Повчання єпископа Афанасія на Вербну

20110421-0Сьогодні ми вступаємо в тяжкий період – наблизились дні страждань Ісусових. І ми з вами будемо приходити в храм Божий з покаянним почуттям, запитуючи себе – хто ми, які ми і як зустрінемо нашого Господа, знаючи по днях і погодинно, яка участь чекає Ісуса. Це учні Його, друзі не знали наперед того, що повинно статися, а тому очікували слави, влади, багатства, сподівалися на те, що Христос оголосить Себе земним царем, визволить народ юдейський зпід римського рабства, а ще покладе під їхні ноги й увесь світ.

Але не так сталося, як гадалося. Виникає запитання – чому? А й справді, – як же так, Христос входить до Єрусалиму, Його урочисто зустрічають юрмиська людей, готових на руках нести Його до вершини влади, стелять під ноги пальмове гілля, учні зривають із себе одяг і кладуть перед ослям, на якому верхи їде їхній Учитель, тисячі горлянок кричать: «Осанна!», і раптом – цей день один із найтрагічніших свят церковного року! Де тут логіка, в чому полягає її смисл?

20110421-1

Це ж запитання виникло і в учнів Христових, котрі почули від свого Учителя страшні, сповнені болю й печалі слова: «О, Єрусалиме, якби ти хоч цього дня пізнав, що потрібне для миру тобі! Але нині це приховане від зору твого, бо прийдуть на тебе ті дні, коли вороги твої валом оточать тебе, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють з землею тебе, і поб’ють дітей твоїх в тобі, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що не зрозумів ти часу відвідин твоїх» (Лк. 19:4244). «Про що говорить Він?» – здивовано переглядалися учні, бо їм і на гадку не могло прийти, що якесь лихо може статися з вічним, як вони були переконані, Святим Містом. Вони були ще звичайними людьми і не могли знати нічого наперед.

Але долю Єрусалима наперед знав Син Божий, тому й обливався сльозами. Ті ж, що торжествували: «Осанна Сину Давидовому!», як цього не знали, так не знали й того, що вже через три дні в лютій ненависті так само кричатимуть, тільки вже: «Розіпни Його!» Яка перемінлива натура людська! Як тільки щось не по нашому, ми одразу ж готові розтоптати, сплюндрувати, оббрехати того, кого ще вчора хвалили й ладні були носити на руках, а сьогодні, коли він вчинив не за нашими сподіваннями, порушив нашу гординю, ладні його розтерзати.

Тому ми з вами, знаючи з історії, давайте заглянемо на 37 років наперед і вжахнемося від побаченого! В сімдесятому році після Різдва Христового, коли були ще живими ті, хто розпинав Спасителя, євреї повстали проти римського панування. Римські полководці, батько й син Тит і Васпассіан, що стояли на чолі війська, оточили столицю, взяли її в облогу так, що навіть миша не могла ні пробратися в місто, ні вибратися з нього. Почався страшний голод – люди залишились без їжі й води, були з’їдені всі собаки, коти, пацюки й миші. Матері їли своїх дітей. Як це схоже на долю нашої України!

Римське військо, придушуючи повстання юдеїв, в жорстокому запалі помсти захопивши місто, винищило близько мільйона євреїв, що тут зібралися з усіх околиць. А що ж спіткало тих, хто лишився живий? Згадайте, як один із них свого часу продав Ісуса за тридцять срібняків. І, от, як все повертається «на круги своя». Тепер же їхніх юнаків римляни продавали в рабство тридцятьох (!) за один срібняк. Яка жахлива розплата за зраду! Завойовники зруйнували храм і все місто. Так і з нами, в нинішній Україні сталося – потолочено душі, коли народ, власне, не хоче визнавати, що він народ, зневажено святиню – віру православну, спочатку руйнуванням храмів, а зараз розплоджуванням безлічі протестантських сект, що одвіку були противними українській душі, потоптано серця, спотворено свідомість, відкинено віковічні традиції, а дім – колись квітучу Україну, зруйновано, сплюндровано, перетворено в руїну.

Чи не символічно – Мойсей, щоб вичавити з юдейських душ рабську психологію, водив їх по голій і безводній пустелі сорок років. І таки добився свого! А нас, українців, Господь випробовує вже більше чотирьохсот років, а ми все ще раби – у своїх душах раби гріха, у своїй свідомості, як писав Тарас Шевченко, – «варшавське (а понинішньому, європейське) сміття, підніжжя, грязь Москви». Ми не вміємо бути рівними серед рівних, ми чомусь повинні постійно комусь підкорятися і трудитися на нього. Ми не вміємо працювати на себе, не вміємо відстоювати себе й свою Вітчизну. Тому мільйони з нас віддані за межі Вітчизни в рабську працю, їхні діти, що лишилися вдома, обділені материнською любов’ю, тиняються байстрюками, а тисячі родин взагалі зруйновано. Наша нація занепадає, розчиняється серед інших, вимирає від тяжких недуг, бо її просто знищують – чужі, як свої серед своїх, а свої – як чужі, лиш би ворог клав до кишені юдині срібняки.

Завойовники Єрусалиму зруйнували головний храм єврейського народу. Завойовники зруйнували Єрусалим. А ви подивіться, в що перетворений за останні двадцять років Київ, наша столиця, і вся Україна – державу будують не українську, і не для українського народу, але для якогось іншого. Але хай знають, що коли роздеруть хітон Господній – Україну, то затрясеться земля й ідоли попадають зі своїх п’єдесталів! І в цьому буде торжество історичної справедливості…

Але сьогодні Христос, сидячи на осляті, в’їжджає в юдейську столицю як Переможець, як Володар, але в той же час, наближається до Своєї смерті. Чому? Тому що народні вожді, які жили надією, що Він є Месія, Котрого вони чекали сімсот років, що Він стане їхнім визволителем і царем, раптом передумають і повернуть народ проти Нього, бо Він розчарував їх.

Ось чому Христос наближається в торжестві слави до смерті Своєї. Що ж Він заповідає нам Своєю смертю? Він каже, що коли ми пройдемо повз Нього в інший бік, не визнаємо за Спасителя, то: «залишається ваш дім порожнім, віднині ваш храм порожній, порожній ваш народний дім, спустошена душа ваша, розсипались надії, а перед зором пустеля – безводна й безплідна…». В таку безводну й безплідну пустелю перетворюється з нашої з вами вини й наша, нещодавно благословенна й квітуча, Україна.

Чому так сталося? Чому так продовжується? Що перетворило духовно багату, традиційно милостиву душу народу на пустелю, всі його віковічні надбання пустило на попіл? Відступництво від Живого Бога – Ісуса Христа, Який тільки Один наповнює змістом все тимчасове, чим живе людина й народ в цілому, а ще відступництво від Вітчизни, яка дає народу і кожному його представникові смисл життя, наповнює його любов’ю, без якої людина нездатна на подвиг ні в ім’я Христове, ні в ім’я своєї України, бо тільки той, хто любить, здатен віддати й життя своє за того, кого любить.

«Залишається ваш дім для вас порожнім…» Заглянемо за лаштунки історії. Народ шукав земної волі, земної перемоги, земного спокою; його проводирі прагнули влади, багатства і вселенського владарювання. А що лишилось – від Юдеї, від могутньої Римської імперії? Що взагалі лишилось від тих, хто прагнув влади, тримав у своїх руках владу, знищуючи цілі народи й намагаючись навіть течії рік повернути назад, вважаючи, що ту владу ніхто в них не відбере? Нічого! Могили, в кращому випадку мавзолеї, а ще частіше – чисте поле та переорані кістки.

А що ж Христос? Учні кричали Йому: «… осанна! Благословенний, хто йде в ім’я Господнє!.. осанна в вишніх!» (Мк. 11:910), маючи на увазі спасіння від римського панування, яке повинне прийти з неба. Вороги Ісуса, які в усіх справах Спасителя вбачали підрив їхнього впливу серед народу, гнівались і дорікали: «Учителю! Заборони Своїм учням!». На ці їхні докори Господь відказав: «…якщо вони замовкнуть, то каміння кричатиме» (Лк. 19:40). Народ сподівався на те, що Ісус, Який творить чудеса, що не під снагу ніякій людині, застосує силу, а Він ніякої сили, ніякої влади не застосував, а лишився безсилим, безпомічним, нездатним захистити навіть Себе Самого. І тоді той же народ, який ще кілька днів тому кричав: «Осанна», вже на суді в Пилата, лютуючи, кричав: «Нехай буде розіп’ятий… кров Його на нас і на дітях наших!» (Мт. 27:2325). Ось якої кари вимагав народ для Того, Який приніс йому визволення від погибелі в гріху й спасіння від смерті вічної. Ось чим віддячив народ Тому, Хто не мав де голову прихилити, але невтомно, денькрізьдень, ходив по Юдеї й зціляв тяжко й невиліковно хворих, сліпим від народження дарував зір, а кульгавим виправляв їхні кості, померлих повертав до життя, а заблукалих виводив на правдиву дорогу життя.

Якими ж повинні бути почесті, якою безмежною й безмірною повинна бути слава, віддана Творцю Всесвіту й Людства, як повинен був вшанувати свого Спасителя народ? З якою славою в діях і словах повинен був зустріти народ єврейський Того, Хто відкрив людству ворота до вічного Небесного торжества, омивши гріхи всіх людей землі Своєю Кров’ю? Як повинен був зустріти народ Живого Бога в найсвятішому місці своєї землі – храмі Соломона – Того Бога, перед Яким немає ні великого, ні малого, ні високого, ні низького, а воля Його поширюється скрізь і всюди, сила ж Його, незалежна ні від кого й ні від чого, проявляється скрізь і в усьому, любов же Його наповнює все, що Ним створене, навіть найменшу крапелину вранішньої роси, і без Якого ніщо живе не може бути живим?

І що ж ви думаєте? Людство, в особі народу юдейського, зустріло Христа в храмі Соломоновому гамом, криком, лайкою торговців і покупців, що заповнили храм, пригнавши туди овець, кіз, телят, принісши всяку птицю на продаж, а ще міняли гроші й творили всякий непотріб. І коли Христос розігнав їх, вони цього не стерпіли й не простили Йому, Тому, Хто заради Своєї безмірної любові простив всім усе. За кілька днів по тому, вони в дворі Пилата тупотіли ногами, роздирали на своїх грудях одежі й несамовито кричали: «Розіпни Його, розіпни!» Ось якою підступною є людська натура. Такими є й ми з вами. Тому, спаси нас, Господи, від того, щоб ми були подібними до юдеїв, які вчора вшановували Христа почестями, а завтра вимагали Його розп’яття. Бо що може бути страшнішим за людську зраду й відступництво?

Сьогодні, згадуючи вхід Господній до Єрусалиму, як страшно дивитися на людську зраду, коли цілий народ зустрічав Живого Бога, Який прийшов до нього з любов’ю, жив Сам любов’ю й проповідував любов, навчав народ жити в любові, адже Сам був сама любов, – а завтра гордовито відвернувся від свого Спасителя, бо незвично й страшно жити так, як заповідав Христос, бо не любові вони шукали, а земних утіх, примарного щастя, якого ще ніхто й ніколи не бачив і не може пояснити, яке воно є. Вони жадали земного раю, а отримали голу пустелю, отримали порожнечу…

Тож яким жахливим є вчинок тих, хто вимагав для Ісуса розп’яття! З якою зневагою ми нині сприймаємо ганебний вчинок жителів Єрусалима, але чи з такою ж зневагою ми ставимося до тих, хто в наш час, заради тимчасової вигоди, прислуговується перед всім чужим, що руйнує наші душі, плюндрує нашу землю, спотворює православну віру наших предків, отруює джерела наших сердець нелюбов’ю до Вітчизни, зневагою до нашої історії, наших справжніх героїв, прикриваючись облудними і начебто правдивими словами?

І все ж, не нам судити тих, хто ще вчора кричав «Осанна!», а через три дні вимагав для Того, Кого славили, розп’яття, бо й ми такі ж самі. Не нам судити зрадників нашого часу, адже Господь сказав: «Мені віддайте суд, Я воздам» (Рим. 12:19), бо надто ми з вами пристрасні, щоб судити когось за його пороки, адже самі маємо їх безліч. Нехай Господь судить усіх нас, а ми будемо остерігатися творити щось подібне. Нехай обмине нас участь Юди Іскаріота!

Нині велике свято – Вхід Господній до Єрусалима. Тому, торжествуючи разом із тими, хто урочисто клав до ніг Христа Пальмове гілля та одежі, пам’ятаймо й страшний урок цього свята – для одних залишається дім їхній порожнім, а інші входять у дім Божий і, за словами апостола Павла, самі стають храмами Духа Святого, бо тільки Бог істинний може заповнити глибини людської душі й оживотворити її.

Цього урочистого дня від щирого серця вітаю всіх вас, мої дорогі, й повідомляю вам – Господь входить до Єрусалима наших душ! Якими прийшли ми Його зустрічати, такими Він нас і застане. Але є ще кілька днів для покаяння, є ще в житті кожного з нас та покаянна мить до часу, коли в ніч Пасхи Христової ми почуємо радісну новину: «Христос воскрес!», щоб ожити від страшного очерствіння серця, від гнітучого омертвіння свідомості, від порочної порожнечі душі. Адже й ми помираємо Христовою смертю, тільки Його смерть жертовна, а наша погибельна, Його смерть на спасіння в життя вічне кожного, хто прийняв у своє серце хоч крапелину жертовної крові Христової, або на вічні муки, якщо своїми пристрастями наслідуємо жахливі слова юдеїв: «…кров Його на нас і на дітях наших!»

Нехай же буде це урочисте свято – Вхід Господній до Єрусалима, повчанням кожному з нас у тому, що все міняється під сонцем, але не змінюється душа людини. Не змінюється до того часу, доки людина сама з Божою поміччю не візьметься змінювати її під знаком Христової Голгофи, на Хресті якої зустрілись смерть і життя, тління й воскресіння. Дорогі мої! Закликаю на вас благословення Боже та Покров Пресвятої Богородиці! Готуймося до гідної зустрічі з нашим Богом – Ісусом Христом, доки ще є час. Слава Ісусу Христу!

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ м. Полтава 2011 року Божого

Пошук

Публікації


<квітня 2011>
ПНВТСРЧТПТСБНД
    123
45678910
11121314151617
181920222324
252627282930 
Банер