Терпіння й праця принесуть гідні плоди

Як би не змінювався світ, як би він владно не диктував суспільству свої закони й правила, але вчення Христове залишається незмінним. Може змінюватися становище Церкви в суспільстві, відношення суспільства до християнських цінностей, навіть до православної віри, адже люди під різними впливами й обставинами життя змінюються, бо життєві обставини стають іншими, але Церква, як боголюдський організм, залишається такою ж, як і завжди. Як вчить нас апостол Павло: «Ісус Христос учора і сьогодні, й навіки Той Самий!» (Євр. 13:8). Церква й суспільство – рівновіддалені одне від одного чи об’єднані спільною метою? І якою є та мета?

На теренах Полтавщини й Харківщини діють три найбільші православні конфесії – УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ. Остання представлена невеликою кількістю парафій. Майже три роки тому, в листопаді 2009-го, преосвященний Афанасій (Шкурупій), єпископ Харківський і Полтавський, повернувся до рідного краю – Полтавщини, щоб очолити Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ, кафедра якої була вільною з 2003 року. Він – чернець в архієрейському сані. То сьогодні поговоримо з владикою Афанасієм про єпархію, яку він очолює, стосунки між Церквою й суспільством та проблеми – організаційні й духовні, які доводиться постійно долати в далеко не простих умовах.

- Ваше Преосвященство, скоро виповниться три роки, як ви зайняли Харківсько-Полтавську кафедру. Ви вже освоїлися на такій великій території?

- На Полтавщині освоївся, на те й рідний край, а, от, Харківщина поки що, на жаль, непіддатлива, хоча й там вже є певні зрушення. Територія, звичайно, велика, а щодо громад, то маємо те, що маємо, адже спочатку автокефальними парафіями в 1992 році поживився Київський патріархат, що тоді утворився шляхом ліквідації УАПЦ, а в 2003 році відбулася ще одна спроба ліквідувати єпархію руками тодішнього її керуючого, так само як і нанести удар загалом по УАПЦ шляхом створення нової юрисдикції – ХПЄ УАПЦ (оновленої). Але, слава Богу, вона не набула того поширення, на яке сподівалися вороги нашої Церкви, так і залишившись невеличкою групкою в своїй «оновленій» гордовитості.

Зараз відбувається нове становлення відродженої єпархії, але погодьтеся, що одна справа дев’яності роки, а інша – нинішні. І не стільки зі створенням парафій проблеми виникають (тут, слава Богу, все добре), як у формуванні когорти священства. Це найбільша моя проблема, яка й гальмує розвиток єпархії. Але з тими силами, які маємо, ведемо активне життя на духовній ниві Полтавщини й Харківщини, хоча нас і намагаються в інформаційному просторі не помічати, адже звикли за радянських часів до гігантоманії.

Та все ж наша Церква є однією з трьох частин українського православ’я, хочеться цього комусь, чи ні, але так склалося історично. І ставитися до нас треба відповідно, адже секуляризований світ і різношерсті протестантські та новітні християнські утворення достатньо успішно розхитують православний корабель. Наша Церква займає найменшу каюту на цьому кораблі, але так само відповідально ставиться до його збереження, як і дві інші Церкви, що займають територію більшу. Адже коли корабель, не приведи, Господи, не витримає релігійного буревію й стане тонути, то й ми разом з усіма.

Ми є, і цим усе сказано. Для православного люду і тих, хто визначається з вірою й шукає шлях спасіння, є альтернатива вибору.

Ви ж бачите, наскільки українське суспільство розшароване не лише в політичних уподобаннях, а навіть у відношенні й до самої держави, її незалежності. Переконаний, що коли б не було наших двох Церков – УАПЦ й УПЦ КП, а безроздільно панував Московський патріархат, то вже не було б України як держави. Тому Кремль так потужно й дбає про розвиток УПЦ, адже сказано Господом – де скарб ваш, там і серце ваше. Бачите, вся бізнесово-фінансова структура України працює на цю Церкву, а ми, хто є духовною опорою незалежності, виживаємо, можна сказати, самотужки. Але при цьому, хоч і з натугою, все ж розвиваємося, бо нас підтримує простий народ. Йому тяжко, і нам важко. Але духовна ніша автокефалії є, і наше завдання - заповнити її.

- Владико, Вам доводиться вирішувати багато організаційних питань та ще й у такій територіально великій єпархії, де протягом майже семи років не було керуючого архієрея і де все доводиться піднімати практично з нуля. Коли ви давали згоду на Харківсько-Полтавську кафедру, то усвідомлювали те, які труднощі вас чекають?

- Звичайно, що усвідомлював! І ситуацію добре знав, і розумів те, який це шматок роботи - ціла глиба, яку треба колупати, а в руках лиш долото і молоток та кілька помічників. Правда, надійних і вірних. Сподівався також на підтримку, перш за все, полтавців, серед яких працював багато років, особливо в дев’яностих – великій кількості людей допоміг і молитвою, і порадами, особливо на сторінках газети «Добродій», яку видаю з 1992 року (тоді вона мала майже десятитисячний передплатний тираж). На час мого приїзду на кафедру в 2009 році тираж газети, в міру певних обставин, що не від мене залежали, вже значно скоротився, а тому втратився якимсь чином і зв'язок із прихильниками. Зараз цей зв'язок відновлюється, але, як ви розумієте, життя настільки порушилося, особливо на селі, що для цього потрібен час і значні зусилля.

При цьому наголошу на тому, що переважна більшість передплатників - це не просто читачі, а вже виховані з допомогою «Добродія» віруючі православні люди, це велика громада, відносини в якій майже родинні. І моє завдання на цьому етапі полягає в тому, аби дати кожному стільки духовної поживи, щоб… давайте так дещо помріємо, - наблизити якщо й не до повної відповідності вірі й духовному стану перших християн, бо це в наш час уже неможливо (кожна епоха має свої властивості), то хоча б виховати в їхніх душах і серцях справжню побожність і високу духовність.

Маю в цьому велике сподівання, що наші передплатники, особливо давні, з якими нас єднає достатньо міцний духовний зв'язок, напрацьований багатьма роками, відгукнуться і стануть моїми помічниками і, навіть, більше того, соратниками в цьому важкому, але благородному труді – відновленні віри православної, високої духовності не на словах, а на ділі, відновленні національної свідомості, навіть нашого, українського побуту, звичаїв, тобто всього того, що ми вже майже втратили, але що впродовж багатьох століть складало основу українства, давало йому змогу вистояти перед усіма тими страхітливими випробуваннями, що випадали на його долю. І рух у цьому напрямку, слава Богу, вже пішов.

Одного я уникаю – політиканства. Церква – не політична організація, а релігійна, покликана вести народ Божий до спасіння в життя вічне, незалежно від політичних уподобань своїх парафіян. Христос сказав: «Я прийшов до хворих, а не до здорових». І оце є той девіз, під яким треба будувати й парафіяльне, й єпархіальне життя.

- Тобто, ви хочете сказати, що коли Церква поза політикою, то ніяких стосунків у неї з владою не повинно бути, адже при владі стоять політики?

- Влада обрана народом і вона вирішує всі питання життєдіяльності держави, приймає закони, вводить їх у життя й слідкує за їхнім виконанням та дотриманням. Власне, керує цим надскладним організмом, без чого він зупиниться і держава розпадеться. А кожен член Церкви є громадянином держави, якою керує влада, що складається з тих же політиків, а громадяни її обирають. Тобто, це ланцюг із взаємопов’язаних ланок і кожна ланка залежить одна від одної, і коли одна з ланок випадає, то розпадається увесь ланцюг. Хто цього хоче? Тільки ворог. А ми ж не вороги один одному. Не треба мати розуму, аби підпалювати дім, в якому живеш. Інша річ, що в цьому домі виникають ситуації, котрі не всім його мешканцям до вподоби. Але щоб дім стояв міцно і в ньому всім жилося добре, всі повинні про нього дбати. Ось і давайте дбати, а не розвалювати. Розвалювати легше всього, а от будувати – важко. Та іншого виходу немає, якщо ми думаємо про майбутнє.

Звичайно, виникає багато різних питань забезпечення діяльності кожної парафії, єпархії в цілому. Ці питання стосуються кожного віруючого, їх родин і більшість із них доводиться вирішувати з владою і т. д. Тобто, це життя, яке ставить перед тобою безліч питань і більшість із них стосуються саме влади.

Та й потім, політичні сили при владі постійно змінюються, така властивість демократії, то виходить, що й нам треба змінювати свої погляди відповідно до даної кон’юнктури? Але таке відношення не підходить ні священику, ні архієрею, ні Церкві в цілому. Адже парафії наповнюють люди різних політичних уподобань, поглядів. І їх треба згуртовувати. Навколо чого? Чергової політичної сили, котра прийшла до влади? Але ж за кожним разом образиш то одну групу парафіян, то іншу й так розгубиш усіх своїх вірних.

Всі ми, християни, є членами єдиної партії – партії Ісуса Христа і з цього й повинні випливати наші стосунки як один з одним, так і між усіма в суспільстві, так і всього суспільства, складовою частиною якого є влада. Треба, врешті-решт, кожному з нас зупинитися й вирішити, хто він – політикан чи духівник, на службі в Господа Бога свого, Який є вічністю, чи в прислужництві сильним світу цього, які є тимчасовістю. На двох стільцях всидіти неможливо, так само як і служити одразу Богу й мамоні. Інша річ, що Церква вимушена жити за будь-якого державного устрою, політичної системи, при будь-яких керівниках і допомагати всім іти шляхом спасіння, бо вона є посередницею між Богом і людьми, хочуть вони того чи ні. Тому, коли Церква підтримує якусь партію, то таким чином стає де-факто її частиною. А як тоді бути вірним цієї Церкви, що мають інші політичні погляди? Створювати «церкви» при своїх партіях?

Біда України в тому, що значна частина суспільства, як, відповідно, й політиків та державних керівників різних рівнів, до цього часу не визначилися з тим, яку державу вони будують і чи існувати їй взагалі. Якщо, скажімо, в тій же Польщі, яка б політична сила не прийшла до влади – демократична чи ліва, то вона патріотична стосовно своєї держави. А в нас є сили, і достатньо потужні, які, ще й не прийшовши до влади, готові втопити Україну в ложці дьогтю. Церква ж повинна стояти вище всіх меркантильних процесів, але в той же час давати державі міцну духовну опору. Тобто, брати участь у державотворчому процесі як духовна сила, що залежить тільки від волі Господа Бога.

І, в той же час, в плані морально-духовного стану суспільства, місіонерсько-соціального служіння, виховання підростаючого покоління, як вірних синів і доньок своєї Вітчизни, як і взагалі вірних, Церкві необхідно тісно співпрацювати з державною владою на грунті духовності й суспільної необхідності.

Тому Церква зацікавлена в стабільній владі, бо це передбачає і стабільність життя людей, а, відповідно, й їх сталий і ґрунтовний духовно-етичний світогляд. Якщо намітилися певні кроки в утвердженні стабільності в державі, то й Церква повинна цьому сприяти. І в першу чергу тим представникам влади, незалежно від їхньої партійної приналежності, які дбають про розвиток усіх сфер життя в суспільстві, забезпечують стабільне просування що в плані економічному, що в духовно-культурному, що у відродженні українства як нації, тобто в усіх сферах державотворення.

Та й потім, хіба ми не можемо подякувати тим, хто нам допомагає, за їх добре діло, незалежно від їхньої партійної приналежності? Взагалі, мені все частіше згадуються слова святителя Ігнатія Брянчанінова, який жив у ХIХ-у столітті, про те, що наші люди такого поняття, як вдячність, не знають. То треба і його в людях виховувати, адже відчуття вдячності є дуже важливим у духовно-моральному стані людини й суспільства в цілому. А як же інакше? Церква повинна бути об’єднуючим фактором у суспільстві, а не фактором роз’єднання. На основі чого? На основі того, що об’єднує – віри Христової і духовного вдосконалення для спасіння в життя вічне. Я це повторюю постійно на проповідях, різноманітних зустрічах, перш за все духовних бесідах з вірними.

Церква – це те місце, де людина повинна відкинути всі свої упередженості, пристрасті, в тім числі й політичні, навіть етнічні, й на основі Христової братньої любові осягати дуже непросту науку спасіння власної душі. А коли зазирнеш в її найпотаємніші глибини, то зазирати в душу іншого й осуджувати його вже не захочеться. Тут хоч би свою душу встигнути за життя порятувати!

Отже, тільки віра Христова православна може стати консолідуючим чинником в суспільстві, тому що вона є істинною. А вже всі інші чинники, які суттєво впливають на стан суспільства, а отже й держави, – історичний, національний, партійний, ідеологічний, культурний, освітній та інші, повинні базуватися на євангельській науці благовістя, яка є Істиною й цю істину ми й повинні свідчити в нашому суспільстві, а не займатися політичними змаганнями.

Інша річ, що Церква не повинна закривати очі й мовчати, коли суспільство сповзає в прірву бездуховності, вказувати не тільки на загальний процес, а й кожній особі, ким би вона не була – простим громадянином чи посадовцем, що вона, ця особа, чинить недобре, що її поведінка негативно впливає на оточуючих і, відповідно, шкодить всьому суспільству. І собі перш за все.

Святі отці нас вчать, що з того, кому більше дається, з того більше Господом і питається. І тут Церква повинна бути не стільки взірцем, бо за кожним священиком не вслідкуєш, а в загальному взаємозв’язку: суспільство – влада – Церква - остання повинна бути еталоном совісті, бо хто ще так відкрито й переконливо може вказувати на добро й зло, що ми їх творимо, і хто має більший моральний авторитет у суспільстві – влада чи Церква? Я вже не кажу про більшість політиків, яких народ взагалі не сприймає як авторитетних людей у питаннях моралі.

Народ і, відповідно, його держава охороняються Богом, але до тих пір, доки наснажуються Божою благодаттю, а ця благодать подається Ним через Церкву Христову, яка існує й веде історію свого розвитку незалежно від держави, хоча й перебуває у взаємозв’язку з нею. Але, коли життя народу стане нестерпним перед зором Божим, коли насіння віри Христової падатиме на душі людські, як на камінь, і вже вони не здатні будуть творити гідні плоди Царства Божого, тоді Господь відбере від них, як від негідних, благодать і за беззаконня, що творяться в такому суспільстві, народ понесе повний суд Божий вже тут, на землі. А для нас, українців, цей Суд почнеться з втратою державності. Не влада світська визначає долю Церкви, як і народу. Вона тільки думає, що вирішує все. А насправді, лише Бог розпоряджається долею і Церкви, і народу, і його держави. Тому до голосу Церкви треба прислухатися всьому суспільству, всьому народу, бо його життя ґрунтується на Божій благодаті. Згадайте – «Страшна річ впасти в руки Бога Живого!» (Євр.10:31-32).

- А якщо влада не прислухається до голосу Церкви і все робить на власний розсуд, навіть якщо це й на шкоду суспільству?

- Завдання Церкви – свідчити Істину і в істині виховувати доручений Їй Богом народ, а вже справа влади й суспільства реагувати адекватно на повчання Церкви, чи відкидати їх.

Церква повинна бути моральним мірилом в усіх сферах суспільного життя, а найбільше самої людини незважаючи на те, чи вона звичайний громадянин, чи якийсь чиновник при владі, адже й в Святому Письмі сказано, що «Бо не дивиться Бог на особу» (Кол. 3:25). Хоча така позиція Церкви багатьом не подобається, особливо чиновникам, але ми повинні твердо стояти на своєму, бо на те є воля Божа, якої людина не може ні відмінити, ні змінити. В ХХ-му столітті вже намагалися будувати життя без Бога й Церкви, але чим все закінчилося? Страшною трагедією для народу і крахом держави. Цей приклад є свідченням моїх попередніх слів – якою б не була малою кількість членів Церкви, але якщо вона зберігає і примножує в собі силу Божої благодаті, спираючись на яку проявляє благочестивий дух християнства, зберігає чистоту апостольської віри і таким чином здійснює призначення, заради якого Господь заснував Її на землі, то в цілості своїй вона непереможна.

Звичайно, це повинні усвідомлювати і владці, й політики, бо хто б не приходив до влади, а хто б не опинявся в опозиції, то Церква залишається на своєму місці, бо вона не може ні до влади приходити, ні в опозицію переходити, адже Її завдання полягає в тому, щоб вести людей до спасіння. Влада Церкви – духовна і кабінетами та межами партій вона не обмежується, бо сягає не лише душі людини, а й самого безсмертя, де панує нероздільно Господь. Хто ж не розуміє, чи в міру своєї політичної заангажованості не хоче зрозуміти того, що Церква не є відділенням тієї чи іншої політичної сили, той у підсумку програє. Чому? Тому, що Церква є організмом вселенським, має тисячолітню історію тільки на теренах нашої Вітчизни, має свою духовну структуру, яку встановив Сам Господь наш Ісус Христос, то, знов же повторюся, - чи може людина через власні тимчасові меркантильні інтереси в цю структуру втручатися? Чи може творіння змінювати встановлене Творцем, втручатися в Божий промисел? Адже Церкві народ Бог вручив, а не та чи інша влада.

Але є інший бік цієї проблеми, ігнорування якого дуже шкодить стабілізації життя в Україні, як і самому її розвитку як держави розвиненої і духовно сильної. Його складова дуже небезпечна і ця небезпека полягає в тому, що одна з конфесій одна заполітизована конфесія із-за своєї непомірної гордині окрім себе самої нікого й нічого не бачить навколо, а друга – зациклилася на своїй патріотичній виключності й теж бачить тільки одну себе, а до інших ставиться як до ворожої сили. Скажіть, як у такій атмосфері вести народ до спасіння, як утверджувати в душах людей мир, без якого спасіння не опанувати? Та й потім – як у таких умовах державу будувати! Без духовного фундаменту вона не утвердиться. Спасіння ж полягає в покаянні, без якого спасіння бути не може. Тому нам треба не просто відгукнутися, а виконати поклик Господа: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Боже!». А каятися перед Богом нам усім є за що.

Хто має безпосереднє відношення до релігії, той повинен пам’ятати, що Бог один і нашої розрізненості, тим паче войовничості один проти одного, не розуміє. А розрізненість триватиме до тих пір, доки кожен чекатиме, що хтось інший прийде до нього на поклін. Власне, на це й можна було б піти, проявивши смирення заради Христа Господа нашого, адже Він сказав нам: «Полюбіть і ворогів своїх», а не тільки самих себе. Але кожна з сильніших конфесій хоче, аби саме до неї приєднувалися інші, при цьому не заради Христа й єдності українського православ’я, а виключно для усунення суперника та збільшення власних парафій, щоб здаватися ще більш значущою. Але ж тоді їхня гординя зросте непомірно, а це призведе до сумних наслідків. То наша присутність хоч стримує їх, бо ми є альтернативою.

- В чому ви вбачаєте вихід із цієї ситуації?

- Вихід для всіх я бачу в одному – обрати царську середину, коли державна влада в руках політиків, а духовна – в руках Церкви, куди й яку настановив Господь. Священство – не втручайся у справи влади, а влада – не втручайся в справи Церкви, але виконуй державне законодавство відповідно останньої, незалежно від конфесійних уподобань. Так само, як і в плані морально-духовного стану суспільства, а також кожного окремо взятого чиновника (а їх же тьма-тьмуща) – вказала Церква на недопустимість тих чи інших їхніх дій, які ведуть до деградації людської особистості, до соціальної несправедливості, до морально-етичного й духовного зубожіння, то реагуйте відповідним чином і негайно усувайте несправедливість. Так само як і Церква повинна негайно навести в своїх рядах порядок, аби священство, нарешті, відповідало своєму покликанню, а не вело спосіб життя, далекий від пастирського.

Якщо хочете, то це своєрідне партнерство заради народу Божого й української Держави. Тоді настане хоч якийсь мир – спочатку в душах, а потім і в стосунках усіх з усіма. Звичайно, траплятиметься всякого, але в основі єднання буде міцним, міцною буде й українська держава. Хоча… за такої розмитості релігійного простору, коли народ, що був від віку православним, розтягують по всіляких чужинських сектах та деномінаціях, здійснити те, про що я сказав, дуже важко. Але доленосно.

- Владико, вам доводиться їздити до храму на богослужіння, долаючи при цьому понад 100 кілометрів. Це достатньо обтяжливо. Але навколо вас гуртується чимало віруючих і всі вони наче світяться добротою, вони якісь просвітлені, не схожі на звичайних парафіян.

- Вони не просто парафіяни, вони наче єдина родина, між ними відчувається духовна соборність. Про це говорять всі, хто хоч один раз побуде серед наших віруючих. Хоча їм нелегко, адже навіть наша найбільша парафія – Свято-Покровська, що діє в Полтаві, не має ні храму, ні навіть земельної ділянки для його побудови. Я вже не кажу про Харків. Тому нашим віруючим, особливо полтавським, доводиться добиратися до села Куликове, де в нас є церковця Свято-Вознесенської парафії. Покищо вона є центральною для єпархії і в ній я правлю богослужіння. Але не тільки мені, а й віруючим також доводиться долати чималу відстань – кому звідки: з Полтави, Нових Санжар чи, скажімо, з Хорола, Кременчука, а то й з Харкова. Та менше двадцяти-тридцяти чоловік на богослужіннях не буває, а на великі свята й значно більше, хоча це й не обласний центр, а невелике село. В чині соборування на страсному тижні Великого посту взяли участь 79 душ. Це про дещо та говорить. Скажімо, посвятити паски на Великдень цього року до каплиці в райцентрі Решетилівка (на в’їзді до містечка з траси Київ-Харків), зібралося майже півтори сотні людей, до того ж приїхали навіть із віддалених сіл району, хоча в селищі й діють дві православні церкви.

Тому, в кого душа прагне єднання з Богом, а не відбування чергової служби, хто прагне єднатися в любові до Господа й ближніх, як Він і заповідав це нам, той творить спільність в громаді, яка єднається в єдиній Євхаристії – причасті Тіла й Крові Христових на ділі, а не на словах. Прийняття ж Христа в себе від однієї Чаші дає вірним дар Божественної любові, яку вони покликані нести в світ впродовж усього свого життя, передаючи свідчення любові іншим. Це основа сакральної глибини євангельського благовістя, принесеного Спасителем у світ.

Це і є тим грунтом, на якому побудована наша, як я її називаю, - кафедральна громада, що складається з братів і сестер - православних християн не лише Полтави чи області, а й багатьох міст і сіл України. Ми об’єднані найголовнішим – Христовою любов’ю. Ось чому на наших богослужіннях в невеличкому пристосованому сільському храмі ви побачите не тільки бабусю Тетяну з сусіднього села, а й сім’ю, скажімо, з Київа чи Кременчука, або Харкова чи Житомира, багато діток і молоді. Наші вірні – це переважно люди середнього й молодого віку. Люди, котрі зголодніли за головним – любов’ю, якої стає все менше й менше в цьому страшному, але все ж таки прекрасному світі, створеному для нас Творцем, аби ми були в ньому щасливими. І дати кожному оту животворну крапелину любові, яка преображає будь-яку людину божественним світлом, є головним у нашому житті й служінні Богу.

Нам в облаштуванні не тільки єпархіального життя, а й полтавської громади (я вже не кажу про Харків) важко. Навіть – тяжко, бо, власне, відсутня хоч якась вагома фінансова чи матеріальна допомога, а парафіяни наші – прості звичайні люди. Але потихеньку щось робимо для розбудови Церкви, чимось обростаємо, хоча й слабенько, але й то добре. А воно, знаєте, крапелька до крапельки - та вже й озеречко. Так що період становлення триває. Головне – віра й молитва, яку звершувати можна в будь-яких умовах. Молитва однакова, що в храмі, що навіть під деревиною (згадайте, де молився преподобний Амфілохій Почаївський). Головне – молитися. Бо молитва є центром життя віруючої людини й Церкви, без молитви ні про яке духовне вдосконалення особистості говорити не доводиться, як і про спасіння.

Добре було б, аби не доводилося постійно долати такі відстані до місця богослужіння. Та на все воля Божа, яку архієрей-чернець повинен смиренно приймати. Звичайно, архієрей повинен жити в пристойних умовах, але без надмірностей. Чернечу ношу треба нести однаково – що в монастирі, що в світі, адже обітниці, дані Господу людиною під час постригу в чернецтво, є незмінними незалежно від середовища її перебування. А духовно загинути можна і в монастирі, так само як і спастися в світі. Все залежить від самої людини, її духовної міцності й того, як вона дбає про власну душу. Я вам скажу, що в монастирі людина ще більше спокушається, ніж у світі, адже повністю змінюється сам спосіб її життя, до якого вона вже звикла. І якщо в світському житті тебе оточують рідні, близькі люди, що можуть тобі надати душевну розраду, то в монастирі ти залишаєшся з проблемами свого становлення як уже нової особистості наодинці з собою та Господом. І тут перед людиною постає єдина, але дуже серйозна дилема – як вистояти, утриматися і не повернутися в світ. Ось чому, до речі, в монастирях встановлено термін проживання в обителі в послухові до постригу – не менше трьох років. Цього достатньо, аби людина зробила свій вибір – відносне усамітнення чи повернення у ворохобний спокусами й пристрастями світ.

- Тоді, Владико, як узгоджується адміністрування з чернецтвом? Адже чернець живе в монастирі й певним чином захищений від розтлінного впливу світського життя, а архієрей, для виконання своїх обов’язків по управлінню єпархією, виходить з монастиря й живе в світі.

- Комусь і цю ношу треба нести. Інша річ - як ти її несеш. Взагалі, все залежить від самої людини, від її нахилів, уподобань і, головне, - мети, яку вона поставила в житті. Якщо ти прийшов у Церкву, ким би не був у ній – простим ченцем, священиком чи архієреєм, твоєю головною метою є спасіння власної душі. Преподобний Серафим Саровський свого часу сказав: «Спасися сам і біля тебе спасуться тисячі». Нагадаю історію Ноєвого ковчега під час всесвітнього потопу – спасіння виявилося лише в його межах. Так і нині ніде, окрім Церкви – своєрідного духовного Ковчега, немає спасіння, так само як і справжнього благодатного облаштування життя. Все, що людина для себе дбає, розсівається, врешті, як дим. Лишається невмирущою тільки душа. Ось про душу й треба дбати більше за все інше. Але сказано ж – щоб зберегти душу свою, треба спочатку її втратити заради Христа.

Чернечий шлях ніколи не був легким, особливо в наш час постійного і неухильного наростання спокус, які так чи інакше зачіпають своїм чорним крилом як окремих ченців, так і цілі обителі. Але ж «…візьми хрест свій і йди за Мною» (Мк. 8:34), сказав Христос. Я взяв цей хрест на свої плечі в сподіванні хоч наприкінці свого життя уникнути згубної веремії, що все глибше й глибше затягувала у свою незворотність. Але Господь додав і додаткового хреста – нести Його свідчення в світі, нести серед його страхітливого гармидеру й підтримувати хоч тих небагатьох, хто шукає духовного спасіння, а свого дому, рідних і близьких не має можливості залишити.

Власне, віруюча людина, котра оцерковила власне життя, вже живе наче в монастирі, настільки нині відрізняються церковні правила від правил сучасного життя. Тому справа не в тому, де ти намітив своє духовне спасіння. Його можна осягати скрізь і всюди. Уявіть собі – в яких ще умовах чернець може знайти собі таку вкрай підступну спокусу, що може призвести до безповоротного падіння, як не полишити монастирське життя й поринути у світ влади, грошей, розваг і всього того, що підготував для нього світ. І багато ж спокушається. Та ще й як! Тут, відчувши, що тебе затягують світські тенета, треба безоглядно тікати назад у монастир. В іншому випадку – загибель духовна, а то й тілесна.

Тому я завжди йду туди, де порожньо, де злиденно, де є можливість насправжки молитвою і трудом свідчити перемогу Божу. Звичайно, ми не можемо знати того, що станеться з нами навіть за мить, але ми завжди повинні бути готовими до неї.

Якщо ж у твоїй душі пролунав поклик до відречення від світу і ти його прийняв, відчувши в собі самому свідчення того, що це твій шлях, то правила чернечого життя не будуть в тяготу ні в монастирі, ні в світі.

- Владико, ви ніколи не стояли на місці, для вас характерні пошуки нового, а тут навіть у здійсненні злободенних проблем не все просто. І найголовніша з проблем – це кадрова, яка, за одним із афоризмів, вирішує все. Як у таких обставинах здійснювати задумане?

- Звичайно, було б легше здійснювати всі ці задуми, якби не було проблем із священством. На жаль, це дуже гостра проблема, яка гальмує розвиток єпархії. Ми над її вирішенням працюємо, але, як я вже сказав, - порушилося саме життя, вірніше, його уклад: змінилася на гірше свідомість людей, особливо молодого покоління, яке вдарилося в споживацтво, тобто процвітає філософія гедонізму – самолюбування й самозадоволення. Цей же гріх розбещує свідомість молодої (та й не тільки) людини настільки, що це вже стає для України катастрофою. І не лише духовно-моральною. Я б сказав, що вже стає загрозою навіть національною, загрожує цілісності держави й самому її існуванню.

Мене взагалі дивує, як наша Україна ще існує, адже проти її незалежності працює могутній механізм, що ззовні, що всередині держави, особливо в духовній сфері й на інформаційному просторі. Адже хто володіє інформацією й душами людей, той у підсумку й перемагає. Тому кожен українець, якщо йому дорога Вітчизна, повинен власні інтереси відставити на задній план, а в центрі свого життя поставити Україну – її розвиток, зміцнення й утвердження як держави навіки.

В цьому вимірі мені надзвичайно важко, бо на полі автокефалії в нашому краї перелоги не орані, а щоб їх підняти, однієї моєї сили замало. Бажаючих же впрягтися в плуга щось не видно. А роботи дуже багато. Тієї роботи, яку можна здійснити саме в нашій Церкві і з тим духовним наповненням, яке я хочу дати під своїм святительським омофором. Це не так просто, тому що зараз немає можливості зосередитися на чомусь одному, бо куди не подивись і скрізь одні проблеми. І їх треба вирішувати. Яким шляхом? Наполегливою працею на благо Церкви й Вітчизни. І ось заради цієї праці, яка завжди є рухом уперед, а попереду в нас або Царство Боже, або – пекло, я й відкинув усе особисте (а в монаха немає нічого особистого, бо навіть його душа Богу належить). А ще сподіваюся на те, що знайдуться такі відчайдухи, які відкинуть меркантильне відношення до життя і всякі упередження й стануть мені соратниками. І не тільки в священицькому служінні, а й, особливо, в чернечому.

Хоча… світ нині так духовно зубожів, що може й так статися, що посіяне мною може виявитися отим насінням, що впало на закам’янілі душі. Але переконаний – Бог милостивий і хтось, колись та прийде. Не може такого бути, щоб терпіння й наполеглива праця не принесли гідних плодів.

Розмову вів протодиякон Олександр Горай

Пошук

Публікації


<жовтня 2012>
ПНВТСРЧТПТСБНД
1234567
8910111213
15161718192021
22232425262728
293031    
Банер