Проповідь на Прощену Неділю

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі мої! Сьогодні ми з вами, як і увесь православний світ, згадуємо вигнання Адама з раю. З того раю, про який людство мріє вже не одну тисячу літ, живучи сподіваннями в ньому колись поселитися і отримати всю ту насолоду, в якій жили наші прабатьки Адам та Єва. Мріяти, звичайно, не гріх, але сама мрія зачинені двері раю не відчинить і вітчизна наша небесна від однієї мрійливості не стане до нас ближчою.

Навіть надія, хоч і світить маяком у безмірі вселенського мороку світлом Христовим, кидаючи благий промінь до серця згорьованої у сирітстві людини, нездатна повернути нам втрачену небесну вітчизну – чисту, світлу, наповнену любов’ю Отця Небесного. А втратили ж через гріхи, через потемніння зору сердечного, через зло, яке каплею зміїної гордині, отруїло і серце й душу, а тіло перетворило на довічного раба пристрасті.

Ми сьогодні чуємо плач Адама – він доноситься до нас через товщу тисячоліть, підноситься до неба, б’ється об зачинені ворота раю, як знеможений птах зледенілими крильми об мерзлу землю, і повертається назад, падає розпачливою краплею в зранене гріхами серце кожного з нас – чуємо ми той розпачливий плач своїми загрубілими серцями, чи ні, але душі наші заливаються в риданні слізьми покаяння.

Жаль тільки, що рідко який розум розкриває штори, що відділяють духовне від тілесного, і наші почуття залишаються такими ж холодними, як мокрі крила птаха, вкриті краплями дощу, що їх сковує у панцир мороз.

Плаче Адам, гірко плаче, бо сиротиною живе на землі, кличе повсякчас до Бога, аби Той повернув йому ту первісну радість і любов Свою, якою він так необачно знехтував і якою нехтуємо й ми, нинішні. Але чи не є цей Адамів плач фарисейським, адже Бог ніколи не позбавляв нас ні любові Своєї, ні радості спілкування з Ним.

Це ми, нерозумні діти Його, тікаємо від Нього, ховаємося в кущах і звідти, осмілівши, говоримо Йому: «Почув я голос Твій у раю і злякався, тому що я нагий і сховався» (Бут. 3:10), тобто, вже немає на нас того білого хітона, що в нього одягнулися ми, коли приймали святе хрещення в Ісуса Христа, Сина Божого, і всі наші пристрасті перед зором Божим розкриваються в усій своїй бридкій наготі.

Але ж Син Божий приходив на землю, Бог жив посеред нас, повчав нас і продовжує це робити й донині, а ми так і не зуміли пізнати Його до глибини своїх сердець, а вчення Його не стало нашим путівником на дорозі спасіння. Як відвергли Його дві тисячі літ тому, і Він помер за стінами міста, так і продовжуємо до цього дня тримати Його за стінами своїх душ, бо там, за їхніми мурами, совість не тривожить нашого серця за те, що продовжуємо Його розпинати своїми гріхами.

Ми закриваємо очі на те, що Божа любов до нас така безмежна, що Він Своєю тілесною смертю переміг нашу смерть, звільнивши нас од вічного прокляття, яке лежало на наших плечах ще з того часу, коли Адам порушив заповідь Божу, а Бог йому сказав: «Проклята земля через тебе, у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого» (Бут. 3:17). Причастям Тіла й Крові Його, яке Він заповів нам здійснювати на спомин про Нього, Він певним чином уже нам дав можливість бути причетними до вічного життя, яким є Сам Бог.

Завтра ми увіходимо в подвиг Великого Посту, виходимо на шлях спасіння, перед нами розкривається можливість очистити свої серця від пристрасних нашарувань, просвітлити свій розум, спрямувати його в глибину серця, туди, де він з’єднається з чистотою любові, яка до цього часу перебувала наче у в’язниці, і з ним, уже окриленим животворчою божественною любов’ю, підемо на зустріч з воскреслим Богом.

Підемо кожен окремо і підемо всі разом – сильніші підтримуватимуть слабших, а слабші, маючи підтримку, якщо й падатимуть, то будуть підводитися, аби продовжувати свій шлях.

Сорок років давні євреї йшли шляхом спасіння із свого полону, тяжко поневіряючись, долаючи жорстокі й безводні землі голої пустелі, перш ніж досягли обітованої землі. Чи могли б вони вижити в тих суворих умовах, якби не підтримували один одного, якби не мали відповідальності до долі один одного? Жодним чином. Але завдяки тому, що вони йшли, падали й піднімалися, падали й знову зводилися на ноги в обопільній підтримці, вони дійшли до визначеної мети.

А чи дійдемо ми з вами, й увесь народ наш український до мети, і яка наша мета? Чи знаємо ми свою мету – кожен свою, і всі разом спільну? Вже більше двадцяти років блукаємо пустелею в тяжких духовних муках, скільки розтринькали, загубили, знищили того цінного, що такими трудами надбали за попередні роки, втратили безповоротно, в скаженому запалі руйнування, перетворивши й Вітчизну, й свої власні душі в пустелю безводну, що вже втратила здатність родити плоди життя.

Що оживотворить її, що наснажить її до життя, що наповнить русла її річок потужними потоками «води живої», по берегах якої забуяє життя і буде вона знову народжувати плід спасіння – духовний і матеріальний, а її сини й доньки відчують, нарешті, радість справжнього життя?

То ж нині, ми виходимо в сорокаденний путь – шлях духовних і тілесних випробувань заради того, щоб вирватися з духовного й тілесного полону на свободу, яку ми можемо отримати від Господа нашого Ісуса Христа через покаяння і долучення до святих Крові й Тіла Його, тобто увійти в спасіння вічності.

Але це здійснити ми зможемо лише тоді, коли усвідомимо, що тільки в єдності, тільки в єднанні любов’ю, милосердям, співстражданням у біді один одного, ми сильні, ми непереможні ні ворогами видимими, ні ворогами невидимими.

Ми стоїмо сьогодні на порозі Великого посту перед образами Христа Спасителя й Божої Матері і просимо в них прощення і напутнього благословення в далеку й небезпечну дорогу випробувань. Ми просимо прощення в Ісуса Христа, ми благаємо Його простити і спасти нас, але при цьому навіть не згадуємо, що руками наших предків по людській природі ми відкинули Його науку життя, ми спробували погасити світло Його любові, ми розіп’яли Його на хресті, щоб сила Його любові не тривожила нашу пошкоджену гріхом совість.

Тепер ми просимо, щоб Його хрест, просякнутий Його праведною кровю, став нашим спасінням і щоб Його ранами ми зцілилися. Але чи можна зцілитися, не пізнавши хресну любов Господа, не віддавши Йому все своє життя і всю свою любов?

І в Божої Матері ми повинні просити прощення, адже Син Її загинув через наші гріхи, а не тільки через гріх Адамів, не тільки через гріхи наших попередників, що до нас жили і, так само як і ми, грішили й з покоління до покоління розпинали Його на хресті. То ж стільки ж тепер треба мати сили й мужності, щоб у Його Матері просити прощення й допомоги!

Ми звертаємося до Неї зі своєю молитвою – прости Мати Божа мене окаянного, бо вчинив я гріх великий проти Твого Сина і через гріх мій Він загинув страшною смертю – прости, а простивши, моли Сина Свого помилувати мене, грішного. Ти простиш – і Він – помилує, Він помилує і ніхто не осудить, бо сказав же Господь: «Суд Мені віддайте».

І кожен кожного нехай простить – і тих, хто тут стоїть на службі Божій, і хто й знати не хоче Бога – й тих простимо, бо вони найбільше потребують нашого прощення, адже коли ми їм простимо, то й Бог нам простить провини наші, адже ж просимо в молитві Господній: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Простимо й тим, а, можливо, найбільше тим, кого ми чимось образили, серце їхнє поранили, але не встигли, чи й не хотіли, прощення вчасно попросити, а їх уже немає серед нас, стоять вони вже перед лицем Божим – у Царстві Любові, де окрім любові нічого більше не має.

Попросимо їх простити нас і благословити, щоб нам, доки ми ще тут, на землі, принести покаяння, аби коли буде душа відділятися від тіла, нам мирно відійти в Царство вічного спокою, де торжествує любов.

Згадаймо і простимо тих, хто ранив нашу душу, хто пролетів крізь наше життя чорним метеоритом, скрутив наше життя в баранячий ріг і зробив наші найкращі поривання мотлохом. Простимо й попросимо тих, кого з нами вже немає, простити нас.

Нехай Господь донесе до їхніх сердець наше моління миром, якого світ не може ні дати, ні відняти. Нехай Господь цим божественним миром утішить і зцілить їхні душі і наші душі.

Оглянемося довкола себе і дамо один одному прощення, і приймемо один від одного прощення з тим, щоб піти шляхом спасіння від землі до неба, щоб не йти нам з важкими кайданами на руках і ногах, а ступати легкою ходою за Христом, куди б Він не йшов.

Підемо, якщо треба, і в Гетсиманський сад, пройдемо й далі, коли прийде час розлучення душі з тілом, в таїну смерті, не як переможені, а як Христові.

Дай же нам, Господи, всім нині отримати мир від Господа, мир від Матері Божої, мир від померлих, мир від живих. І це ми можемо отримати від них, якщо ми самі дамо іншим мир і любов. Амінь.

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський


Пошук

Публікації


<березня 2013>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
45678910
11121314151617
181920222324
25262728293031
Банер