Проповідь в Неділю про блудного сина

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Яку страшну й повчальну притчу, сказану Господом нашим Ісусом Христом, ми сьогодні почули! Звичайно, ми чуємо її не вперше, але здається мені, що цього разу відчуття в серцях наших дещо вже інші – проникливіші, глибші, болючіші, бо з кожним разом ця притча повертається до нас, із новою силою розкриваючи раз за разом нові й нові підвалини гріха, який руйнує наш духовний світ. В той же час, перед нами відкривається безмежний простір Божої милості й ми з новою силою усвідомлюємо те, наскільки Отець наш Небесний любить нас, що Він готовий простити нам навіть відступництво, навіть нашу зраду. Так і те, як Він приймає наше покаяння і як за нього винагороджує найціннішим, що в Нього є – Своєю безмежною любов’ю.

Ця притча розкриває перед нашим внутрішнім зором всю багатогранність гріха, вивертає всю його сутність, всю його безжальність і те, як гріх труїть наше серце, перекручує свідомість, а в душі витолочує навіть найменші паростки добра, любові – тих почуттів, які народжують і утверджують вірність, бо тільки той, хто любить, залишається вірним до останку.

Але давайте зараз повернемося в Ново-Завітні часи, коли Христос, повчаючи, розповідав цю притчу, і зануримося в її зміст. І коли перед нами розкриється усе її внутрішнє наповнення, то ми побачимо, що нічого з того часу в духовному світі людини не змінилося. Все постійно мінялося – одяг, житло, транспорт… Все! А людина, яка тоді була, такою лишилася й до нашого часу.

Отже, у притчі ми чуємо про те, як молодший син - повний життя, наснаги, молодечої сили, приходить до батька і вимагає від нього, щоб той віддав йому ту частку маєтку й усього майна, нажитого батьком у важкій праці, яка належить уже йому по праву спадщини. Але то буде потім, після смерті батька, а йому не терпиться, йому вже зараз хочеться мати все й він вимагає розділити майно вже зараз і віддати його частку. Йому байдуже, що батько ще живий, для нього головне, щоб самому жилося вільготно, він хоче мати все й ні в чому собі не відмовляти.

Але давайте подивимося на самих себе – хіба не так само, хоч, можливо, й не в такій грубій формі, ми ставимося до Бога. Ми подібні до Марфи, якій Христос із болем сказав: «Ти турбуєшся і клопочешся багато про що, а одного тільки треба» (Лк.10:42). А ще частіше ми подібні до цього блудного й розпутного сина, що збився з вірної дороги, збився із праведного шляху життя.

Бачите, праведність закладена нам від самого початку й тому старший син не виривається з-під батьківської влади, з-під його мудрої опіки. А гріх є зло, що появилося пізніше, тому й виривається з-під батьківської опіки молодший син, який виріс уже з гріхом, що появився потім і уразив душу молодшого, а не старшого, бо старший прийшов тоді, коли ще не було гріха. Що ж то за «майно», що його вимагав молодший син? А то розум, який дається кожному з нас Господом нашим, дається всім в однаковій мірі, бо всі ми розумні й самовільні. Але один із нас користується своїм розумом і розумінням всіх речей як і належить, як дано Господом, а інший розтринькує Божий дар, робить його некорисним.

Під словом «майно» можна розуміти і все, що Бог нам дав – життя, небо, землю, наповнену неймовірним різноманіттям трав, дерев, злаків, рік, озер, тварин, птахів, риб і всього, чого просто не перелічити. А ще Він дав Святе Письмо, щоб ним ми керувалися в житті. І от молодший син побачив небо, побачив землю й прийшов у захват від побаченого. Але коритися Закону Божому не хотів і від повчань пророків відмовлявся.

Так і ми – Бога забуваємо, для нас Він як мертвий, непотрібний, адже отримали від Нього все, що нам треба, щоб жити в цій стороні всесвіту вільготно і в своє задоволення. Взяли в Царстві Небесному – не своє, звичайно ж, але, не задумуючись над цим, живемо ще й на Бога нарікаємо.

Живемо якийсь час багато – і здоров’я маємо, і силу, і все нам до рук іде, але тільки втрачаючи й нічого не додаючи, поступово розтрачуємо те багатство, що з Царства Отця взяли, вірніше Він нам його дав, а ті, які нас оточують, такі самі і їм до нас немає ніякого діла. Їм лиш би поживитися: чи нашою любов’ю, нашою відкритістю, нашим людським теплом, розумом, добротою, тим, що в нас є.

Чому так стається? Тому, що коли людина відступається і йде в «чужу сторону», тобто віддаляється від Бога, викидає з свого серця страх Божий, тоді вона розтринькує і Божественні дари, перш за все - совість, порядність, доброту. Бо доки ми з Богом, то не робимо нічого такого, щоб сприяло б нашій загибелі – духовній чи тілесній, адже сказано в псалмі: «Бачив я Бога завжди перед собою, бо Він по правиці моїй, тому й не похитнуся» (Пс., 15:8).

А відступившись від Бога, відійшовши від Нього, ми й самі творимо зло і втрапляємо у всіляке зло, адже знов таки сказано: «бо погинуть усі ті, хто Тебе сторониться, понищиш Ти кожного, хто відступить від Тебе» (Пс., 72:27). Тому й майно наше почасти стає непридатним, почасти розтрачується, розтринькується те, що було від Бога отримане, а хто оточував нас, доки ми були в багатстві й славі, ті від нас повідходили. І це закономірно, бо той закон, та дія, яку ми застосовували до Отця, повернувся до нас бумерангом і діє тепер проти нас. Нам не було до Бога ніякого діла, а лиш би отримати своє, от і до нас повернулось те саме – іншим до нас немає ніякого діла.

От свята Церква і закликає нас сьогодні, щоб ми зупинилися на роздоріжжі цього облудного життя, оглянулися на те, що вже натворили на цьому обманному шляху, добре обдумали його і вибрали шлях найбільш корисний для нашої душі й звернулися до Господа зі щирим і покаянним благанням: «Дай мені зрозуміти дорогу повелінь Твоїх, і я буду розмірковувати про дивні діла Твої» (Пс., 118:27). Про що говорять нам ці слова? А про те, що ніколи не пізно робити перевірку нами прожитого, щоб не зайти далеко по шляху неправди, розбещення, піддаючись усіляким спокусам, як той блудний син, адже роздаємо все найдорогоцінніше, що маємо, за безцінь, легковажно розтринькуємо те, що мали б берегти в своєму серці як найбільшу святиню нашого життя.

Свята Церква дає кожному з нас протягом наступного тижня підготовляти себе до Великого посту ось такою перевіркою свого минулого життя, щоб на час Великого посту мати такий душевний настрій, щоб з його допомогою, спираючись на нього, ми вийшли на шлях каяття і єднання з Богом у Тайні Сповіді й Причастя, а потім із чистим і люблячим серцем увійшли в радість зустрічі з воскреслим Господом нашим Ісусом Христом.

А Отець Небесний чекає нас, виглядає і день, і ніч, як очікував повернення свого сина зневажений ним батько. Він чекає нас із нашого блукання – голих, босих, обшарпаних, голодних, але для Нього найдорожчих. Він у радості від нашого повернення одразу ж дасть нам і гарний одяг, і нове взуття, і дасть нам поживу на кожен день перебування в Його домі, бо для Нього це буде найбільша радість. Але щоб увійти в цю світлу радість, нам ще слід по справжньому повернутися до Бога.

Нам треба отямитися, як отямився блудний син, адже коли він жив розпутно, то був наче б як не в собі. Той, хто не керується в житті своїм розумом, живе як нерозумний і інших доводить до такого ж життя. Коли ж він, нарешті, приходить до тями, усвідомивши те, в яку біду втрапив зі своєї ж волі, і з допомогою роздумів над тим, в що втрапив, він звертається до ліків покаяння.

Отже, дорогі мої брати і сестри, хто з нас у душі своїй ще не повернувся як слід на шлях, що веде до Бога, бо не має істинної любові, як сказав Христос: «Понад усе на світі», давайте вже з сьогоднішнього дня, присоромлені притчею про блудного сина, встанемо від падіння гріховного і «підемо до Отця свого й скажемо: «Отче, згрішив я перед небом і перед тобою». Тільки не треба говорити так, як сказав своєму батькові старший син: «Я стільки років служу тобі й ніколи закону не переступав…», бо це від гордині. А гординя – гріх.

Нам треба чинити, як вчинив блудний син. Він «встав і пішов до отця свого». Тому й нам слід не тільки бажати те, що угодне Богу, а й ділами своїми виконувати, адже ми бачили щире покаяння сина, а тепер подивимось і на милосердя батька. Він не став очікувати, доки син дійде до нього, але сам поспішає назустріч і радо обіймає його. А Бог і за природою, і за милістю Отець, і Він хоче кожного з нас обняти, щоб з’єднати з Собою, як сказано: «І слава Господня буде супроводжувати тебе» (Іс., 58:8).

Але продовжуємо блукати, відійшовши від Бога в краї далекі, шукаючи всякої утіхи, розтринькуючи істинні скарби життя. Страшенний духовний голод настав повсюди, втрачено гармонію з навколишнім світом, але страшніше те, що втрачено гармонію в середині себе, порушено внутрішній світ і без Бога, без віри істинної його не відродити, не оживотворити й не преобразити.

Через тиждень ми будемо згадувати впадіння людини в гріх, будемо згадувати як людство втратило рай, єдність один із одним, втратило все. Тому нам треба підніматися з власного падіння зараз, у Великий піст, вставати і йти шляхом віри до Бога, а Він дасть нам новий і чистий духовний одяг в Тайні сповіді і з’єднає нас із Собою в тайні причастя Тіла Свого й Крові Своєї. І буде велика радість у нас, бо коли пройдемо шлях повернення й станемо в день світлого Воскресіння перед Ним, то в душі своїй почуємо Його голос: «Станемо їсти й веселитися, бо син мій оцей був мертвий і ожив, загинув був і знайшовся!»

Тому браття мої, оживаємо, повертаймося й щось робимо, аби коли станемо перед Судом і зустрінемося поглядами з суддею, могли сказати: «Немає мені оправдання, але я зробив усе, що міг – помилуй мене і спаси!»

Амінь!

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський


Пошук

Публікації


<березня 2013>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
4568910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Банер