Проповідь в неділю про митаря і фарисея

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Дорогі мої! Сьогоднішнім богослужінням ми з вами входимо в другий тиждень підготовки до Великого посту. І наше, православних християн, завдання нині полягає в тому, щоб гідно підготуватися до великої зустрічі з воскреслим Господом нашим Ісусом Христом. Нам, звичайно, треба дожити до тієї благословенної миті, коли ми всі з вами опівночі, обійшовши довкола цього молитовного дому, що служить нам за церкву Божу, з благоговінням увійдемо в неї і… станемо перед Спасителем лицем до лиця.

Але нам в оці підготовчі дні треба ще пройти, пережити, перестраждати і велич служіння Христа Бога нашого народу, і велич Його страждань з вини цього ж таки народу, і велич жертовного подвигу Сина Божого на хресті розп’яття.

І, ступаючи своїми стопами по стопах Господа – слід у слід, ми зобов’язані залишати на цьому хресному шляху свої гріхи, що мучать наші душі, рвуть зболені їхніми тортурами серця, тлумлять духовний зір, закриваючи темною пеленою шлях спасіння, зводячи на манівці духовного й душевного блукання, і не дають нам жити життям дітей Божих, якими прийшли ми в цей світ від початку.

Дорогі мої, наша християнська віра не просто безпосередньо звернена до Бога, вона є нашим відношенням до Нього як до головного Ідеалу нашого життя – ми повчаємося в Його євангельській науці спасіння, на богослужіннях і в особистих молитвах возносимо Йому хвалу за всі Його благодіяння до нас, грішних, але від нас Він очікує лише одного – покаяння, очищення душі постом, утриманням від всіляких надмірностей та молитвою. Це обов’язкове наше, православних християн, трудництво душі й тіла у вірі, без якого віра є мертвою і не насичує наше життя животворчою силою.

Ще апостол Яків сказав, що «І біси вірують і тремтять» (Як. 2:19).

Тому нам, дорогі мої, слід уже в ці підготовчі дні звертатися до чеснот справжнього побожного християнського життя, щоб і нам не стати подібними до бісів, що вірують і тремтять. Христос нам дав чітку настанову, яким чином можна подолати отой рід лукавий: «Тільки молитвою й постом» (Мт., 17:21). Це найсильніший засіб християнської перемоги в земному житті.

Тому тільки опанування тілом і пристрастями наших земних людських потреб заради очищення душі, й молитва, як піднесення душі до Бога, надають нашій вірі життєвого змісту, дають їй підґрунтя для подальшого розвитку й утвердження як в особистісному спасінні, так і в єднанні всієї церковної спільноти в Тілі Христовому – Церкві Його святій.

З чого ж починається спасіння людини від загибелі вічної? Тут нам варто зупинитися на кількох основних моментах притчі, яку ви сьогодні слухали. Спершу нам слід звернути увагу на фарисея, тому що ми своїм життям, своєю поведінкою багато в чому його нагадуємо. Хоча, в той же час, вважаємо, що маємо право його осуджувати, адже начебто його осудив Сам Христос.

Але ж погляньмо на фарисея, який стоїть перед самим вівтарем Господнім у зверхності своїх помислів і звертається до Бога, кажучи в собі: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, кривдники, перелюбники, або як цей ось митар, – пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину з усього, що придбаю» (Лк., 10:11), тобто, це був чоловік самовпевнений і гордовитий.

А ми хіба не такі? Хто з нас може похвалитися тим, що дотримується в своєму житті євангельської науки й того, що складає її суть – любові до Бога й до ближнього, самовідданості у вірі й благоговійному трепеті перед Богом у серці? Але, осуджуючи фарисея, ми не робимо навіть того, в чому він був успішним – він неухильно дотримувався всіх настанов Закону, тобто правил, написаних у Старому Заповіті, отже був правовірним юдеєм. А чи можемо ми вважати себе хоч у цьому – виконанні євангельських заповітів, - правовірними православними християнами? Далеко ні. Ми не дотримуємося ні науки Старого Заповіту, ні науки євангельської. Відвідуємо храми Божі, але своїми серцями далекі від Бога. Адже й у фарисея серце не було відкрите Богові й він нічого не знав про любов, про ту високу, небесну любов, яка згодом у святому жертовному пориванні піднесе Сина Божого на хрест розп’яття заради спасіння інших. Він знав лише обов’язок та мав відповідальне відношення до життя. Але хіба цього достатньо для спасіння?

Ось так і наше серце знає певні обов’язки перед світом, але не знає справжньої, жертовної любові ні до Бога, ні до ближнього. Можливо, правда, десь там, краєчком серця ми й любимо Христа, але, щиро кажучи, світ, і багато чого в ньому, ми все ж таки любимо більше. Серця наші холодні й непроникні через таку ж гордовитість і зверхність, які наповнювали душу фарисея. Тому всі ми, кожен своєю мірою, фарисеї.

Але давайте поглянемо на вхід до храму – там, з краю одвірка, стоїть митар, в три погибелі зігнувшись під тягарем гріхів, які він не лише усвідомив і вжахнувся, а які так уразили його серце, що він не набрався сміливості навіть наблизитись до Святого святих, прообразу нашого нинішнього вівтаря, де звершуються богослужбові священнодійства.

Митар стояв біля самого входу храму зсередини, бив у розпачі себе в груди й у собі звертався до Бога з єдиною мольбою: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13). Усвідомлюючи те, що він негідний бути серед народу Божого, бо вважав себе за великого грішника, тобто того, хто відділений від Бога пристрастями – жадібністю, скнарістю, підступністю, жорстокістю і що гордитися йому немає чим, то він і стояв, переминаючись із ноги на ногу, боячись і очі підвести до неба.

На що ж митар міг сподіватися? Лише на одне, на те, що Бог проявить до нього Свою милість, побачивши в глибині серця крізь нашарування всього темного й негідного в його житті ту іскру світла, яка там ще теплиться й ріднить його з Творцем.

Він стояв за порогом храму й не відважувався пройти далі, хоча б на середину, знаючи, що тут земля свята, пам’ятаючи, що й Мойсей зняв своє взуття, перш ніж приступити до Неопалимої Купини. А тут було щось більше, величніше – тут була Божа присутність. І він стояв, і бив себе в груди, і молився: «Боже, милостивий будь до мене, грішного!» Бо чого ще треба грішній людині, як не милості Божої, помилування перед лицем Страшного Суду, що кожного чекає невідворотно: «Помилуй мене, грішного!»

І ось тоді, в оцьому глибокому покаянному стані, коли плаче душа, а серце стискається від пекучого болю, коли здається, що й кров холоне в жилах, - стрепенеться й наша совість, і запече, й заболить нам від сорому, що Христос так любить нас, так турбується за нас, а ми відступаємося, зраджуємо Його на кожному кроці, живучи в пристрастях – цих демонських спокусах.

Але немає покаяння, яке б виходило з глибини серця, немає розчулення в ньому й тому ніщо живе навіть не здригнеться в нашій душі. А якби було навпаки, якби ми вірували серцем, а не тільки розумом, то, можливо б, і в нас, крок за кроком, камінчик за камінчиком, вибудовувалися б правдиві й чесні стосунки з Богом у любові й жертовній відданості.

Багато чого нам треба вчитися. І є де вчитися! Скільки храмів Божих відкрито, а ще більше набудовано, майже всі вони в розписах чи в іконах, що сяють золотом та дорогими окладами. Здається, нарешті все у нас є для спільної молитви в істині і єднанні з нашим Господом Ісусом Христом у причасті Тіла й Крові Його, як і заповідав Він нам на Тайній вечері. Але в ці благословенні острівки, де все присвячене Богу, де Він у Себе вдома, люди рідко приходять.

Чому? Може, тому, що з визнанням Церкви в державі та її майже пануючим становищем, людські серця охололи до спільної молитви під час богослужіння в храмі? Може, тому, що молитва перетворилася на формальне виконання певного уставу, а піст усього лише на утримання в їжі й тому люди, вступаючи в храм, уже не відчувають у своїх серцях трепетного благоговіння? Може, сталося найстрашніше – вивітрився істинний церковний дух, припинилася жива творчість у самій суті молитви й православного посту, а богослужіння стали формальними, адже буква замінила Дух.

Нам, у нашій автокефальній Церкві, треба так поставити церковне життя, щоб Дух оселився в наших храмах, а трепетне благоговіння перед Господом, щира любов і вірність, укоренилися в серцях віруючих. Адже ми маємо ґрунтовну перевагу перед Церквою російською, бо наша Церква в українському суспільстві, як, власне, й у попередні часи, перебуває в утисках, в стражданні й значним чином у приниженні, порівняно з Церквою пануючою.

А за висловлюваннями святих отців, саме в такому становищі й проходить справжнє, істинне й правдиве життя Христової Церкви, тому що в такому ж становищі пройшло все земне життя її Засновника, Господа нашого Ісуса Христа.

Як висловився один церковний мислитель - приниження й переслідування Церкви є Її справжньою нормальною стихією. Не у зовнішній славі, могутності, пишноті, а у внутрішній красі, терпінні, стражданні - Її справжня, неповторна величність. Так вчать святі отці й церковні мислителі.

Дорогі мої, ми зараз живемо в жахливих, смертельних для людської душі умовах, які завдають великих мук православним християнам. Більшість із них падають, ще не відчувши смаку перемоги в спасінні. Вороги віри Христової радіють і тішаться нашим розділенням, а ще більше тією нелюбов’ю, яку диявол сіє поміж нас – православних християн.

Але тішаться вони даремно – як воскрес Христос, усе перетерпівши, так і наша Церква, як і все українське православ’я, перетерпить усі хвороби Церкви Христової, бо це є муки народження, муки терпіння заради спасіння, адже всі ми відчуваємо, що відходить старе церковне життя, а на ноги зводиться нове, наповнене змістом відродженої святості й правди.

І дай то, Боже, щоб Господь послав нам тих апостолів «правди і науки», про яких писав ще Тарас Шевченко, які б змогли подужати в православній Церкві дух світу цього, а на його руїнах піднести Дух небесний, християнське життя як «світло для світу».

І хочу на завершення навести пораду одного із старців: «Не шукай, дитино, ні Рима, ні Єрусалима, а приготуй дім душі своєї, і до тебе прийдуть не тільки Петро й Павло (таким було явлення преподобному Сергію), але й Сам Господь із Пречистою Своєю Матінкою та святими ангелами».

А для цього треба кожному з нас, зайшовши до храму Божого, стати в смиренні й трепеті перед образом Христа Спасителя й молити Його лише про одне: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї». Амінь.

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський

Пошук

Публікації


<лютого 2013>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252628   
Банер