"Я з вами по всі дні"

20111115-0Лист-звернення преосвященного АФАНАСІЯ (Шкурупія), єпископа Харківського і Полтавського УАПЦ стосовно Підсумкового документа, прийнятого на спільному засіданні комісій по веденню діалогу між УАПЦ та УПЦ КП щодо об’єднання, 27 жовтня 2011 року в м. Києві

Слава Ісусу Христу, любі брати й сестри в Ісусі Христі! Сьогодні, коли українство, одурманене брехливою пропагандою українофобів, стоїть на межі втрати своєї національної самобутності, а, отже, й державності, існування й діяльність Української Автокефальної Православної Церкви є запорукою того, що зловорожим силам не вдасться здійснити свого підступного задуму. Поділ українського православ’я на три гілки є, звичайно, великою бідою для нашого народу і тяжким випробуванням для самої віри, тому що ця зловорожа сила використовує найбільшу й найпотужнішу з цих трьох гілок – УПЦ, що є складовою частиною Російської Церкви, як авангардну деструктивну силу в боротьбі за оволодіння Україною та відновлення Російської імперії. Це є більш небезпечна причина, аніж адміністративне розділення.

Якщо шукати причини, що склалися на кінець вісімдесятих років минулого століття і які призвели до розділення в українському православ’ї, то нам доведеться почати з політичної ситуації, що визріла перед розвалом Радянського Союзу, а потім дійти до кожної людини окремо, адже остаточний вибір завжди залишається саме за народом Божим. Народ же український захотів мати власну православну Церкву, спираючись на 34 апостольське правило, і в 1989 році соборною волею утворив Українську Автокефальну Православну Церкву та почав утворювати парафії на всій українській території. Чи могла зловорожа сила з цим змиритися, усвідомлюючи, що духовність є рушійною силою у прийнятті людиною тих чи інших рішень, в тім числі й суспільного значення? Звичайно, що ні! І ця сила почала наступ на УАПЦ, поширюючи через підконтрольні їй засоби масової інформації брехні, чутки, наклепи на Церкву, архієреїв і священство, тобто дезінформуючи український народ.

В цьому процесі чітко проглядається лінія намагання певними силами, ворожими до ідеї українського відродження та державності, знищити Українську Автокефальну Православну Церкву як духовну опору національного відродження й державності. Маючи дуже потужну підтримку як ззовні, так і всередині України, ці ворожі сили намагаються, перш за все, діяти в царині духовності – основи буття народу, адже саме духовність визначає самобутність нації. А доки народ є самобутнім, доти він є народом, втративши ж свою самобутність, він перетворюється на населення певної території, яким легко маніпулювати чи то з політичної, чи то з релігійної точки зору, залежно від поставленої мети.

З допомогою тодішньої влади та політичних сил, підконтрольних цій зловорожій силі, залучаючи силові структури, які на той час ще не звільнилися від впливу московського КДБ, та залученням частини автокефальних єпископів і священиків, цій зловорожій силі вдалося на деякий час стерти з релігійної карти України УАПЦ. В червні 1992 року буквально за одну ніч було ліквідовано Церкву, що вже мала на той час півтори тисячі парафій по всій Україні (УПЦ МП – 2,5 тисячі) та чимало монастирів, зокрема Михайлівський Золотоверхий, Видубицький, Феодосіївський та Покровський у Київі, які управлялися патріархом Мстиславом та сімома архієреями. Так постало нове релігійне утворення – УПЦ Київський патріархат.

З того часу одні, використовуючи відверту брехню – одвічну рушійну силу Московії, а другі – національно-патріотичну риторику, за якою не було ніякого змістовного наповнення, розпочали одурманення українського народу з метою компрометації ідеї національного відродження українства і повернення України в лоно Російської імперії. Побачивши істинну суть такого «об’єднання» в єдину Церкву, частина єпископів і вірних УАПЦ вийшла зі складу УПЦ КП і відновила життя й діяльність Церкви. Долаючи агресивну й ворожу протидію відновленню УАПЦ, Церква все ж змогла відновити свою структуру в Україні.

З того часу, коли Україна стала ареною боротьби за оволодіння нею між деякими країнами з використанням політичних сил всередині нашої держави та релігій, і головної серед них – православ’я, в нашій молодій державі втрачено мир і спокій. Як у ковбані навмисно збовтується вода, аби легше було руками в каламуті виловлювати рибу, так і в нашому суспільстві, використовуючи найновітніші технології психологічного впливу на основі відвертої брехні, каламутять свідомість людей і творять збурення в їхніх душах.

Мета зрозуміла – бур’яни, посіяні в людській душі, зійдуть в її свідомості швидко, а для того, щоб їх викорчувати, потрібні величезні зусилля й багато років наполегливої праці. З того, що в нашій державі протягом усіх двадцяти років незалежності не ведеться ніякого національно-патріотичного виховання, а, навпаки, відверто ведеться ідеологічна антиукраїнська й антидержавна війна із залученням до її авангарду, окрім засобів масової інформації, ще й релігійних організацій, добре видно, що підґрунтя остаточного вигублення нас як нації й України як держави закладається достатньо міцно.

Зрозуміло, що й Церква наша Автокефальна, як і все інше, що ще утримує в собі хоч якісь паростки національної свідомості, стоїть на заваді цієї зловорожої політики. Тому, коли не вдалося УАПЦ третього відродження знищити грубою силою з порушенням як церковних канонів, так і державних законів, не вдалося зламати всілякими підступними діями всередині самої Церкви, а також використовуючи дезінформацію, вирішили це зробити більш підступно. Користуючись ситуацією, що значна частина українців бажає бачити в незалежній державі й незалежну Церкву, підсовують ідею об’єднання УПЦ КП з нашою УАПЦ, переконуючи в тому, що значна частина архієреїв, священиків та мирян і УПЦ Московського патріархату прагнуть до того ж самого. Але ж ми добре знаємо, що це далеко не так. Жоден архієрей УПЦ добровільно не приєднається до нового церковного утворення, а Москва ніколи не відпустить УПЦ в самостійне плавання. Тим паче, що вольовим рішенням не подолати виховану в цій Церкві за двадцять років злобу й ненависть до вірних нашої Церкви та цілковите несприйняття ідеї автокефалії.

Крім того, УПЦ стоїть на рішучій позиції того, що першим кроком до возз’єднання православних Церков в Україні повинне стати покаяння в «гріху розколу» (як те вони говорять) автокефальних архієреїв і священства та їх перерукоположення. Це аж ніяк неприйнятне для УАПЦ, бо нам немає в чому каятися перед тими, хто зрадив Вітчизну, продовжуючи вірою й правдою служити Росії. І ще – чому це нормальний українець повинен каятися в любові до Вітчизни? Абсурд! Їм першим треба принести щире покаяння у відступництві та в служінні інтересам чужої держави. Ми ж, автокефальні архієреї, священство, чернецтво й миряни були і є вірними Христу Ісусу й вітчизні Україні та вірі православній, від якої не відступаємо ні на йоту.

Нинішня ситуація ускладнюється тим, що одні, з позицій власної правоти, осуджують інших, інші ж, перебуваючи в складній ситуації, шукають шляхів спасіння, але всі ці процеси легко не проходять ні для кого. УПЦ Московського патріархату хвалиться своєю канонічністю та непогрішністю власного вибору, не помічаючи, що все глибше й глибше поринає в гріх осуджування й ненависті до своїх братів по вірі, а це ті сатанинські якості, які просто роз’їдають цю Церкву зсередини – зло вбиває душу, робить кам’яним серце. УПЦ Київського патріархату, побудована на тій же основі, що й УПЦ МП – російській синодальній церковній традиції, окріпнувши за часи правління попереднього президента, перейняла і все найгірше, що є в УПЦ.

Нас звинувачують у тому, що ми «розкольники» і неканонічні. Як би нас не називали, але УАПЦ є Церквою православною, без найменших змін догматів, у богослужінні та якихось доповнень чи відхилень від православного віровчення. І коли людей лякають словом «автокефальна», то тільки беруть на свої душі гріх, вводячи в нього й останніх, бо будь-яка Церква є автокефальною, тобто самостійною. Наприклад, перший пункт Статуту Російської Православної Церкви гласить: «Русская Православная Церковь является многонациональной Поместной Автокефальной Церковью, находящейся в вероучительном единстве и молитвенно-каноническом общении с другими Поместными Православными Церквами».

Після багатьох страждань та всіляких перипетій, які не завжди залежали від самої Церкви чи її ієрархії, віруючий український православний народ відновив свою Церкву, яка веде свій родовід ще від Володимирового хрещення Русі й Матері-Церкви, якою є Церква Константинопольська, встановив свою ієрархію.

Всі православні Церкви мають одну спільну мету – проповідувати слово Боже, благу вість Христову, підготовляти народ Божий до того, щоб він був готовий стати членом Тіла Христового та був гідний до спасіння в життя вічне. І в досягненні цієї спільної мети кожна Помісна Церква має своє значення, і жодну з них не можна відкидати. Кожному народу Бог уділив свої, лише йому властиві дари, а кожна Церква звершує своє завдання відповідно з тими дарами. Тому кожен народ має свою Церкву і це допомагає ділу проповіді слова Божого та спасіння народу.

Святий Іоанн Шанхайський (Максимович) пише, що «Кожен народ має свої особливості духа, і це є основою для утворення Помісних народних Церков… Так звершується Богу угодне поєднання духовних звуків і кольорів, якими прикрашається Церква, котра об’єднує на славу Божу всі народи. Цю красу земля приносить небу, як благоуханне кадило». В цю красу й наша свята Українська Автокефальна Православна Церква привносить і свої кольори, і свої звуки. А те, що нашу Церкву не визнають патріархи й предстоятелі інших Церков вселенського православ’я, а особливо УПЦ (читай – Російська), то це явище тимчасове.

В той же час те, що хтось із наших архієреїв, священників, ченців чи мирян відчуває якусь ущербність, то це говорить про їхню духовну слабкість і незрілість. Я особисто не відчуваю ніякої духовної ущербності, бо той, хто постійно перебуває в молитві й покаянні, перебуває з Господом, а Господь із ним. «Я ж зверну погляд на Господа, терпеливо очікуватиму мого Бога-спасителя, мене вислухає мій Бог» (Мих. 7:7). Про це треба дбати і до цього треба прагнути. А хто канонічний чи неканонічний, хто спасеться, а хто загине, то вирішує тільки один Господь Бог, Який на небесах, а не люди на землі.

Православ’я повсюди однакове, де б воно не було і хто б його не сповідував, лиш би правдиво. А наша Українська Автокефальна Православна Церква є невід’ємною частиною українського православ’я, і як би не намагалася зловорожа сила представити нас ледве не як ворогів українського народу, їй це не вдавалося раніше, не вийде в неї нічого й нині, бо кожен народ Богом обраний і не може бути сам собі ворогом. Народ це усвідомлює і шукає такі форми своєї організації (в тім числі й духовні), використовуючи які збереже свою національну ідентичність, а отже впевнено дивитиметься в майбутнє.

Скажімо, Елладська Православна Церква постала в час визвольних змагань грецького народу проти османів у ХІХ ст. В 1833 році, через три роки після отримання незалежності, уряд Грецької держави проголосив Елладську Автокефальну Церкву та Константинополь не визнав її, але, дякуючи твердій позиції грецької влади, все ж через тридцять років був змушений це зробити. Так само, як і польський народ (власне українська частина населення) при активній допомозі першого президента Польщі Пілсудського вже за кілька років після утворення польської держави також домігся від тодішнього вселенського патріарха Григорія Томосу на автокефалію Польської Православної Церкви. І тільки ми, українці, чекаємо від когось милості. Але Господь уже проявив до нас милість, давши Україні незалежність і Автокефальну Церкву, яку нам треба нині не тільки відстоювати, а й розбудовувати, розуміючи, що духовне становище народу без неї буде невизначеним, а майбутнє – примарним.

А двері наших церков завжди відкриті для всіх православних християн, незалежно від їхньої конфесійної чи національної приналежності. Автокефальна Церква, об’єднуючи переважно українців, радо приймає в своє лоно представників інших народів, щоб спільно возносити славу й хвалу Богу українською (і кожен своєю) мовою, бо «немає ні елліна, ні юдея, ні скіфа….» та задовольняти свої духовні потреби й брати участь у церковному житті, підпорядковуючись встановленим у православній Церкві правилам і канонам.

Святий Іоанн Шанхайський (Максимович), наш земляк із Харківщини, писав: «Духовні виявлення Церкви в усіх народів однакові, але види – кольору і звуку – різні. Розділення служінь і дарів було угодне Творцю всіх Спасителю Богу. Ми знаємо і відчуваємо духовну користь і радість, бачачи, як різні народи, різних характерів і дарувань, віддають славу Єдиному Богу».

Прагнучи до спільної мети – об’єднання в одну українську православну спільноту, але діючи окремо, залежно від умов і зусиль, в яких кожна з українських Церков перебуває, ми зможемо успішніше досягати виконання як спільного для всіх завдання, так і завдань власної Церкви, доки не визріють внутрішні й зовнішні умови та можливості для повного об’єднання. Поспіх у цьому надзвичайно серйозному й доленосному ділі недоречний і призведе тільки до нових розколів та нанесе непоправної руйнації ділу відродження саме українського православ’я з його самобутнім духом, а разом із цим українства як свідомої своєї самобутності нації.

Нині наша УАПЦ заліковує рани, нанесені їй в час третього відродження – зраду частиною єпископату, священства та парафіян ідеалів автокефалії та свого першоієрарха патріарха (Мстислава), тиск тодішньої влади та політичних сил, які переслідували свої, далекі від церковних, завдання й цілі, а також протизаконну, злочинну ліквідацію Церкви, захоплення силою всіх монастирів і храмів та передачу їх новоутвореній УПЦ Київський патріархат.

Але Церква, що постала з волі Божої після цілковитого її розгрому з приходом радянських військ в Україну в 1943-45 роках, і цього разу вистояла й відновила свою діяльність.

І все ж, ворог українства та його святої православної Церкви продовжував свої підступні дії на її знищення – була спроба нового розколу Церкви, яка, правда, закінчилася виходом з її складу одного архієрея та невеликої кількості парафій очолюваної ним єпархії, що аж ніяк не вплинуло на загальний стан. Церква, очолювана своїм Предстоятелем, блаженнійшим Мефодієм (Кудряковим), митрополитом Київським і всієї України, переживши ще кілька спроб зруйнувати її, все ж вистояла і, починаючи з 2005 року, завдяки рішучим діям свого першоієрарха, розпочала новий період свого розвитку.

Та зовнішні й внутрішні вороги України, розуміючи, що УАПЦ була й лишилась суто українською Церквою, вірною й відданою своєму народу в його національному вимірі, після певного періоду затишшя розпочали свій новий наступ проти неї. Колишній президент України, який своїми підступними діями в час свого президентства наніс нищівного удару по ідеї національного відродження, відкинувши її втілення в життя на багато десятків років назад, нині, готуючись до парламентських виборів 2012 року та шукаючи вагомих аргументів для свого повернення до активної політики, взявся об’єднувати УПЦ КП з нашою УАПЦ. Робиться це поспішно й непродумано, без вироблення надійних механізмів цього об’єднання, що виявляє таким чином цілковиту до нас зневагу. Переконаний, що ці передчасні дії тільки на руку зловорожим для України силам.

Слід зазначити, що Автокефальна Церква втретє розпочала своє незалежне існування в 1989 році тільки тому, що такою була вимога часу та воля Божа, і буде продовжувати його як окремішня Церква, доки існуватимуть причини, що покликали народ Божий, священство та архієрейство до такого рішучого кроку.

Ми, вірні УАПЦ, повинні твердо стояти на грунті заповітів першого українського православного Патріарха Мстислава, пам’ятаючи, що за її ідеали поклали свої голови тисячі священиків, монахів та десятки архієреїв, а також мільйони вірних у попередні десятиліття. Нам нині треба не шукати якихось приєднань чи об’єднань, а наполегливо, а коли треба, то й жертовно, крок за кроком розбудовувати структуру нашої Церкви, розвивати й зміцнювати єпархії та парафії, вирішувати кадрові питання, підвищувати рівень церковної освіти, а також, що є найголовнішим, – працювати над тим, щоб декларативна соборноправність не перетворювалася на анархію, яка може призвести навіть до руйнування Церкви.

Тільки тоді, коли ми будемо сильні, ми зможемо на рівних вести діалог про об’єднання і з нами будуть рахуватися. За таких умов ми зможемо разом із нашими братами з УПЦ КП вибудувати такий тип взаємовідносин, за яких може відбутися повноформатний діалог, що буде здатний призвести до позитивних зрушень у міжцерковних стосунках. Тим паче, що догматична однодумність та любов до України між нашими Церквами зберігається.

Крім того, Церкву творить Євхаристія і все, що в ній відбувається, відбувається в контексті Євхаристії, тому першим кроком до об’єднання може бути відновлення євхаристійного єднання. Все ж інше повинне визріти з роками клопіткої праці. І лише тоді, коли це визрівання стане відчутним, об’єднання відбудеться природно, без будь-яких ексцесів і потрясінь.

В той же час об’єднання, проведене в такій поспішності, як те пропонує УПЦ КП разом із своїм посередником, без урахування всіх нюансів внутрішнього й зовнішнього життя кожної з Церков, відмінностей, що вже виникли у певних підходах у ставленні до свого єпископського, священичого та чернечого обов’язку, загальної атмосфери в життєдіяльності обох Церков, – призведе лише до нових розколів у нашій Церкві, до нових трагедій людських доль.

Більше того, дехто з відлучених від УАПЦ архієреїв уже в радості потирає руками в очікуванні того, що значна частина парафій не приєднається до Київського патріархату, не визнає їхнього Предстоятеля главою нової Церкви, а отже піде під їхній святительський омофор. Тому той, хто своєю діяльністю сприяє такому горе-об’єднанню, несе на собі всю повноту відповідальності за руйнівні наслідки такого невиваженого кроку. Тож архієреї нашої Церкви несуть велику відповідальність за подальшу долю, спасіння й виживання автокефалії українського православ’я. В даній ситуації, що склалася, зважуючи всі «за» й «проти» стосовно запропонованого нашій Церкві об’єднання з УПЦ Київського патріархату, не можу мовчати, тому що це той випадок, коли можна його охарактеризувати словами святих отців – «мовчанням зраджується Бог», а в нашому випадку також Церква й Україна.

Українська Автокефальна Православна Церква нині має достатньо сили та прав всередині країни, достатньо широку підтримку українського народу, щоб самостійно вирішувати як питання внутрішнього життя, так і питання духовної опіки своїх вірних. Тому, звертаючись цим листом до архієреїв нашої Церкви, священства й мирян, закликаю щиро – задумайтесь над тим, які катастрофічні наслідки може мати запропоноване нам поспішне об’єднання. А тих, хто вже в своїх душах та умах вирішив уразити в саме серце Матір-Церкву, уклінно молю – одумайтесь!

Доля Церкви й України повинна стати для кожного її сина й доньки вищою за особисті меркантильні прагнення. Яку ж міру безсоромності й егоїзму треба мати, щоб долю Церкви вирішувати не на Помісному Соборі УАПЦ всім миром, а рішенням десятка архієреїв, ба, навіть, всього лише якоїсь Комісії по веденню діалогу! Знову хочуть повторити червень 1992 року, коли без згоди на те всієї повноти Церкви було ліквідовано УАПЦ. Невже історія так нічого й не навчила автокефалістів?!

Знайте, можна уникнути земного суду, але суд Божий невідворотний. Згадаймо слова Господа зі Старого Заповіту: «Голос крові брата твого взиває до Мене від землі!» (Бут. 4:10) – їх почув Каїн, який вчинив злочин братовбивства. Біймося, браття мої, і ми почути подібне кожен у свою судну годину, бо вона колись та настане!

А тим, хто сприяє знищенню Української Автокефальної Православної Церкви, нагадаю – народ наш довірливий і добрий, він знову повірить у вашу облесливу, зміїну брехню, якою ви втягуєте його у свої політичні ігрища, використовуючи всю силу дезінформації, штовхаючи його на підтримку вашої підлої в своїй суті, аморальної політики руйнування України. Ви знову хочете обдурити всіх, але всьому є межа й міра. І той, хто переступає їх, рано чи пізно отримує заслужене ним. Сказав Господь: «Будьте відважні: Я світ переміг» (Ін.16:33). А ще Господь вустами пророка Ісаї запевняє нас: «Не бійся, бо Я з тобою! Не блукай, бо Я – твій Бог, Який тебе зміцнив і тобі допоміг, і тебе зміцнив Своєю праведною правицею. Ось зніяковіють і засоромляться всі твої противники, бо будуть, як неіснуючі» (Іс. 41:10-11).

Тож нехай звершиться над нами воля Божа, а не наша, щоб ми й надалі вели народ Божий український до спасіння, славлячи Отця Небесного рідною мовою в рідній хаті, а всі, хто хоче нам історичного забуття, – нехай стануть як «неіснуючі».

А я залишаюся вірним Українській Автокефальній Православній Церкві, святій пам’яті всіх, хто віддав своє благословенне життя за її ідеали та й надалі буду невтомно працювати над її розвитком і розбудовою у ввіреній мені Харківсько-Полтавській єпархії.

Слава Ісусу Христу й Україні! Амінь.

10 листопада року Божого 2011 м. Харків-м. Полтава

Пошук

Публікації


<листопада 2011>
ПНВТСРЧТПТСБНД
 123456
78910111213
141617181920
21222324252627
282930    
Банер