СХАМЕНІМОСЬ!

vladAfanasyi 0821Вітаю вас, брати й сестри, з початком одинадцятого року нашого з вами життя в незалежній Україні.

Це велике благо, що наша Вітчизна-Мати вільна, а не під'яремна покритка, якою вона була протягом чи не чотирьохсот літ, стогнучи під московським та польським ярмом. Нас було багато, як на ті часи - шість мільйонів. Більше населення мала хіба що Московія - 9 мільйонів. І зауважу - фактично населення в Україні складалося лише з українців.

Росіяни стало з'явилися, власне, лиш наприкінці 19-го століття, коли на повну силу почали видобувати вугілля на Донбасі. І то лише в гірничих поселеннях. Та й за переписом 1929 року населення нинішньої Луганської, Донецької та Харківської областей складалося на 95 відсотків з українців. До речі, на той же час перепису і в Криму росіян жила незначна кількість, а то все українці та татари. А ще й у Воронезькій, Курській, Білгородській та Ростовській областях РСФСР, як і на Кубані, українці складали від усього населення від 65 до 76 відсотків. Ви здивовані? Плакати треба!

Що ж сталося, що, маючи населення більше, ніж у всій Європі разом узятій, так само маючи й війська на день смерті гетьмана Богдана Хмельницького більше ста тисяч (найбільша армія в Європі), безславно продалися Московії (назва "Росія" - з'явилася лиш за царя Петра І), а згодом і зовсім, маючи потугу значно більшу й могутнішу, ніж військо Петра І, не підтримали намагання гетьмана Івана Мазепи вийти з під протекторату Москви й утворити власну державу? Адже вже на той час Петро І так обібрав Україну, стільки винищив вільного козацтва й посполитого селянства у різноманітних війнах, які вів на розширення своєї імперії, а, наприклад, на будівництві Петербурга, всіляких каналів взагалі лягли кістками сотні тисяч, що цього достатньо було, аби піднявся весь український люд, щоб скинути кривавожерного деспота. Ні ж таки! Прокляли на віки вірного сина України Мазепу. На час жовтневого перевороту в Петрограді й громадянської війни українців у Російській імперії було на 10 мільйонів більше, ніж самих росіян. І знову власної держави не утвердили.

Що сталося з нами, українцями, що замість того, аби, отримавши мирним шляхом незалежність, спираючись на один із наймогутніших економічних потенціалів у Європі, взятися дружно за побудову вільної й економічно розвиненої держави, знов таки сиділи, склавши руки, доки хапкі виродки все розікрали, розтягли по закордонах, перетворивши багату країну на злидарку?

Що сталося з нами, українцями, що багато хто з нас з такою злістю, з такою люттю й зневагою говорить про Вітчизну, що й кров у жилах холоне? Запитати в таких, а що вони зробили для своєї Батьківщини, своєї держави, аби їм у ній добре жилося? "А мені однаково, хто буде депутатом чи президентом". Ось перший духовний злочин, через який починаються всі інші біди. "Мені однаково..." - ось той знак біди, який окликом б'є нас по тім'ю всі століття нашого існування в цьому світі. Вже всі тямки вибило з мозків, якщо нічому так і не навчилися досі.

"Мені однаково, яка церква й на якій мові в ній правиться," - ось та духовна смерть, яка призводить і до смерті тілесної. Якої? А хоча б тієї, що за комуно-радянські роки нас, українців (завважте - єдиного народу з-поміж усіх, які населяли Радянський Союз, бо всі вони зросли більш як удвічі) поменшало удвічі. Якщо за переписом 1929 року українців було 81 мільйон (!), то нині не сягає й тридцяти п'яти. Невже ви, українці, не вжахаєтеся цим цифрам? Адже тих же росіян було 70 мільйонів, а нині 146. Де ж наша гордість людська, де ж наше звичайнісіньке почуття виживання? Навіть малесенькі народи, а й ті домагаються своєї незалежності в усьому. Бо в питанні державності немає дрібниць, бо в питанні державності найменша дрібниця відступу від захисту національних інтересів перетворюється на трагедію всього народу.

Що ж сталося з нами, українцями, що ми стали один одному вовками лютими? Нас же переконували за радянських часів, що ми найдобріші, що ми наймилостивіші, найдуховніші і ще багато "най", а як тільки важко стало жити, то ладні один одному горлянки поперегризати, в ложці води втопити, від Батьківщини відмовитись, у нове рабство її запродати?

Що ж сталося з нами, українці?!

Схаменімось, брати мої, бо горе нам буде!

З архіву преосвященного Афанасія,

єпископа Харківського і Полтавського УАПЦ

«Добродій», №35, 2001 р.

Пошук

Публікації


<серпня 2014>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
45678910
11121314151617
181920222324
25262728293031