Слово на свято Стрітення Господнього

Stritenna2В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа

Любі мої! На яке ж свято ми сьогодні зібралися, яку подію давнини ми сьогодні вшановуємо цим богослужінням? Знаменну! Навіть дві події – дивовижну зустріч і першу розлуку: Божа Матір принесла народженого Нею Єдинородного Сина Божого, щоб поставити Його перед лицем Живого, вічного Бога.

Ви скажете, що ж тут дивовижного, коли Мати принесла Сина сорокового дня до храму, адже й нині так робить багато матерів, приносячи своїх новонароджених дітей до церкви на хрещення. А різниця полягає ось у чому.

Давньоєврейські часи відомі тим, що люди жили тоді у великій покорі Богу Живому, кожен свій вчинок, кожен свій крок, та навіть порух вони звіряли із Словом Божим, кожна їхня дія була символічною, наповненою таїнного змісту. Ми ж нині живемо сірою буденщиною і навіть у божественних речах не бачимо й не шукаємо таїнного змісту, за яким стоїть Божа воля і Його святий промисел. Будь-який символ не є пустопорожньою вигадкою – за ним реальність невидимого, яке всередині нас, яке поряд із нами і яке незбагненним для нашого розуму чином впливає на наше життя, на все те середовище, в якому ми живемо.

В той же час, на порозі храму Божу матір із Немовлям чекав старий праведний Симеон і пророчиця Анна, яким було проречено Богом, що вони не помруть, аж доки не побачать лицем до лиця свого Спасителя. Старий Симеон давно вже віджив свій вік. Він тільки того й чекав, щоб побачити спасіння на свої очі, а побачивши, померти, закривши їх навіки. І коли він нарешті побачив Спасителя, він звернувся до Нього з натхненною піснею: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, на вічний спокій, бо побачили очі мої спасіння Твоє». Він помирає, відходить у вічність, щоб там, де перебувають померлі, сповістити радісну новину про те, що він бачив Бога, Який прийшов на землю в тілі людини.

Того дня відбулася зустріч старого з новим – старе відходило у вічність, а нове займало його місце. І в цих постійних, Богом встановлених, зустрічах старого з новим, у цих змінах полягає вся суть життя. Коли б не було цих змін, цих зустрічей, то не було б і самого життя. Те, що віджило свій вік, виконало свою місію й відмирає, знаходить собі спасіння за порогом вічності, а те, що народжується, розвиває своє життя на землі, щоб згодом теж померти і поступитися місцем новому. Такий незмінний закон природи й людського суспільства встановив Творець всього сущого під покровом вічності. Про це говорить Еклезіаст: «Рід проходить і рід приходить, а земля повіки стоїть».

Але як часто старе виходить назустріч новому не з добрими почуттями, а часто й лихими намірами, бо не хоче відмирати, бореться за своє життя, хоч воно здебільшого вже нікому й непотрібне. Часто так буває, що старе, аби забезпечити собі життя, пригнічує все те нове, що тільки приходить у світ, намагаючись затримати його розвиток, його утвердження. Та молоде дужче за старе, бо хоч воно й народжується на початку начебто кволе, але в його природу закладено Творцем велику силу, як у те мале зерня, що з нього виростає могутнє дерево. На ще незміцніле стебло падають з неба ливні, його туди й сюди хилитають і гнуть вітри й буревії, палить сонце, б’ють люті морози, але чи в силі будь-яка стихія здолати животворчу силу, закладену Богом? Правда, не все, що проростає, виростає в міру неба, набираючи своєї величини – більшої чи меншої, залишаючи власний помітний чи непомітний слід. І вся земля, вся її історія у цих слідах. Вони або втрапляють в сліди Божі, або відходять врізнобіч, але завжди прагнуть жити, зайнявши своє місце у сяйві Божої слави чи хоча б просто під сонцем. Все прагне жити, тому в світі й точиться постійна і вперта боротьба між старим і новим за життя.

Тримаючи Богонемовля на своїх старечих руках і вдивляючись у глибини Його ясних очей і безмежжя божественного зору, праведний Симеон вимовив: «Ось лежить Він на те, щоб багато падало і багато вставало через Нього та щоб бути предметом суперечок». В цих словах міститься незбагненне й глибоке розуміння Христового життя й християнства взагалі та їхнього впливу на творчий шлях розвитку світу. Адже й Христос сказав про Себе, коли говорив притчами, що Він той наріжний камінь, Якого спочатку відкинули, але буде так, що «Хто впаде на цей камінь, розіб’ється, а на кого він упаде, того роздавить» (Мт. 21:44).

І ми бачимо, як впродовж усієї історії людства те, що прийшло раніше, намагається встояти і без запеклої боротьби не здає своїх позицій, намагається втриматися зверху. Але те, що вже появилося на світ, хоч і пригнічене, хоч і в неволі, хоч і з великою боротьбою, та зводиться на ноги, міцніє і перемагає. Перемагає навіть тим, що воно є, що воно бореться і своєю боротьбою змушує старе якщо й не відійти геть, то хоча б соками молодого, нового оновитися, омолодитися і не заважати розвиватися й рухатися вперед довічності іншим, або й стати самому іншим, наповнивши життя свіжим диханням.

Ця боротьба точиться з початку світу й колотить ним, а Христос наповнив її змістом і смислом, ставши найбільшим предметом одвічних суперечок у площині добра й зла, у площині життя і смерті. І ця боротьба все більше поглиблюється, набуваючи великого напруження й гостроти, даючи навіть певну користь, бо, як каже апостол Павло, що «мусять між вами й поділи бути, щоб виявилися серед вас умілі» (1 Кор. 11:19).

Та коли між собою сперечаються віруючі й невіруючі, чи представники різних напрямків християнства, то це більше шукання правди, а коли розпалюються суперечки між Церквами та їхніми керівниками, то це вже противне Христу, бо йде запекла та, власне, й нахабна боротьба за Самого Христа, за те, якій Церкві Він належить із Своєю благодаттю.

То це вже не шукання правди, не Христове діло, а людська пиха, самолюбство, звичайнісінька корисливість. Намагаються ділити між собою Христа і Його божественну благодать. Але для чого Христа ділити, коли кожна Церква може взяти собі всього Христа з усім багатством Його благодаті. Адже цією непримиренною боротьбою наноситься непоправна шкода всьому православ’ю, а ворогам віри Христової дається велика

фора в їхній неправедній боротьбі проти євангельської Істини, сприяє їхньому поширенню та витісненню Православ’я з його відвічної території і, що найстрашніше, – з людських душ. Щоб зупинити цю біду, треба всім православним Церквам щиро визнати, що в кожній Церкві перебуває увесь Христос з усією повнотою Своєї благодаті.

А свято Стрітення Господнього нам якраз про це й говорить. Адже ким був праведний Симеон, який зустрів Йоакима та Анну і прийняв на свої руки Христа? Він не був ні первосвящеником, ні священиком, він просто був «чоловік в Єрусалимі», як говорить свята Євангелія. А між тим «Дух Святий був на ньому» і прийшов він до храму теж «натхненний Духом» (Лк. 2:25-27). Він не був священиком, але «взяв Христа на свої руки і хвалу Богу віддав» (Лк. 2:28), сказавши при цьому молитву: «Нині відпускаєш раба твого, Владико…». Те, що тоді відбулося в єрусалимському храмі – і що праведний Симеон, якому Духом Святим було сказано, що «не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього», таки взяв Його на свої руки (на порозі храму!), воздав хвалу Богові, Який виконав йому проречене і благословив батьків, вказує нам на прообраз введення у храм дитини на сороковий день, який звершує священик під час чину хрещення.

Тоді виникає закономірне запитання - як же святий Симеон одержав благодать Святого Духа, щоб не тільки зустріти Богонемовля і, взявши Його на руки, а й сказати цю молитву, власне, вчинивши прообраз із нинішнього чину хрещення православної Церкви? За всіма нинішніми ознаками, це було неканонічне дійство! Та вичерпну відповідь ми знаходимо в Євангелії, де бачимо, що над ним здійснилися слова Христові: «Дух дише, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш звідки він приходить і куди йде» (Ін., 3:8).

Тому благодать не у формі, а у волі Божій, у волі Церкви, у вільному віянні в ній Святого Духа. Благодать не залежить від форми, бо залежність є ознакою рабства, а благодать же вільна. Коли апостол Павло прийшов до Корнилія, то Дух Святий зійшов на нього і його сім’ю перше всякого обряду, а Петро сказав: «Якщо Бог дав їм такий дар, як і нам, що увірували в Господа Ісуса Христа, то хто ж я, щоб міг перешкодити Богові?» (Дії, 11:17).

Отже, як каже апостол Павло: «Усе це діє один і той же Дух, наділяючи кожного окремо, як Сам хоче» (1 Кор., 12:11).

Ви запитаєте – а в чому ж полягає перша жертовна розлука Божої Матері з Її Божественним Сином? А в тому, що кожне немовля чоловічої статі, що першим розверзало утробу матері, приносилося Богу і ставало власністю Бога. Цей звичай розпочався ще за давніх часів, коли Мойсей вивів народ Ізраїльський із єгипетського полону. Тоді єгипетський фараон вперто не бажав відпустити своїх рабів на волю і тому жах за жахом падав на єгипетську землю, щоб опам’яталася неслухняна людина під важкою, караючою рукою Бога. І однією з таких жахливих покарань єгиптянам була смерть всіх первонароджених дітей в землі єгипетській. Такою страшною ціною було нарешті уражене серце фараона, і завдяки цій же страшній ціні отримав волю народ ізраїльський, що чекав приходу в світ Христа. Але в подяку за волю, отриману такою жахливою ціною, як викуп Бог зобов’язав батьків віддавати кожне первонароджене немовля чоловічої статі Богові. Дитя повинне бути принесеним до храму Божого і Бог отримував над ним владу життя і смерті.

І Божа Мати, також принісши народжене нею Немовля у визначений термін, приносила Його в жертву Богу. Це жертвоприношення віддавалося Нею після цього впродовж усього Її життя - Мати Божа віддала Його раз і назавжди, а Бог Отець цю жертву, єдину за всю історію світу, прийняв, і ця жертва стала кривавою Жертвою Голгофи, що освятила життя людини в цьому тимчасовому перебуванні на землі, відкривши їй дорогу у вічність.

Кожен із нас колись був принесений до храму, поставлений перед лицем Божим, щоб стати Його власністю і йти тим шляхом, що Він визначив, бо всі ми, чоловіки і жінки, і малі і старі є дітьми Божими. Тому ми й були принесені і віддані Богу, як і Богонемовля Христос був принесений Своєю Матір’ю.

Але чи всі в наш час приносять своїх новонароджених немовлят до храму Божого, аби віддати його у волю Божу, під Його божественний захист і керування? Чи всі нинішні матері відчувають усю відповідальність за життя своїх народжених дітей? Чи всі усвідомлюють, що отримавши від Бога дар народження нового життя, вони, народивши, повинні віддати своє дитя Богу як жертву, зробити найважливіше у своєму житті приношення, яке позначиться благотворно в усій долі дитини, стане для неї животворчим у підготовці до вічності, а отже й визначить її життя в цьому світі. Бог приймає цю жертву із вдячністю і як вдячний і люблячий батько врозумлятиме, захищатиме й оберігатиме її серед буревіїв і негараздів, бо Він той, хто карає і милує.

На жаль, все менше й менше матерів віддають своїх дітей у руки Божі, бо й самі живуть в цьому світі, не розуміючи і не усвідомлюючи всієї важливості Божої присутності в їхній долі, і тому їм байдужа й доля їхній дітей. Саме тому й не кожна дитина приходить до храму, аби зустрітися із своїм Творцем, Живим Богом, який є його Охоронцем, Спасителем і Життям.

Задумаймося над тим, що нічого в світі немає такого, чого немає у світі невидимому, а в світі невидимому такого, чого немає у світі видимому. Але у світі невидимому – Царство Боже, де мешкає Бог, а вище Бога немає нічого. Бог же скрізь і в усьому, а сьогодні Він зустрічається із світом, із нами, із тим новим, що Він сотворив для вічності і через певний час забере у вічність. Забере те, що було новим, а стало старим, що було нетлінне, а стане тлінним, щоб народити його знову в нетлінність вічності.

Амінь.

+Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський

Пошук

Публікації


<лютого 2013>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
45678910
11121314151617
182021222324
25262728   
Банер