Не переможуть ворота пекельні

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

«Ось ми йдемо в Єрусалим і Син Людський буде виданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам, - сказав Ісус Христос учням по дорозі в це священне місто. - І насміхатися будуть над Ним, і плюватимуть на Нього, і битимуть Його, і вб'ють Його, але третього дня Він воскресне» (Мк. 10:33-34). Цими словами Ісус передвіщав Свої майбутні страждання на Голгофі, бо Він наперед знав усі подробиці того, що з Ним буде в Єрусалимі, але сміливо йшов назустріч найвищому випробуванню - послужити спасінню всього світу, спасінню всіх, хто живе в ньому, навіть тих, які розіпнуть Його на хресті.

Пройде небагато часу і на Тайній Вечері Він скаже їм ще більше, коли переломить хліб і візьме чашу з виноградним вином, запропонує, розкриваючи Таїну спасіння світу Голгофською Жертвою: «Прийміть, споживайте, це - Тіло Моє... Пийте з неї всі, бо це - Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:26-28). І коли правовірні юдеї, виконуючи закон Мойсея, приносили в жертву Богові на жертовниках вже не людей, як було до того, а первородних ягнят, і текли ріки крові вже тварин, а не первородних з людей, грішних тілом, Ісус Христос, заради викуплення з гріха всіх, приніс добровільно у жертву Себе, пролив Свою кров і цією жертвою дав людям тисячоліттями омріяне ними вічне спасіння. І коли пожертва тваринами була тимчасовою і вимагала все нових і нових пожертв заколенням тисяч і тисяч тварин, то Жертва Христова не була тимчасовою, принесеною у вигляді тварини на жертовник до храму, Його жертва має вселенське і вічне значення, бо пролита Сином Божим, Який був вільним від гріха, непорочним, а, живучи в світі, служив не пристрастям, як то всі люди, одержимі бісами, а: «Духом Святим приніс непорочного Себе Богу» (Євр. 9:14), - як зазначає Апостол Павло у посланні до євреїв, розкриваючи їм розуміння того, наскільки більшою і вищою є кров Христа, яка очищає не тіло, а душу і совість нашу від гріхів, щоб уже далі ми жили не за хіттю тіла людського, а по волі Божій (1 Пет. 4:2).

Тому й Господь поступово готував Своїх учнів, щоб вони, як люди, прийняли суд у тілі і жили у Богові духом (1 Пет. 4:6) і щоб, коли Він буде виданий у руки римських воїнів і поведуть вони Його на судилище, а потім на страту, вони не спокусилися поганьбленням Його імені й не відреклися ні від Нього, ні від нового вчення, яке приніс Він на землю від Отця Небесного, щоб збулося пророковане ще до Нього всіма пророками і очікуване всіма народами.

Він усіляко оберігав Своїх учнів, знаючи їхню долю наперед, знаючи й те, що їм доведеться, долаючи шалений опір представників тогочасної віри Старого Заповіту, переслідування влади в усіх краях, куди вони понесуть нове вчення про Царство Небесне і покаяння, багато страждати від голоду, холоду, побоїв і знущань, а первоверховного Апостола Петра, розіпнуть на хресті головою вниз, бо: «Якщо Мене переслідували, то будуть переслідувати й вас» (Ін. 15:20).

Більше того, Він знав, що коли Його схоплять, то вони спочатку розбіжаться, а апостол Петро так і взагалі відречеться від Нього тричі перше, ніж проспіває півень опівночі, бо смерть і йому загляне прямо в очі біля багаття на подвір'ї синедріону запитанням служниці: «І ти був з Ісусом Галілеянином?» Заметався тоді сполоханими очима Петро і відрікся перед усіма, хто був поряд із ним і чув її слова, сказавши: «Не знаю, про що ти говориш» і швиденько став виходити геть з двору, аби й собі не бути схопленим воїнами. А в цей час знущалися тут-таки над Ісусом Христом: плювали Йому в лице, били по щоках, били й киями, насміхаючись! Зустрілись погляди Ісуса і Петра, учня Його, якому Він говорив, що: «Ти - Петро (камінь) і на камені цьому побудую Я Церкву Мою, і ворота пекельні не здолають її» (Ін. 16:18), а ще раніше, коли Петро, зневірившись, став потопати в морських хвилях, Ісус простяг йому руку і врятував від смерті, думаю, що Петро прочитав у зболеному погляді Ісуса: «Я шматком хліба ділився з тобою, а ти не знаєш Мене? Я життя тобі врятував, а ти відрікаєшся від Мене?» Тоді то й заспішив Петро, уражений докором совісті, із двору, де відбувалося судилище над Ісусом, та побачила його й інша з жінок і сказала до присутніх: «Цей був з Ісусом Назарянином». І знову він, гнаний страхом, переборовши в душі голос совісті, відрікся, клянучись, що не знає цього Чоловіка. Але ж люди пам'ятали його серед учнів Ісусових і стали стверджувати, що: «Ти теж із них, бо й мова твоя видає тебе». І тоді Петро почав ще з більшою запопадливістю клястися та божитися, що не знає цього Чоловіка. І раптом... півень заспівав. І тільки тоді Петро спохопився - що ж він робить! Бо тієї миті згадав слова, сказані йому Ісусом: «Перше, ніж заспіває півень, ти тричі відречешся від Мене», і серце його здригнулося і зайшлося пекучим болем, він вибіг із того двору геть, гірко плачучи. (Мт. 26:67-75).

Згадаймо ж, як на Тайній Вечері Ісус сказав учням: «Усі ви спокуситеся Мною цієї ночі, бо написано: «Поражу пастиря і розбіжаться вівці» (Мк. 14:27).

Згадаймо, що й на Голгофі біля розп'ятого на хресті Ісуса стояла, плачучи, Його Мати Марія та ще стояв наймолодший, зовсім юний із учнів Його Іоанн. А де ж були інші десять? Чому вони не оплакували таку страшну мученицьку смерть свого Учителя? Їх страх розігнав по закутках великого міста, бо серця їхні були уражені тілесною неміччю Того, Кого вони мали до цього за Господа і називали Сином Божим, маловір'я закрило їм духовний зір пеленою непроглядною, адже говорив їм Ісус, коли вони запитали Його, чому не змогли вигнати з юнака біса: «Через невір'я ваше» (Мт. 17:20). Ось яку підступну силу має маловір'я, а невір'я так і поготів призводить до погибелі!

А було ж, коли йшли всі учні Його з Ним дорогою до Єрусалиму, а Він провіщав їм Свою скору смерть і воскресіння третього дня після того, то навіть вони не второпали всієї глибини сказаного Ним, а Яків та Іоанн, сини Зеведея, підійшли до Нього і як звичайні (але не просвітлені знанням Євангелії) люди, що переслідували свої власні інтереси, звернулись до Нього: «Господи, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Як Йому було це чути від Своїх учнів, навчаючи яких, Він доклав стільки старань, а їм треба було не ще більше знань, а всього лише погрітися біля Його багаття, насолоджуватися Його славою, як від звичайного смертного царя земного.

Пам'ятаєте: «О роде невірний і розбещений, допоки буду з вами, допоки буду терпіти вас?» (Мт. 17:17). Що ж тоді говорити про звичайних людей, коли й Апостоли, люди Божі, а й ті мріяли про звичайне задоволення тілесних потреб! Але ж це їм говорив Христос: «Я шлях і істина, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6)! Якщо вони цього не зрозуміли, то хто ж тоді мав це зрозуміти?! Оте знавісніле юрмовисько, що товпилося, штовхалося, лаялося біля підніжжя Голгофи, наче перекупки та роззяви в очікуванні видовища? Але й вони, коли побачили, врешті, знамення з неба, якого так прагнули й домагалися від Нього, бо: «І темрява наступила по всій землі, аж до дев'ятої години. Сонце затьмилося, і завіса в храмі роздерлась надвоє» (Лк. 23:44-45), і навіть сотник воїнів, побачивши, що сталося, вигукнув: «Істинно Він був Син Божий!» (Мт. 27:54), то навіть вони, вражені цією неправедною стратою і такими неймовірними знаменнями, бо ще й земля затряслася і скелі розкололись, розбігалися звідти, б'ючи себе в груди, врешті усвідомивши, Кого вони відправили на розп'яття. «Істинно, Він був Син Божий!» - аж ось коли, побачивши знамення з неба, увірували в Нього! А Він же хоч і говорив до фарисеїв, але ж одночасно й Апостолів застерігав: «Рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому» (Мт. 16:4).

Іоанн залишився з Учителем до останнього, не побоявшись зійти з Ісусом і на Голгофу - не злякався ні зневаги людей, ні побиття від них, ні можливої смерті від римських воїнів, що загрожувала йому як соратнику Ісуса, а залишився біля розп'ятого Господа до останнього Його подиху.

Та навіть Іуда не витримав тягаря своєї зради, бо пекли не руки, а душу йому пропікали ті тридцять срібляників, що їх заплатили іудейські первосвященики і старійшини, аби він видав Господа. Він розкаявся в страшному гріхові, що сподіяв, прийшов до них і кинув їх їм: «Згрішив я, видавши невинну кров» (Мт. 27:4). Пішов від них і повісився. Такий страшний кінець зрадника Іуди Іскаріота, але й він покаявся!

А що ж нинішні іуди? Чи хоч трішки ворухнулося каяття в їхніх задубілих серцях у тому злочині, який вони вчинили і проти доленосної й святої справи автокефалії Української Православної Церкви, у відновленні її первородних канонічних прав та незалежності від Москви, і проти всього українського православ'я, розколовши його в угоду тій же Москві, бо завжди і в усьому вона любить панувати над іншими, і проти самої України, бо розкололи не тільки Церкву, а й народ навпіл? Боже, який страшний і пекельний гріх вчинили ці люди! Прости їх, Господи!

Учні ж Христові, хоч на початку й розбіглися, але згодом зійшлися всі до одного, сумували за Ісусом, згадуючи життя поруч із Ним, але знову ж таки: «О роде невірний і розбещений, допоки буду з вами?» Бо коли після воскресіння Христос явився Марії Магдалині, з котрої свого часу вигнав сім демонів, і сказав, щоб вона повідомила братів про Його воскресіння, то її свідченню про Нього, воскреслого, вони не повірили. «О немудрі й задубілі серцем!» (Лк. 24:25) - вигукує Христос до двох Апостолів, яких зустрів, коли вони йшли до села, і з їхньої розмови зрозумів, що вони так і не повірили пророцтвам пророків із Святого Письма про Його прихід у світ, хоч усе те бачили, як підтвердження, своїми очима, адже постійно перебували з Ним.

А вже коли Він тлумачив їм ті пророцтва зі Святого Письма, коли взяв при вечері хліб, поблагословив, розламав і подав їм, як те робив, коли ще був живий у тілі й навчав їх, тоді спала полуда з їхніх очей, та Він став для них невидимий. І, нарешті, коли вони зібралися всі одинадцять разом, Ісус увійшов крізь зачинені двері й став перед ними: «Мир вам!» - сказав, вітаючи їх, але вони знов налякалися, бо подумали, що бачать духа. Знов наголошую на тому, яку силу має маловір'я - навіть Апостолів воно робило полохливими й змушувало відрікатися від свого Вчителя.

Та повторюю - учні, врешті, визнали в Ньому воскреслого Ісуса Христа, свого Господа, а Він докоряв їм за невір'я та отвердіння серця, тому що не повірили одразу тим із них, які бачили Його воскреслого. Він сказав їм: «Ідіть по всьому світу й проповідуйте Євангелію всьому творінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний, хто ж не увірує, той осуджений буде» (Мк. 16:14-16). І ще Він сказав їм: «І такі ознаки будуть супроводити тих, хто увірує - в ім'я Моє будуть виганяти демонів... будуть класти руки на хворих і ті будуть зцілені» (Мк. 16:17-18).

І як працею гнаних повсюди Апостолів, що воістину увірували й за свою віру отримали від Отця Небесного за молитвою Ісуса Духа Святого, Який, за словами Господа: «Утішитель, Дух Святий, Котрого пошле Отець в ім'я Моє, навчить вас усього й нагадає вам усе, що Я казав вам» (Ін. 14:26), постала на увесь світ Церква Христова, так і завдяки наполегливій праці тих небагатьох, хто лишився вірним автокефалії українського православ’я, яке стало скарбницею всіх Дарів Христових для українського народу, постане єдина Помісна Церква, а ми – архієреї, священство, чернецтво й увесь народ Божий – зберемося у свої храми й будемо славити Бога рідною мовою, як славили Його й святі Апостоли. Тільки в рідній Церкві і в єдності ми відчуємо всю повноту благодаті Божої і радість від слів Христа, що Він їх сказав Апостолам: «Ви будете сумувати, але смуток ваш перетвориться на радість вам... і радості вашої ніхто не відніме від вас» (Ін. 16:20,22). Адже мова, слово є найбільшим виявленням благодаті Святого Духа в кожному народі, є невичерпним джерелом Святого Духа, який вливається в серця вірних і виявляє Свою божественну сутність на спасіння й життя світу й людства, бо сказано: «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Найпевніший шлях кожного народу до Ісуса Христа - це його рідна мова, бо й Христос, коли посилав Апостолів проповідувати, то дав їм дар говорити всіма мовами, щоб слово, яке вони говоритимуть до людей, було тим людям зрозумілим. І тому рідна мова народу з'єднується з невичерпним джерелом Святого Духа, який наснажує Церкву кожного народу, як наснажує й нашу Українську Церкву живою благодаттю, й ніколи глибина цього живодайного джерела не зміліє, бо Дух один і той же скрізь і в усьому. Ще не всі це усвідомили, ще не всі це прийняли в своє серце, але час українського народу і його віри православної настане.

Дух Святий прийшов від Отця не тільки до Апостолів, Він прийшов і для всього світу, бо й Христос прийшов для спасіння не котрогось одного чи тих, кого обрав, а всіх у цьому світі. Різниця полягає лише в тому, що Апостолам Він став Утішителем, а нам, грішним, Докором нашої совісті в наших повсякденних вчинках, адже: «Коли Він прийде, то докорить світу за гріх, і за правду, і за суд: за гріх, що не вірують у Мене» (Ін. 16:8). Ми ж бо молимося, кажучи: «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди є і все наповняєш, прийди і вселися в нас...», чому ж тоді шукаємо в усьому і чекаємо знамень, про які Господь наш Ісус Христос говорив: «Чого рід цей вимагає знамення? Істинно кажу вам: не дасться роду цьому знамення» (Мк. 8:11).

Любі мої, Господь як Милостивий і Милосердний, Спаситель всього світу, хоче прийняти під Своє крило, обдарувати Отцівською ласкою і любов'ю всіх до одного - і тих, хто прийшов до рідної Церкви вранці, і тих, хто прийде до неї під вечір, Він хоче дати відзнаку всім, хто прийде до Його Церкви, щоб об'єднатися в єдине духовне тіло. А це можливо лише за умови єднання душ і на грунті того, що є спільне між українцями - рідної мови, українського духу і відданості Україні. Тільки за цієї умови збудуться слова Ісуса Христа: «Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не переможуть її».

То помолимось, брати мої і сестри, до Господа такими словами: «Отче Небесний, прослав народ наш український, щоб і він прославив Тебе». Амінь.

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський