ДОРОГОЮ НЕ ТВОРЕННЯ СПІЛЬНОТИ, або про «чисті хоругви»

В червні цього року в Харкові пройшла урочиста академія з нагоди 70-ліття від утворення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, організована архієпископом Ігорем Ісіченком, до якої віднедавна він не має ніякого стосунку. На цьому зібранні архієпископ Ігор виступив із докладом «Дорогою творення спільноти», згодом розмістивши його текст на РІСу.

Але вже сама назва того докладу тенденційна як для глави невеличкої групки людей, котрі претендують на якусь виключність в українському православ’ї. А вже перші рядки виказують непомірну гординю, замішану на самолюбуванні: «Підрахуймо-но питому вагу солі в будь-якій справі. Навряд чи вона більша, ніж частка наших громад серед релігійних організацій, скажімо, Харківської області», - пишеться в докладі. Тобто, владика Ігор вважає, що шість громад, які перебувають у його підпорядкуванні, то сіль, а, скажімо, майже п’ятсот громад двох єпархій УПЦ МП на території Харківщини, то так собі, щось аморфне і несерйозне, непридатне навіть до використання. На підтвердження своїх слів навіть Самого Господа залучає: «Та саме з сіллю порівнює місію Своєї Церкви Христос». А потім потужно додає: «І Він же застерігає – коли сіль звітріє, її викидають геть». Чи не має він на увазі те, що з ним сталося в 2003 році, коли спільним рішенням архієрейського собору та патріаршої ради його скреслили (як написано в рішенні) із числа архієреїв УАПЦ? Тобто, звітрілу сіль викинули геть, щоб не псувала страви, а в нашому випадку справи розбудови Церкви.

З того часу пройшло майже десять років, а ображений на Церкву, в якій перебував не один рік і з якої «попросили» за деструктивні дії, що загрожували єдності й самому існуванню УАПЦ, - архієрей ніяк не вгамується.

«Вона (УАПЦ – авт.) прийшла в посткомуністичний світ як духовна альтернатива психології застою, оточена ореолом незламної Церкви-мучениці. А що з цього образу лишилося сьогодні?» - патетично запитує владика Ігор. І тут таки свою патетику підкріпляє фактами: «Бородаті рекетири з похмурими поглядами, які нищать патріархію, вриваються до Вознесенського храму в Каневі й громлять каплицю Богоявлення Господнього в Камянець-Подільському?»

Мені одне цікаво – як солідна людина, доктор філологічних наук, викладач престижного університету, я вже не кажу, що архієрей Церкви Христової, може постійно виставляти неправду у вигідних для себе фарбах як правду? Поясню.

«Бородаті… які нищать патріархію». Слава Богу, Патріархія як стояла, так і стоїть – приміщення не розбите, доглянуте, як і належить, в ньому проводяться архієрейські собори УАПЦ, працює в своєму робочому кабінеті Предстоятель і здійснюється інша робота відповідно до статутних вимог Церкви. А те, що відбулося в квітні 2005 року, було банальним виконанням постанови Шевченківського в місті Київі районного суду:

«Зобов’язати «Український центр візантистики і патрології», колективне підприємство редакція газети «Наша віра» не чинити перешкод Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви в користуванні приміщенням Патріархії УАПЦ… та звільнити зазначене приміщення.

Зобов’язати Ісіченко Юрія Андрійовича (архієпископа Ігоря – авт.) не чинити перешкод Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви у здійсненні статутної діяльності та користуванні приміщенням Патріархії УАПЦ… звільнити зазначене приміщення та передати Патріархії УАПЦ всю фінансово-господарську, катехитичну документацію Патріархії УАПЦ, бланки цієї релігійної установи, всі наявні в нього ключі від приміщення Патріархії УАПЦ в будинку № 8 по вул. Трьохсвятительській в м. Київі.

Підписи. 09.04.2005».

Не хотіли виконати постанови суду добром, то попросили з нарядом міліції. Ось і все «нищення патріархії».

«Громлять каплицю Богоявлення Господнього в Камянець-Подільському». На сайті «Автокефалія» вже розповідалося про колишнього священика УАПЦ Ігоря Герія і його злочинні дії, за які правлячим архієреєм він був позбавлений сану, тому не буду зупинятися на подіях того часу. Наведу лиш кілька рядків з нового повідомлення: «Та як показали події останніх днів, згадана особа з купкою маргіналів, що називають себе вірними УАПЦ, не квапляться припинити своєї бурхливої підривної діяльності. Послуговуючись фальшивими документами, «завіреними» викраденою печаткою громади Богоявлення Господнього (пл. Вірменський ринок, 4) та прикриваючись указом «архієпископа» Ігоря Ісіченка, продовжують посягати на ділянку, надану УАПЦ для будівництва» (2.06.2012).

Переконаний, що представники міліції не втручалися тому, що законний власник каплиці й земельної ділянки відновлював над ними свої права. Хай дякує Богу Герій, що його за протиправні дії не потягли до буцегарні.

Так само я не чув, щоб були якісь порухи в бік архієпископа Ігоря Ісіченка й Вінницької єпархії, про що так гучно він заявив.

Тому говорити про те, що «автентична УАПЦ існує, хай і в межах єдиної єпархії, до якої нещодавно почали приєднуватися Хмельницька та Вінницька», немає не те що ніяких підстав, а й зовсім непорядно, бо це, з одного боку, звичайна неправда, а з другого - ставить у незручне становище тамтешніх єпископів і священиків, які перебувають у складі дійсно автентичної УАПЦ і не мають наміру переходити до харківського клону.

І ще цитата: «Ми є частиною УАПЦ, підлеглою її предстоятелеві й Архиєрейському Соборові».

Оце так! Зареєструвати окрему релігійну організацію ХПЄ УАПЦ (оновлену), за непокору архієрейському Собору й предстоятелю Церкви бути виключеним із складу архієреїв до покаяння (якого так до цього часу й не приніс!), вести відверту боротьбу з Церквою і її Предстоятелем, і говорити, що є частиною УАПЦ!

Насправді, владика Ігор Ісіченко не визнає над собою ні влади Архієрейського собору УАПЦ, ні предстоятеля Церкви, обраного Помісним собором 2000 року, а заявляє, що він та його клірики входять до складу Вселенського патріархату та перебувають під омофором митрополита УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі Костянтина. Але за всі ці роки так і не підтвердив своїх голослівних заяв хоч якимсь документом. Тобто, таких документів просто не існує. Адже рішення про прийняття кліриків, які перебувають на території України, в юрисдикцію Константинопольського патріархату, належить виключно до компетенції Святішого патріарха Варфоломія та Священного Синоду Константинопольського патріархату, а не першоієрарха УПЦ в США, якому доручена опіка українськими православним громадами в США та західній діаспорі. Митрополит Костянтин нещодавно відійшов у вічність, що ж надалі буде заявляти харківський архієрей?

Взагалі, вся ця т. з. доповідь рясніє неправдою і тенденційністю.

«Коли сувора статистика за кількісними показниками визначає місце нашої єпархіальної спільноти в конфесійному спектрі сучасної України, мусимо шукати себе десь наприкінці таблиці» (з доповіді). Ось для чого говорилося про сіль і про те, що лише її дрібка вже робить страву поживною, а звітрілої непридатною!

Читаючи ті чи інші речі архієпископа Ігоря Ісіченка в Інтернеті, я задавався собі запитанням, що ж спонукає керівника створеної ним невеличкої релігійної організації, виставляти себе на всеукраїнський та діаспорний загал як главу великої Церкви чи якоїсь її вагомої частини? А потім зрозумів – Ісіченко настільки закоханий у самого себе, настільки засліплений уявною винятковістю своєї особи, що вже зараз «забиває» собі місце в історії не тільки українського православ’я, а й в історії України! Ось що є головним у його житті, а не якась там Харківсько-Полтавська єпархія чи вся УАПЦ. І титул єпископа Харківсько-Полтавського для цього й потрібний. І більше ні для чого іншого. Бо як розуміти те, що за 19 років єпископства на Харківсько-Полтавській кафедрі в єпархії діє лише дев’ять парафій (і це за дев’ятнадцять років!). Адже починав владика Ігор в 1993 році, саме тоді, коли тільки починали розвиватися УПЦ МП та УПЦ КП. Тобто, шанси були дуже великими і майже рівними. Та ще й при потужній матеріально-фінансовій підтримці діаспори. І саме ними архієпископ Ігор і знехтував. Бачте, ніколи було сіромі за заняттям возвеличення своєї персони займатися поточними справами ввіреної йому єпархії!

Мені зараз, в оточенні такої величезної кількості православних громад Московського та Київського патріархатів, особливо на Полтавщині, без будь-якої підтримки й допомоги, надзвичайно важко відбудовувати єпархію. Посудіть самі – майже по п’ятсот громад на території Харківської і Полтавської областей Московського патріархату, а на Полтавщині ще й близько двохсот Київського. І в цій масі треба знайти й свою нішу!

І знаходимо! За останні два з поливною роки, коли я прийняв Харківсько-Полтавську кафедру УАПЦ, вже створено й зареєстровано вісім релігійних громад, наповнених віруючими, а не на папері. Одна проблема – кадрова, яка призупинила реєстрацію нових громад, бо для чого їх множити, коли немає кого поставити настоятелем. Дуже сутужно із священством.

Але й над цією проблемою нині працюємо, аби найближчим часом і її подолати.

Відновлено діяльність Полтавського міського сестринства ім. рівноапостольної княгині Ольги, яке однією з перших справ силами сестер провело ремонт будинку, де народився й провів дитинство патріарх Мстислав й де розміщено його музей та каплицю «Всіх святих землі української», яку також привели в належний для святого місця вигляд – тут щотижня проводяться молебні та читаються акафісти. Нещодавно, 24 липня, в музеї було звершено молебень з читанням акафіста св. княгині Ользі й урочисто відкрито та освячено відновлений музей, де вже проводяться духовно-просвітницькі заходи.

Звичайно, це ще дуже мало з погляду єпархій, що мають потужну силу й чималі фінансові можливості. Але те, що ми робимо для української справи на голому ентузіазмі на Лівобережжі України, не виставляючи себе як пуп чи сіль землі, чогось та варте. Ми займаємося ділом, а не власним піаром. Бо завдання Церкви – спасіння народу Божого в життя вічне, а не політиканство. Чого досяг архієпископ Ігор Ісіченко своїм політиканством за дев’ятнадцять років архієрейства, добре видно. То яка з галасування користь – для українського православ’я, автокефалії й української справи загалом?

А, крім того, так переконав самого себе у власній неперевершеній високоосвіченості й геніальності, на противагу нашим, за його переконаннями, малограмотним архієреям, що навіть уявити собі не може, що хтось здатен дати гідну відповідь. Але наші архієреї також освічені люди, які навчалися й закінчували духовні семінарії й академії, інститути й національні університети, то для чого нас виставляти безграмотними й темними «похмурими дядьками» з «напівкримінальної групи»?

До речі, як може архієрей, доктор філологічних наук, викладач університету, опускатися до того, щоб намагатися принизити іншого архієрея, скажімо мене, назвавши: «народним цілителем, ніби виринулим (може – що виринув?) із фольклорних легенд». Слава Богу, хоч не обізвав екстрасенсом, а підняв щаблем вище – народний цілитель!..

Я вже давав з цього приводу відповідь такому собі «висвяченому в УАПЦ» Ігорю Литвину (який навіть єпископом мене не називає, а лише на прізвище), але повторюся – то був один із найкращих періодів мого життя, одна із сходинок, по якій вів мене Господь до чернецтва й архієрейства. Так що постріл владики Ігоря виявися по горобцях.

Так само, як сміхотворно звучить і таке: «Ми не перші й не останні в Україні змушені миритися з існуванням організації-клону з нашою автентичною назвою». Як схоже перекликається з опусом о. Ігоря Литвина! Вчинив розкол, відокремившись від Церкви з невеличкою кількістю парафій, що не складають і двох відсотків від загальної кількості в УАПЦ (це якщо брати до уваги й парафії з деяких інших єпархій, що приєдналися згодом), а клоном називає не свою групку, а Церкву, яка лишилась в єдності й продовжує розвиватися та утверджуватися. Воістину, не знає права півкуля мозку, що чинить його ліва частина! Підміна будь-яких до цього існуючих понять – біле називається чорним і навпаки.

Цікаво, що ж за такі сили стоять за спиною архієпископа Ігоря Ісіченка, що він так нахабно й розв’язно себе поводить ось уже стільки років поспіль, намагаючись розхитати єдність УАПЦ, розколоти її? І з якою метою – щоб знищити? З огляду на те, що за дев’ятнадцять років керування Харківсько-Полтавською єпархією архієпископа Ігоря, вона не отримала ніякого розвитку, можливо, подібна доля спіткала б і всю УАПЦ, якби її в 2000-му році очолив цей горе-архієрей.

Складається враження, що хтось, звідкілясь (зрозуміло, що не з України) вперто ліпить образ УАПЦ як розрізненої на кілька груп, що воюють одна з одною, релігійної організації, припасовуючи до неї й архієпископа Ігоря Ісіченка, але як якогось авторитета, вищого навіть за Предстоятеля УАПЦ, обраного на цю посаду Помісним собором у 2000 році. Але Церква, слава Богу, перебуває в єдності й однодумності і на провокації харківського архієрея не піддається. Кожен із нас усвідомлює, що в єдиній Церкві він є авторитетною особистістю, з ним рахуються, в тім числі й влада, і він спокійний за своє майбутнє. А що чекає того, хто затіє новий розкол? Забуття! Прикладів достатньо.

Та повернемося до «Дорогою творення спільноти».

«Не можна ж, справді, всерйоз говорити про релігійне об’єднання, що майже всуціль складається з безхатченків з претензіями на єпископство, як про УАПЦ. А саме таким постає зареєстроване під назвою УАПЦ півкримінальне угрупування. Його вже навіть не запрошують до підтримки найважливіших суспільних ініціятив, де УАПЦ – справжній УАПЦ, без лапок! – мало б належати чільне місце».

Знаєте, до пустопорожніх, галасливих «ініціятивних» груп, хоч би вони мене й запрошували, я б сам не приєднався. Де їхні практичні дії, які хоча б якимсь чином виконувалися, приносячи плоди? Збіжаться, нароблять галасу, збурять громадську думку й розбіжаться по хатках. Ось і вся з них користь для суспільства – гучний пшик і більше нічого. А УАПЦ без лапок є, діє незалежно від того, чи хтось запрошує її до «підтримки найважливіших суспільних ініціятив», чи ні.

Те, що в українському інформаційному просторі існує така собі політика замовчування нашої Української Автокефальної Православної Церкви, як і Предстоятеля, блаженнійшого митрополита Мефодія, а архієпископа Ігоря з його малюсінькою ХПЄ «оновленою» виставляють скрізь і всюди як справжню УАПЦ, таку собі «чисту», останню інстанцію в українській автокефалії, говорить про те, що це кимось організовано як складовий чинник руйнування нашої Церкви.

Хоча, стосовно того, що «не запрошують до підтримки найважливіших суспільних ініціятив», то й тут велика заслуга високопреосвященного Ігоря, бо саме він (як ніхто інший), тривалий час розпускає всілякі чутки та неправду про справжню УАПЦ, називаючи її «напівкримінальним угрупуванням», намагаючись створити відповідну громадську думку, хоча й хизується, виставивши для підвищення власної солідності на своєму сайті привітання митрополита Галицького Андрія (Абрамчука), який теж належить до цього ж «напівкримінального угрупування». Цікавий пасаж, чи не так?

Називає архієреїв «безхатченками з претензіями на єпископство», і в той же час розповідає про московську підтримку й керування з Москви, що повинне б було приносити нам чималий матеріальний зиск. А більшість із нас, особливо ті, хто отримав єпископську хіротонію за кілька останніх років, живемо в чималій скруті. І це ще легко кажучи! Та й потім, наведений вище вислів у суті своїй цинічний. Тим паче, що чернець (а єпископ є ченцем і єпископська хіротонія цього не відміняє), при постригу дає перед Господом обітницю нестяжання, тобто відмовляється від будь-якої особистої власності. Таке правило існує майже дві тисячі років, відколи постали чернечі обителі. Варто б такі речі єпископу знати!

«Хоча в інформаційних середовищах, прямо або приховано пов’язаних із кремлівською владою, продовжує циркулювати міф про існування якоїсь «УАПЦ (о)». Міф, який легко спростовується і державними документами, і практикою церковного життя».

Але як це може бути міфом, коли так написано в їхніх установчих документах!

«Статут Консисторії Харківсько-Полтавської єпархії

Затверджений XV Надзвичайним Єпархіяльним Собором Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви 30 листопада 2005 р.

Зі змінами і доповненнями, внесеними позачерговим собором Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої) 23 березня 2006 р.

Зареєстрований Державним департаментом у справах релігій Міністерства юстиції України 29 березня 2006 р. (наказ № 19)

1.0. Загальні положення

1.0. Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої) (далі - Консисторія) є релігійною організацією, що здійснює управління парафіями, монастирями, духовними школами та іншими релігійними організаціями Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої) – УАПЦ (о)».

Отже, насправді й «оновлена», й окрема релігійна організація, що немає ніякого стосунку до УАПЦ. І так неправда на неправді. І хто вводить своє священство й широку громадськість в оману? Архієрей, доктор філологічних наук, викладач університету! Яких же істин цей пан у митрі навчає студентів і на яких моральних (читай – аморальних) засадах виховує?

До речі, для того, щоб зареєструвати будь-які зміни до Статуту єпархії, згідно українського законодавства, треба, щоб його в обов’язковому порядку затвердив своїм підписом і печаткою старший керівник, у даному випадку Предстоятель УАПЦ блаженнійший Мефодій, митрополит Київський і всієї України. Архієпископу Ігорю новий Статут єпархії зареєстрували без такого затвердження, тобто з порушенням законодавства. Тому він, як Статут релігійної організації в складі УАПЦ, не є дійсним. Дійсний хіба що як Статут окремої релігійної конфесії. Тоді які можуть бути претензії в архієпископа Ігоря Ісіченка на лідерство в УАПЦ? Абсурд!

«Місія Харківсько-Полтавської єпархії полягає в тому, щоб зберегти від профанування досвід українського, могилянського православ’я, втілений у традиції Церкви митрополитів Полікарпа Сікорського й Феофіла Булдовського, патріархів Мстислава й Димитрія, УПЦ в США й УПЦ в Канаді. А це означає – трепетно плекати в своєму щоденному житті досвід Української Церкви, діяльно відповідаючи на актуальні виклики сьогодення».

Ось один із фактів їхнього збереження: у парафіях «оновлених» є традиція причащатися без посту й сповіді тим, хто причащається кожної неділі (кожної служби). Був свідком того, як прихожанин однієї з парафій УАПЦ (о), перебуваючи в Харкові, випив пива, закусив ковбасою, а наступного дня причащався Святих Таїн. Другий приклад з тієї ж парафії. Наближається до закінчення причащання, аж тут забігає до церкви молодий чоловік (імені називати не буду, бо його багато хто знає) захеканий, спітнілий, очевидно, дуже поспішав, щоб встигнути на причастя Тіла й Крові Христових. Підбіг до о. Ігоря Литвина, підставив роззявленого рота й священик його причастив! Чому ж – адже владика Ігор так благословив!

Тому, на моє переконання, нехай краще людина буде причащатися, як то кажуть, за звичкою, але з підготовкою триденним постом до причастя, хоч щось принісши в жертву Христу, як те є правилом і віковічною традицією у православних Церквах. То гріх великий так спотворювати Таїнство сповіді, адже вона, як Таїнство покаяння, зведена до формальності, вже не кажучи про прийняття в себе найсвятішого, що ми, православні, маємо – Тіла й Крові Христових.

Ось так «чиста церква» виховує своїх вірних, в той же час вустами свого архієрея заявляючи: «Засада невпинного зростання в вірі, в знанні про Бога, в пізнанні Церкви як унікального знаряддя спасіння діє, має діяти повсюди».

Про піст – незмінну складову духовного вдосконалення архієпископ Ігор Ісіченко як монах, як архієрей мав би знати, адже ж вивчав праці святих отців.

До речі, коли я, почувши про таку практику сповіді й причастя, висловив своє здивування, одразу ж піддався критиці з боку «оновлених» прихожан: як це так, ми ж не монахи, не витримаємо, щоб постійно постувати! Переконаний, що коли б лікар приписав їм дієту, дотримувалися б її незаперечно й без зайвих слів. Але, що цікаво, якраз голодуванням і лікується багато хвороб (якщо не всі), про що є свідчення багатьох дослідників і від медицини (професор Ніколаєв), і самостійних.

«Без любови немає церковної спільноти. Ювілей єпархії дає нам нагоду гідно оцінити неймовірно важливий дар братньої любови, переживання котрого Господь послав нам… Адже через наш досвід ми відкриваємо головний скарб Церкви – Божу любов». А я, грішним ділом, гадав, що любов християнина, згідно євангельського благовістя, повинна поширюватися не тільки на прихильників, а й на всіх людей. «Яка вам нагорода за те, що ви любите тих, хто вас любить? – говорить нам Господь. – Ви полюбіть тих, хто вас не любить». А владика Ігор, кажучи такі гарні слова про любов, тут таки ж вдається до обзивань: «не можна всерйоз говорити про релігійне об’єднання, що всуціль складається з безхатченків з претензією на єпископство… півкримінальне угрупування… рекетири з похмурими поглядами…». А коли почитати й інші письмові відбитки за його авторством, то й не такі перли «любові» можна знайти.

Власне, чи не кожен рядок у доповіді архієпископа Ігоря Ісіченка потребує детального аналізу й викривання в тенденційності й неправдивості. Та буду завершувати – й так достатньо, щоб зрозуміти те, що й до чого. А читачеві пораджу читати різні заяви та статті архієпископа Ігоря Ісіченка вдумливо, аналізуючи й порівнюючи з реаліями.

А що стосується «Чистої хоругви», про яку говориться в доповіді, то може архієпископ Ігор вже й в «чистій хоругві» (оголосив же свого часу про облаштування якоїсь «чистої» Церкви), і сам чистий, як сльоза немовляти, а ми ще, на жаль, грішні й не зовсім «чисті» та й Церква наша (як і інші православні) для «хворих, а не для здорових», - як сказав Сам Господь наш Ісус Христос. Ми стали на Його шлях спасіння, йдемо ним, часто падаємо, але й підводимося, може, навіть, і повземо, але тягнемося за Христом, що йде попереду й веде нас за Собою, намагаємося хоч в останню мить торкнутися до краю одежі Його й отримати зцілення від гріхів своїх, як отримала його кровоточива. А він уже «чистий», вже «святий». Дай то, Боже, дай…

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

 

Пошук

Публікації


<вересня 2012>
ПНВТСРЧТПТСБНД
     2
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Банер