Курятина

Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

Курятина

Оповідання

 

На піщаному горбі, від пониззя якого починалися луки, а за ними болото, стоїть хата, яку ставили усім миром ще на початку тридцятих,- зруб із розібраної куркульської комори, стіни обвальковані глиною і побілені, а покрівля очеретяна струхла, на ній уже й мох зеленіє. Навіть її господарка, вже підсліпувата і трохи кривувата на правий бік Марфа Шишелиха, не в змозі точно визначити, скільки ж мазків наклали її руки на ті стіни. А в благенькій повітчині, що повипинала вже лозяні ребра, мекає коза і на сідалі сидять півень і дві курочки.

Щойно засвітало, півень подав клич, мекнула коза, як рипнули в хаті сінешні двері, і на подвір'я вийшла заспана Шишелиха. Умилася з діжечки, і її зморшкувате, запечене сонцем (все ж на городі й длубається) лице проясніло. Вона випустила кури, подоїла козу, принесла відро води і поставила коло пічки. Тут вона готує собі обідання. Хмизок, нацюканий ще вчора, лежав купкою поряд. На спориші слалася дрібна роса, стара замочувала об неї черевики, доки ходила на город молоденької картоплі підрити, верталася, била себе об поли чорної сатинової спідниці і казала: "І-і, лихо з тією головою, капустину не вирізала і кріпцю не вщипнула". Знов дринзала на город, затримувалася, бо ще прихилялася до червоної головки маку і тонкими, синцюватими губами доторкувалася до пелюсток, а зігнана бджола вилася довкола її білої, як туманець у пониззі, голови золотим німбом, а як стара відхилялася, випростовуючи свою постать, худу та кістляву, знов сідала спокійно. Стара йшла далі стежиною, долоньками гладила золоті голови соняшників. Зривала вістрюваті гілочки кропу, з яких на землю скапували діамантики росички, вирізувала капустину, з якої аж цвіркало соком, і вона рипіла, струшуючи прозору тишу з листатих буряків.

Прохолода ранкова розсіювалася за росами, які нагально швидко злизало сонце, що викотилося, велике і обважніле, з-за Лисої гори і своїм сяйвом затопило все навкруг, все до найменшої шпариночки. Поступово робилося по-серпневому душно, повітря якось по-солодкому тягучіло, аж дихати важко. Але коло пічки, в якій Марфа Шишелиха варить борщ, ще тримається прохолода, бо велетенська груша-лимонка, така ж, може, стара, як і сама Шишелиха, широко розкинула свої покручені віти, кидаючи густу тінь. Під тією тінню легше дихалося і почувалося.

Порається Марфа. Вже ж таки й стара, але в руках ще метка, хоч рухи й уповільнені, начеб їх щось притримує. Саме засмажку готувала. Цибуляний дух розходився подвір'ям - запашний, лоскітливий. Стара помішувала цибулю, потім ум'яла туди крізь друшляк варених помідорів, посипала борошном, а як пересмажилося, висипала в борщ. Тоді взяла різьблену, аж чорну від давності товкачку, сіла коло мене. Товкла старе сало із часником і розповідала:

- І так мені захотілося курятинки, що їй-бо, як перед смертю. Що б не взяла з'їсти, а воно не лізе, хоч ти квит. Отак курятинки захотілося бабі! Сама ж я курей багато не тримаю. Ото півень рябий та дві курочки попельнястих. Давно вже зі мною живуть. Як же їх різати? Дивись, знесуть яку крашаночку - і є бабі на снідання. Ич, ич, як побіля ніг в'ються, канцилюги. А біжіть, біжіть, черв'ячка чи жука де вигребіть, нічого тут циганити. Киш! Тримала б і більше, але ж статки не дозволяють. Що там тієї пенсії, хоч би на хліб для себе вистачило. А ще ж і на смерть прискладати треба яку копійчину. Одна-одненька на світі, то щоб люди не втрачались і себе не утруждали. А ще ж і булочку хочеться взяти, люди ж ласують, а я хоч на старості, бо молодість пройшла в такий час, що такого добра і в очі не бачила. Прикупила б курчаток весною, піч в хаті є, то на печі вигляділа б, але ж чим годувати? Поки малі, то ще й по-божому, а як побільшають? Давай та давай їсти. А де взяти? Тепер куди не кинься - усе грошей треба. І не малих. А в степ не під силу піти. Та й замолоду зроду-віку не ходила, без дозволу й крихти не взяла. То он сусіди мої - він на тракторі, вже в голові мені вгуркотівся, поставе коло двору і трахкотить ним, а вона в ланці. Так у них мотоциклет. Дивись, там кукурудзи вламали, там буряка висмикнули, там люцерни вкосили - і живуть, і курятинку їдять. А ти, бабо, супець сьорбай. Поки робила в колгоспі, то давали на трудодень, а тоді вже й на виробленого карбованця зерничка. А вже як стала невдобна, то перестали давати. Хіба що ото тикнуть мішечок, і то із серцем, бо що я їм тепер таке? Їх он всього трійко, а й то тикаю по жменьці. Нащо його й мучити птицю.

Ходжу ж, значить, як сама не своя. Так уже хочеться, так кортить курятинки. Упіймаю попельнястеньку, а вона ж сокотить, сокотить, в очі заглядає. Прямо тобі як людина. Куди ж ти її різатимеш? Та й двійко їх всього. Що без них робитиму? А це як запахне смаженим від двору Гальки Пушихи, що ледве не зомліла. Стала коло тину отамо і стою, запах той вдихаю. Галька якраз висунулася з літньої кухні - дебела така, хоч у бричку запрягай, мене вгледіла, чорними своїми бликнула, колючками наче вштрикнула.

- Чого зирите в двір? - так, начеб цвьохнула, ще й виляск пішов.

А мені слина кім'яхом у горлі застряла, що не проковтну.

- Ох уже ж і людина, - прошипіла Галька і сховалась у кухні.

- У них багацько набудовано - хата з білої цегли у візерунках, бачиш ото? Повітка, що цілу череду загнати можна, кухня літня, гараж - бачиш, машина у дворі стоїть? Їхня. Колись кольки мене вхопили такі, що не продихну. Думаєш, відвіз у лікарню? Де ж пак, бензину в нього, пана, не було. Ледве й не кінчилася. Та добре, що Микита кіньми підскочив. А ще й асфальтом увесь двір закатаний. І де, пронози, взяли? Уміють жити. Ми так не вміли. Бо тоді якось і про себе не думали - все в колгоспі та в колгоспі. А вони тепер про кого думають? Бач, ще одну повітку почали викладати. Кладіть, кладіть, не все коту й масниця. Помовчала, а тоді далі каже: - Від тих же слів, як не дивно, мені полегшало, трохи попустило, їй-бо. А воно ж пахне, а воно ж пахне, що місця собі не знайду і спокою.

- Галько! - гукаю не витерпівши.

А вона мов і не чує, посудом щось там дзвенькає, миє, мабуть.

- Що то в тебе так пахне? - питаю, не дочекавшись її відповіді.

- Курятина, - обзивається.

- Смажена?

- Та вже б варена таких пахощів не пускала.

- Умієш готувати, - кажу хтозна й чого таким голосом єлейним, що аж самій нудно.

- А чого б же, ще мама-покійниця навчила, - каже мені з кухні через тин, а сама й носа не виткне.

Стара Пушиха уміла готувати, куди-и-и... її по всіх свайбах і поминках запрошували, дорогі фартухи дарували.

- Де взяла? - питаю, бо ж знаю, що старих курей до нігтя вирізали та відвезли в Полтаву на базар, а курчат взяли пізненько.

- У колгоспі Дмитро виписав, - каже.

- І по чім штука? - далі розпитую.

- Карбованець, - кидає, мов од чогось одриває.

- Скільки, скільки? - не йму віри.

- Глухі, чи що? Карбованець! - аж кричить, так їй неохота зі мною бесідувати.

- За одненьку? - ніяк не віриться.

"Бач, як, - думаю, - свої продали по вісім на базарі, а в колгоспі нагребли на дурничку. Так можна жити й через губу не плювати..."

- Та вже ж що за одну. Стала б я оце гроші викидати, - відказує.

- А як же це, що так дешево?

- Бо вибракувані, - каже, - слабі. Тижнів зо два оце погодувала гарненько, а це кращу зарізала. І нічого - жирненька.

Авжеж що жирненька, адже так пахла, що голова обертом ішла. Вирішила і я до голови сходити. Може, й мені, думаю, парку наділить? Коли ціна така дохідлива, то чого його не взяти?

Зібралася на другий день, чисто вбралася, грішці замотала в хусточку, мішечок під руку і почовпла у правління.

Зроду в новій конторі не була. Все якось незручно ходити із своїми клопотами. В них і без мене вистачає мороки.

Приходжу, а там люду сила-силенна! Ніде й курці клюнути. Так коло вікна дочка Нюрки Сиротихи намацюкана сидить, за секретаря вона, якісь молодики на стільцях під стіною про щось сперечаються. То й я стала. І вистояла. Заходжу, а на підлозі килим лежить, та такий, що страшно на нього моїми черевиками й ступати. І кругом все в дереві блискучому, і він, голова, сидить у кріслі за довгим таким столом. Господи, молодий же ще, а живіт такий, хоч руки на ньому складай. І дивиться спідлоба, начеб я йому що винна. А що я йому можу бути винна? Поки сила трималася в тілі, по конторах не ходила, сама обходилась.

- Що вам? - питає і якісь там аркушики перегортає, а в мене ноги гудуть, що ледве стою, млію.

- Парку курочок, - кажу смирненько.

- Яких? - таки звів очі.

- Тих, що й людям виписували, отому-то й отому-то. По карбованцю штучку, - кажу і так же ж йому в очі заглядаю, що й крига б розтопилася, бо так же ж мені курятинка випахчує, прямо ввижається.

- Чого схотіли! - пхикнув. - Курку за карбованця! Нема.

- Як це нема? - розгубилася від такої звістки, і піт виступив на лобі.

- Отак. Нема, і все. То тільки для передовиків.

Ти тільки подумай! У того передовика грошей, що хоч у діжку замісто огірків соли, ряшка ледве не лусне, так йому ще й курей за безцінок. А мені, старій жінці, що весь вік у колгоспі відробила рук не покладаючи, дулю? Ах ти ж песиголовець отакий!

- Як же ж воно так, - питаю, - він грошву гребе лопатою і йому ж за безцінь, а в мене тієї пенсії, як у зайця хвоста, то мені й немає? Як стара та немічна, то вже хай і горобці загрібають?

А йому як об стіну горохом. Сидить і хоч би що. Тоді ще хтось до нього подзвонив, він до когось, а я стою ні в сих ні в тих. Чекала, чекала, поки й терпець увірвався.

- Так що, - кажу, - нема бабі курки за карбованець?

Звів-таки знов очі, а вони ж байдужісінькі-байдужісінькі.

- Нема, - одказує. - Тут хоч би для своїх людей вистачило.

А я ж тоді чия? Наче в груди мене штовхнув. Господи, отаке почути на старості!

- Що ж, і на тому спасибі.

Вклонилася низенько і пішла тихенько. Отак курятини наїлась баба. О!

Дотовкувала уже мовчки жовте сало з часником, потім висипала в борщ, помішала ложкою і знов присіла на лавку, відсунувши перед тим горщика вбік від пригасаючого вогню.

- Хай умліває. Бо що то за борщ, коли не умліє, - сказала. - Ет, з тією курятиною. У мене й так борщ смачний вдається. Вкину ще сметанки козиної - і будемо розкошувати. Отак.

А я чогось заспішив, подякував за запросини, звернув на якусь ще одну зустріч, якої, звичайно, і в помині не було, і подався з двору, а з-поперед мене розбіглися дві курочки попельнястих і півень гребенястий.

Оглянувся - золотився від сонця туманець на бабиній голові, і сухенькі руки лежали на колінах, спочивали.

Пошук

Публікації


<грудня 2011>
ПНВТСРЧТПТСБНД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2628293031