права втручатися в промисел Божий. А те, що УАПЦ створена з волі Господа як Тіло Його, факт беззаперечний, бо тричі Церкву знищували повністю, але вона поставала з попелу, як Фенікс. І не у формі якогось там маргінального угрупування (яких нині чимало), а як достатньо потужна церковна структура. Саме в ній я й знайшов гідне місце, де можу в міру можливостей здійснити волю Божу й свої задуми. А в моїх задумах – облаштування хоч і невеликої кількісно, але такої церковної структури (в моєму випадку – єпархії), в якій би дух переважав букву, повернути Церкві її первинне значення духовного опікування народу Божого і ведення до спасіння в Царство Небесне.

Комусь мої слова видадуться занадто пафосними, але, вибачте, ми скоро настільки знівелюємо духовний бік життя людини, що перетворимося на оскаженілу зграю звірів.

Слава Богу, що духовні цінності, які закладалися в основу нашого народу віками, в тім числі й православ’ям, яке прийшло на зміну язичництву і дало народу вічні євангельські істини добра й любові, ще якось утримуються в душах наших людей. Але подивіться на те, з якою люттю й завзяттям сили пекла, використовуючи найпотужніший засіб масового впливу на свідомість людей – телебачення - руйнують українську душу. Правда, ця душа легко піддається згубним впливам, бо не має твердої віри. Але це вже інша розмова.

- І все ж, Владико, хіба ви не могли свої задуми здійснювати в Київському Патріархаті? Чим він відрізняється від УАПЦ?

Єпископ Афанасій: Власне, така ж церковна структура, але в нас немає тієї жорстокої закулісної боротьби з усіма її вивертами, що притаманна Київському Патріархату, в нас немає оббріхування, нечесної боротьби за кафедри, кращі парафії і т. ін. Ми просто служимо Богу, Церкві православній і людям.

А те, що робить нині Київський Патріархат, є втручанням у внутрішні справи іншої Церкви, тим паче, коли застосовуються будь-які методи, в тім числі й брудні, аби досягти бажаного результату. Це вже ознака духовного захворювання всієї структури. Про це свідчить і остання заява прес-центру Київської патріархії за підписом єпископа Євстратія (9.01.12), в якій він знову підтверджує те, що вони продовжуватимуть політику руйнування нашої Церкви. Тобто, вони не визнають помилковість своїх дій, не прагнуть далі продовжувати перемовини, аби за певний час дійти до спільної згоди, а ось так – ми кожух, а ви всього лише ґудзики, і від нас ви нікуди не дінетеся, а ваші священики й так до нас поперебігають, бо ми сильніші. Таке самолюбування викликає лише почуття огиди. Я в таких ситуаціях завжди стаю на сторону слабшого, бо я – християнин. А от вони хто?..

- Але ж у «Підсумковому документі», прийнятому на спільному засіданні комісій по веденню перемовин з об’єднання, є пункт у якому зазначено, що «в об’єднаній Церкві архієреї зберігають керівництво тими єпархіями, які вони мають на час проведення Собору». Що ту не влаштовувало вас особисто?

Єпископ Афанасій: Своєю єпархією я й так керую. А що буде після об’єднавчого Собору, мені ніхто не пояснив. Знаючи практику в Київському Патріархаті, я переконаний, що після об’єднання від наших єпархій, «на прохання віруючих» чи ще з якихось причин, не лишилося б і сліду. Принаймні тих, де невелика кількість парафій. Або уявіть собі – два митрополити однієї Церкви у Львові! Та й «стовпи» б наші захиталися, бо в КП й своїх вистачає.

Та й потім, придивіться пильніше до Київського Патріархату – чи панує в ньому дух Христової любові? Особливо, якщо звернути увагу на заяви та інші виступи в ЗМІ його очільників. І ще, дуже суттєве, - крім простого об’єднання, що нового запропонував КП для забезпечення життєдіяльності Церкви і її місця в сучасному світі, який так кардинально відрізняється навіть від того, яким він був двадцять років тому й постійно змінюється, а ми топчемося на місці й через це втрачаємо духовний вплив серед народу? І чи хоч щось зміниться на краще в духовно-моральній площині вже нової Церкви, основою якої, знов же таки, буде УПЦ КП? Питань багато, і вони далеко не прості.

- Владико, останнім часом багато говориться про суперечки та сварки між єпископатом вашої Церкви. Настільки це відповідає дійсності?

Єпископ Афанасій: Заяви про те, що наші архієреї: «Розсварені між собою», а тим паче: «Можна уявити, як вони спілкуються, коли сторонні не бачать», говорять про те, що в протилежної сторони вже не вистачає аргументів, тому в хід пускаються всілякі вигадки. Я вже в одній із своїх статей писав, що за більш як два роки мого перебування в УАПЦ в архієрейському сані й участі в усіх без винятку архієрейських соборах нашої Церкви (а їх відбулося за цей час уже чимало), не пам’ятаю ніяких суперечок, ні, тим паче, сварок. Кожен архієрей нашої Церкви має власну думку і висловлює її. Скажімо, коли більшість із нас висловили свою незгоду з тією формою об’єднання, яку запропонувала протилежна сторона, то Предстоятель надав перевагу цій позиції. Та й як по іншому могло бути? Але щоб сварилися або чубилися між собою з цього чи інших питань, чи стосунків… Такого не знаю. Брехня й обмовляння в Київському Патріархаті, на жаль, стали звичним явищем.

Має на більшість питань, що розглядаються на Соборах, свої власні судження митрополит львівський Макарій, але це його право. Він серйозний і впливовий у нашій Церкві архієрей, керівник найпотужнішої єпархії, тому й закономірно, що на Соборах він часто висловлює свої міркування з тих чи інших питань. Ми, особливо молодші за висвятою, та й віком, єпископи і прислухаємося, і зважаємо на його думку. Якщо ж хтось заперечує чиїсь судження чи пропозиції й розпочинається обговорення, то хіба це можна назвати сварками?

Торкаючись стосунків між нашим єпископатом, а зустрічаємося ми здебільшого під час архієрейських Соборів, скажу ще слово й про митрополита Івано-Франківського й Галицького Андрія. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб цей статечний і врівноважений архієрей був колись хоча б роздратованим. Може, він в собі іноді й буває таким, бо всі ми люди, але ніколи цього не проявляє поміж нас. Тим паче, що наш Предстоятель, блаженнійший митрополит Мефодій, завжди проводить засідання архієрейських Соборів невимушено, тактовно, я б сказав – дипломатично. Це звичайна робота будь-якого колегіального, а не авторитарного, керівного органу. Гадаю, що такі взаємостосунки між єпископами й така форма управління в нашій Церкві збережуться й надалі.

- Але кажуть, що в УАПЦ кожен єпископ у своїй єпархії як удільний князь.

Єпископ Афанасій: Кожна єпархія – це канонічна територія єпископа, що нею керує, і єпископ іншої єпархії не має права нічого здійснювати на її території без погодження з її керуючим. Канони забороняють. Лише архієрейський чи Помісний собор Церкви може замінити чи навіть змістити з якоїсь поважної на те причини єпископа з кафедри. Але кожен наш єпископ виконує постанови Соборів, вказівки Предстоятеля Церкви. Наш Предстоятель, блаженнійший митрополит Мефодій, без потреби не втручається в управління єпархіями. Не знаю, як інші єпископи, а особисто я, коли виникають складні ситуації чи проблеми, по яких треба прийняти відповідальне рішення, завжди звертаюся до Предстоятеля за порадою і без його благословення нічого не роблю. Поточні справи єпархії, звичайно ж, веду самостійно. А як ще інакше? В іншому випадку буде анархія.

- То, може, це просто перестраховка?

Єпископ Афанасій: Церква живе зовсім за іншими правилами, ніж суспільство. Єпископ всього лише старший монах, а монах повинен перебувати в постійному послуху більш старшому монаху, яким і є Предстоятель, глава Церкви. Хоча, слід завжди пам’ятати слова апостола Павла про те, що «Якби й ми або Ангел із неба благовістили вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий!» (Гал. 1:8). В даному випадку, можливо, це й перебільшення, але воно є для нас прямою вказівкою того, якої науки ми повинні триматися і за якими правилами жити та формувати свої взаємостосунки, а не вважати, що коли ми архієреї, то нам уже все дозволено. Це, до речі, стосується і священства, і Предстоятелів також. Всіх нас, якщо ми православні християни. Як Христос - глава Церкви, так і в нас, на землі, всьому повинен бути голова. Бо коли ноги не слухають голову, то все тіло має проблему.

- Що ви скажете на слова патріарха Філарета, що він залишить посаду Предстоятеля УПЦ КП лише за умови, що постане єдина Помісна Церква, і то лише тоді, коли її визнають всі інші Помісні Церкви?

Єпископ Афанасій: Я розумію його Святість Філарета. Я б так само вчинив. Адже УПЦ КП - то дітище його Святості. І якими б не були нюанси його завдань, помислів, замислів, дій на початку створення Київського Патріархату (а я вважаю, що то була спланована акція недопущення в Україні саме автокефалії, тому й створили УПЦ КП, щоб одночасно зі створенням підконтрольної Церкви взяти під контроль і патріотично налаштовану частину українського суспільства), але завдяки наповненню КП православними віруючими мирянами й священством - патріотами України, нині ця Церква є розбудованою та організованою й достатньо впливовою в суспільстві структурою з добре вишколеним єпископатом та відданим священством.

А проваливши перемовини із вселенським Константинопольським патріархом Варфоломієм 1 у 2008 році про прийняття до складу цієї Церкви, аби таким чином вийти із всеправославної ізоляції й згодом отримати Томос на автокефалію, в КП зайнялися пошуками ворога в Україні, щоб відвести від себе критику своєї ж пастви й національно-патріотичних сил, на теренах яких успішно пасуться. Зараз можна як завгодно пояснювати провал тих перемовин, але факт залишається фактом – тепер ще дуже довго, принаймні за вселенського патріарха Варфоломія 1, не бачити УПЦ КП визнання вселенської Церкви. Хоча, й тут палиця о двох кінцях – хто його знає, коли б Константинополь випустив із своїх обіймів.

Крім того, відбуваються потужні рухи на відокремлення від Російської Церкви в УПЦ МП. І якщо станеться розкол УПЦ (в що, правда, слабко віриться), то в особі цієї частини українського православ’я ми отримаємо потужну силу. І від того, з ким вони об’єднаються – з УПЦ КП чи УАПЦ - й залежатиме визнання Фанаром тієї чи іншої Церкви. Ось і затіяли в УПЦ КП боротьбу за усунення УАПЦ як зайвої ланки.

Бачите, є думка, що та частина Московського патріархату, яка відокремиться від РПЦ, ніколи на об’єднання з КП за патріаршества Владики Філарета не піде, а з УАПЦ піде. І тоді нас визнає Константинополь, а їх – ні. Що тоді їм робити?

Але є ще один стратегічний момент з боку КП, який слід враховувати. Він полягає в тому, що коли станеться розкол в МП, на що дуже сподіваються на Пушкінській, 36, і все ж та частина цієї Церкви, яка за автокефалію українського православ’я, піде на об’єднання з КП, то треба Київському Патріархату на той час мати й більше парафій, і більше єпископів, щоб була перевага на об’єднавчому Соборі й таким чином забезпечити обрання Владики Філарета патріархом нової Церкви. Політика контролю над українським православ’ям продовжується, різниця полягає тільки в методах та формах, які застосовуються. Це теж одна з вагомих причин намагання КП проковтнути УАПЦ.

Взагалі, цікаві події очікують нас найближчим часом. Але як воно буде в дійсності, те тільки один Господь Бог відає.

Звичайно, патріотичну основу УПЦ КП, як на моє переконання, зруйнувати неможливо навіть її очільникам. Не слід так само забувати й того, що кістяк цієї Церкви склали автокефальні парафії та віруючі, якщо так можна висловитися, – першої автокефальної генерації, яку творили щирі патріоти, вони ж передають український дух і молодому поколінню, яке наповнює Церкву нині. Але чим наповнені душі керманичів, один Бог те відає.

- Патріарх Філарет робить вам, автокефальним єпископам, закид, що ви служите інтересам Москви. Доводилося чути від священика однієї з єпархій КП, що ви їздили до Москви на старих автомобілях, а повернулися звідти на іномарках. Як ви це прокоментуєте?

Єпископ Афанасій: Як цю дурницю можна коментувати? Повернуся до сказаного мною вище – крім жалю й огиди це нічого іншого не викликає. Методи боротьби проти нашої Церкви застосовуються кедебешні – обмовляння, розпускання брехливих чуток, перекручування фактів і, таким чином, намагання дискредитувати як окремих осіб, так і всю нашу Церкву. Щоб і очі не могли підняти до неба! Стиль давно вже відомий. А ще підкуп та улесливі обіцянки архієреям і священикам. Просто нам слід не забувати, що обіцянка завжди залишається цяцянкою. А крім того, як це ще не додумалися до прямого звинувачення нас у тому, що ми є агентами російських спецслужб. Щоправда, то було б уже занадто!

А ви задумайтеся над тим, чому тоді, в 1992 році, все зробили, щоб Автокефальну Церкву, та ще й керовану незалежним першоієрархом, громадянином США, патріархом Мстиславом (Скрипником), а отже непідконтрольним контрольованій тоді з боку КДБ українській владі, зруйнували в своїй основі і, можна сказати, передали під контроль тоді ще митрополита Філарета? Невже й справді інтереси однієї церковної особи, хоч і з таким становищем, могли переважити інтереси цілої Церкви?

При цьому зазначу, що не хочу бути опонентом ні Святішого, ні будь-кого з єпископів УПЦ КП, адже кожен живе в межах власного світогляду та морально-етичних критеріїв, але змушений відповідати на ті необґрунтовані, а часто й тенденційні і, навіть, образливі судження й випади на адресу нашої Церкви, Предстоятеля та єпископату, бо сприймаю їх і як спрямовані проти себе особисто. Такі речі робити недобре, воно якось не солідно.

Київський Патріархат має ряд достатньо потужних, високоосвічених молодих архієреїв, яким до снаги не лише успішно управляти великою Церквою, а й впливати на формування її високого духовно-морального стану, що є найголовнішим чинником, особливо в наш час занепаду суспільної моралі, що тяжко вразило й церковні структури. Але якби до їхньої освіченості та амбіційності ще додати й ті ж таки морально-духовні якості, без яких ніяка освіченість духовного авторитету не дасть, бо високоосвічених людей і в суспільстві вистачає, то й зовсім було б добре. Бо віруючим людям потрібні духовні авторитети, а не за посадами та дипломами.

Свого часу в своїй статті «Нація. Держава. Церква» я також ставив у центр українського державотворення Православну Церкву, але незалежну від Церковних структур інших держав, а патріарха цієї Церкви визначав як арбітра політичних і владних процесів, які карколомно міняються, схиляючись то в один, до в другий бік діаметрально протилежних і, навіть, ворожих один до одного політичних таборів. Та згодом дійшов до розуміння того, що в наш час, коли народ в Україні діаметрально розділений політично й духовно, коли діє стільки релігійних протестантських деномінацій, які в спільній кількості майже наблизились до кількості православних (зауважте – якщо православні згадують про Церкву лише тоді, коли треба паску святити, то віруючі протестанти беруть участь у житті своєї громади постійно), а державний Закон надає їм рівне право на діяльність із православними Церквами, то така форма взаємостосунків Церкви з Державою вже неможлива. Вона несумісна з реаліями демократії, яку ми розвиваємо в Україні, прагнучи бути прийнятими до європейської спільноти вільних народів.

До речі, якщо це станеться, то православ’ю утриматися буде ще важче. Єдиний шлях, який збереже православ’я домінуючою вірою в українському суспільстві, а отже й збереже нашу духовну та національну ідентичність, це відхід від політики та взяття на озброєння вказівки Ісуса Христа – не будьте лицемірами, як книжники та фарисеї (Мт., 23:15-28). Тільки за умови, що в середовищі православного архієрейства та священства переможе духовна, а не матеріальна складова, коли вони згадають, що є душпастирями, тобто пастимуть паству, а не пастимуться в її кишенях, православ’я почне повертати собі домінуюче становище в суспільстві. Але, знов же таки, тільки на полі духовності. А воно, куди не подивись, не оране й заростає бур’янами. Роботи на ньому непочатий край. Вистачить усім, лиш би було бажання працювати.

- З цікавим аналізом «Уроки провалу переговорів УПЦ КП та УАПЦ» виступив у грудні минулого року відомий православний богослов і публіцист Юрій Чорноморець. Ви згідні з його думками?

Єпископ Афанасій: В мене склалося враження, що цей поважний молодий чоловік раптом заговорив вустами єпископа Євстратія (Зорі) – і за стилем, і за викладом фактів та думок різниці майже немає. І це прикро. Ось він, зокрема, пише: «І говорити про участь УПЦ МП в переговорах сьогодні є обов’язковою – це лукавити проти правди. В ідеалі, звісно, участь УПЦ МП була би дуже бажана. Але вона не є необхідною. Тоді як єдність УПЦ КП та УАПЦ «на двох» - це необхідна передумова вирішення українського питання».

По-перше, завжди було так, що микитили «на трьох». Це, звичайно, жарт, але в ньому є доля правди – яким чином може бути вирішеним українське церковне питання без участі найбільшої і найпотужнішої Церкви – УПЦ МП, або хоча б більшої її частини? Про це й наголошує наш Предстоятель. І я з ним згоден. Без участі УПЦ МП у створенні в Україні Помісної Церкви все залишиться так, як є нині, тільки й того, що КП кількісно збільшиться. До виявлення доброї волі УПЦ хай воно залишається так, як є, аж доки представники всіх трьох гілок православ’я, проявивши добру волю, сядуть за стіл перемовин, а держава буде між нами арбітром. Адже утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, хоче цього хтось чи ні, великою мірою залежатиме й від влади.

Про це, до речі, свідчить історія утворення всіх Помісних Церков.

В той же час із Юрієм Чорноморцем стосовно існування проблем у нашій Церкві я згоден. Але ж тільки нам їх і вирішувати. Хоча, стороння думка часто буває вірною і треба не стільки надувати губи, як вирішувати озвучену проблему, доки за її вирішення не взялась якась інша сторона. Бо вирішить вона її на свою користь.

- Кажуть, що деякі архієреї навідуються на Пушкінську, 36 та домовляються з Патріархом за спиною Предстоятеля про перехід до УПЦ КП. Чи це відповідає дійсності і які причини їх до цього спонукують?

Єпископ Афанасій: До мене доходили такі звістки. Але це особиста справа тих, про кого ви запитуєте. Та в пояснення вкладаються рядки із заяви, оприлюдненої на сайті Київської патріархії 9 січня цього року про те, що надалі вони матимуть справу з окремими особами нашої Церкви. Якщо це правда, то можу тільки розвести руками – чого їм не вистачає в УАПЦ?..

- Щоб іще ви хотіли сказати в тематичному ракурсі нашої розмови?

Єпископ Афанасій: Хочу зазначити й те, що коли проаналізувати дії УПЦ Київського Патріархату починаючи з 13 грудня минулого року, коли Священний Синод цієї Церкви перервав перемовини про об’єднання з нашою Церквою, то чітко проглядається серйозна підготовка всіх дій заздалегідь, особливо коли звернути увагу на потужний наступ в ЗМІ на нашу Церкву з обвинуваченням не тільки в небажанні об’єднання з КП, а й ледве не в усіх гріхах, в тім числі й в зраді інтересів України. Останнє мене особисто глибоко обурило, бо є тенденційним, наклепницьким і таким, до речі, що ще дужче поглиблює прірву між нашими Церквами. Хоча це, можливо, й було головним завданням творців «об’єднання». Але нехай не забувають дуже влучне народне прислів’я: «На брехні далеко заїдеш та назад не повернешся».

А вже постійні плачі про те, що автокефальні єпископи вимагають відставки патріарха Філарета, а він же такий вмілий та мудрий організатор і керівник, заслужений борець за автокефалію українського православ’я, що воно без нього загине, просто набридли. Як і мусування тези, а вірніше, – дези про те, що автокефали служать інтересам Москви. Скажіть, ви можете собі уявити, що автокефальні священики Галичини, які витримали наступ католицизму, відстоявши православ’я, згодом не менший тиск Московського патріархату, стійко витримали відверте цькування та переслідування, раптом підуть під руку Москви? Не треба мати ніякого глузду, щоб таке стверджувати! Так і хочеться сказати владиці Євстратію, головному рупору Київського Патріархату, - чоловіче, схаменися, це вже виходить за межі пристойності!

Тому буде за краще для всіх, коли УПЦ КП йтиме своїм шляхом на чолі з визнаним авторитетом як у своєму середовищі, так і в українському суспільстві - патріархом Філаретом, а наша УАПЦ йтиме своїм – нехай не таким масштабним, без претензії на державний статус, але з претензією на духовне спасіння своєї пастви. Нам треба шукати не керівного місця під рукою влади, а шукати іншого – входження в культуру українського народу і християнізації цієї культури на основі збереження й розвитку останньої в умовах сучасності.

Ми маємо ситуацію, коли переважна більшість православних є звичайнісінькими язичниками, тільки й того, що носять хрестики на грудях, а в цей час західний протестантизм та всілякі єретичні угрупування поступово здійснюють свою, далеку від істини, «християнізацію», з кожним роком відвойовуючи все більше духовного українського простору. Та проблема полягає навіть не в цьому, а в тому, що всі ці вірування є дуже далекими від духовного світу нашого народу і змінюють його менталітет, руйнують українську душу.

Поки що, на жаль, наша Церква займається переважно лише богослужінням та виконанням треб у їх звичному, усталеному розумінні. Така ж ситуація і в двох інших православних Церквах – буква повністю панує над Духом, а стяжання достатку мирського над «стяжанням Духа Святого» (прп. Серафим Саровський). Але тут ми маємо перевагу перед МП та КП – у нас відсутня як політична, так і економічна сила, яку мають вони і від якої нізащо не відмовляться, а будуть намагатися поглиблювати, перетягуючи ковдру Мамони кожен на себе.

Звичайно, відсутність як вагомої політичної підтримки, так і економічної складової, ставить під питання саме існуванні УАПЦ в майбутньому. Тому, щоб вистояти і виконувати свою місію спасіння народу Божого й надалі, ми повинні не стільки шукати політичної та фінансової підтримки, як заглиблюватися в саму суть літургійного життя Церкви і з нього черпати свою силу, бо немає нічого сильнішого за молитву й євхаристію – причастя Тіла й Крові Христових, що є найсуттєвішим єднанням із Богом.

Люди, шукаючи духовного спасіння в істині, потягнуться до нашої Церкви, наповнять наші храми, бо вони прагнуть води живої, а не затхлої, змертвілої. Але це достатньо велика й глибока тема, над якою треба серйозно працювати, бо вона потребує такого ж глибокого вивчення й переосмислення, а також перебудови всього життя Церкви на основі існуючої догматики, адже догмати православ’я, хоч і мають древню історію, але предметно відповідають проблемам сучасної людини. Тут у нас багато роботи, але для того, щоб її здійснювати, потрібна велика сила духу. Інша річ, чи ми її маємо й чи готові до такої роботи?

В наш час, як ніколи, православна віра перебуває в стані облоги – ззовні все потужніше наступають протестантські та сектантські угрупування, а з середини віру роз’їдають протиріччя між конфесіями, нечувана до цього ненависть та боротьба між православними і багато чого іншого, що відштовхує людей від віри. А все це стається через втрату нами страху Божого. Коли ж в людини немає в душі страху Божого - головного арбітра людської поведінки, то немає й віри. Священство та архієрейство - не професія й не робота, а служіння Богу й людям, воно єдине, що дає через своє служіння людині, а отже й всьому, що її оточує, єднання з Небом. Церква земна й Церква Небесна – це єдине Тіло, Тіло Христове, а ми в святе, єдино чисте, бездоганне й Божественне Тіло Христове вносимо наші людські пристрасті боротьбою за блага земні замість того, щоб змивати їх сльозами каяття.

Нам би кардинально поміняти відношення до пастирського служіння, поставивши жертовність наріжним каменем всієї діяльності на цьому поприщі, адже це поприще – Царство Небесне, а його можна досягти тільки йдучи дорогою розп’яття, якою йшов Христос на Голгофу. Та для такого служіння потрібні й відповідні кадри…

Взагалі, питання складні й доленосні не тільки для українського православ’я, а й самого українського народу, але як би там не було, все ж три Церкви (а як додати до цього ще й греко-католицьку, то вже чотири), підім’яти під чиїсь політичні потреби важче, аніж одну, хоч і велику. А це є однією з запорук переваги в суспільстві традиційної віри й традиційної Церкви, а отже й збереження українства в його національній духовній суті. Тільки куди подіти наші амбіції, які, на жаль, є невід’ємною складовою нашої української дійсності?..

Пошук

Публікації


<січня 2012>
ПНВТСРЧТПТСБНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262729
3031     
Банер