Соснова гілочка

 Єпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

 Соснова гілочка

Оповідання 

Уже сідало сонце за горб у болото - тихе і примерхле, на якому лиш зрідка заґелґотять свійські гуси чи дерчливо крякне яка обважніла качка. А так нічого - тільки очерет і осока, а геть туди за жабурі та пухкі очеретові віхті - вільхи темніють та подекуди з-поміж них висвічують дрібним листом дупласті верби, та ще в закутку примостилася копичка не вивезеного сіна, обіперта з усіх боків дрючками із сухої вільшини, аби не розкидало вітром. На одному дрючку сиділа сорока, і з-під чорного крила її народжувався ще ледь вловимий оком бліденький і аж прозорий серпик місяця.

Понад збоїстою дорогою, далеченько одна від одної, розбрелися ріденько хати, а на горбі зібралися у кривобокеньку вуличку, яка підступилася зовсім близько до крутого схилу, і далі не пішли. Болото ж.

На зламі у вуличку стоїть порожня і обляпана калюжами крамничка, глиняних стін якої колись торкалася м'якенька щітка, і їм ще іноді, особливо після теплого дощику, ввижається її лагідний доторк і вчувається терпкуватий запах вапна і розімлілої від спеки підмоченої глини. Одне вікно в неї забите зчорнілою, потрісканою фанерою, а друге шкірилося розбитими шибками. Біля оббитих бетонованих східців валявся пожований іржею замок.

До крамнички під'їхав обшарпаний автобус, обдавши її сизим димком, і з нього зійшов чоловік у синіх джинсових штанях, темному плащі і фетровому капелюсі.

Автобус поїхав, та чоловік ще стояв і дивився на облізлу крамничку, дах якої перекривали бляхою ще за його пам'яті, і в нього сльозилися очі. Може, провіяло вітром, коли сидів біля відкритого вікна, як їхав і жадібно дивився і на поле, і на дерева, і на все...

Чоловік поставив невеличкого чемодана, обтягненого чорною шкірою, на землю, вийняв цигарку і припалив. Глибоко затягся димом і рушив у вуличку. Дорога була вузькою, калюжки прихопило морозцем, постьобало тоненький льодок трохи розхристано, але в строгу лінію. Як наступити ненароком, то тріск так і шпигоне несподівано в саму душу, аж плечі пересмикнуться.

Перед крайнім двором чоловік спинився, кинув під ноги недопалок, причавучивши підошвою черевика.

Сонце заходило і журливо-спокійним зором торкалося посірілого тину, зморщених коробочок мальвових із сім'ячком, ще не вилущеним рвучким вітром і голодними горобцями, куща бузини, обскубаного знизу гусьми, а за драненьким тинком ще й спини приземкуватого дідка, який длубав лопатою підмерзлу землю.

Старий підняв голову в облізлій кролячій шапці, прискалив очі - одне водянисте, а друге з більмом, зіперся на держак.

- Чи не Крутьків Андрій? - став признавати і розгинатися в попереці. - А я тут ось... на вашому... Кхе... Думаю - чого добру дарма пропадати? Гарна картопелька вродила. Жаль тільки, що морозець прихопив. Та не біда - порося з'їсть чи й птиця подзьобає, коли проварити. Еге ж, проварити... От. А так би зогнила в землі, і вся їй шана. То й копаю, а чого ж... Тебе нема і нема. А чекали. Чотири дні чекали, аж небіжчиця пухнути стала. Еге... Поховали чин чинарьом. І чарку, як годиться, випили. Чого ж, люди не без серця. Знесли в кого що було. І колгосп поміг. Та як і не помогти, коли весь вік у ньому віддубарила деньок у деньок. Хто-хто, а я ж то знаю. Я теж миску огірків солених присовокупив. Уже ж сусіди...

Крутько сердито штовхнув хвіртку, вона вискнула і, напіврозчинившись, стала. Він просто ускочив у двір, підштовхуваний дідовими очима.

Невеличкий ясний місяць стояв над хатами, і бляшаний дах крамнички наче був облитий пригасаючим вогнем, який лився на неї з рожевої смуги неба, де ховалося про ніч сонце.

Він спинився перед зовсім струхлявілим, обвитим лозинням дикого винограду ґанком, а перед ним лежала на землі соснова гілочка, кинута материній труні услід. Він довго вагався, а потім одступив убік і обійшов її, боком просунувшись до дверей, звідки оглянувся і заспішив одмикати хату.

Ключ від сінешніх дверей лежав угорі під дашком ґанку на балочці. Це він пам'ятав ще з дитинства, а тому й не довелося його шукати, а взяв одразу і після натуги, бо засув підіржавів, відімкнув і відчинив двері. Вони заскрипіли протяжно, наче то місяць, що зноровив першим шаснути у темні сіни, протяг своїм серпиком по завісах, а тоді відсторонився та й став за плечима.

Ступив Крутько в хату і занімів. І світла не вмикав - страшно було. Острах аж холодними сиротами обсипав тіло, бо ж він знав, що там, у світлиці, в простінку між двома вікнами у зчорнілих рамцях усі родичі на знімках, а посередині між ними і батьків та материн портрет. І всі неодмінно дивляться на двері, у які він зайшов, адже почули їхнє рипіння. А в темряві хоч очей їхніх не видно і можна почувати себе вільніше.

Місяць ріжком скрадно заглядав у вікно і легким світінням вирізняв табуретку коло столу, то присів на неї. Поклав руки на стіл, а на них голову, і наче весь навколишній світ навалився на нього - так важко стало.

За вікном стояла ніч, безмовна і спокійна, у дворі було порожньо, хоч шаром покоти, бо ж темно. Прозорий, як перший льодок, місяць хоч і світив, але так слабенько, що вгадувалися лиш обриси дерев. А то все чорнюща темінь, якій і людину ковтнути, то байдужісінько. Все поглинула: і не зворухнеться, і не шелесне.

- Огірків він присовокупив, подавився б ти ними, - простогнав Крутько і нігтями шкрябав голі дошки столу (хтось зняв клейонку)...

Тоді вже стояла пізня осінь. У хаті хіба трішечки й тепліше, як надворі. Протоплювали в печі вряди-годи, то якимсь сміттячком чи бур'янинням. Купка хмизку, нарубаного і чинно складеного під похилою повіточкою, чекала морозів дужчих, аби дати хоч якогось духу та зігріти їхні замерзлі душі.

Десь під вечір, коли вже й мати були вдома і сиділи під стіною, кутаючись у стару сірячину, а він, малий і голодний, лежав на печі, закутавшись у хламиддя, щоби хоч якось зігрітися, бо намерзся за день, як сірко, - поторгало двері. Мати похопилися, скинувши з плечей сірячину, її чорні очі спалахнули іскрами, як ото в притрушений попільцем жар дмухнути із силою, але враз і вгасли.

Осіли мати на ослін, склали порепані руки на коліна і застигли. Але ж двері хтось торгав, і мати звелися і вийшли в сіни. Там почулася вовтузнява, чоловіче бубніння, потім торохнула порожня цеберка, до якої він вибігав уночі, коли припікало.

І злісне:

- Дур-репа...

У хату ввійшли розпашілі і сердиті мати і розчервонілий на все лице, аж почорніле від вітру і сонця, бригадир Петро Теліпайло, сусід їхній, у перший день війни підранений осколком міни в ногу і тому кульгавий.

- Тут таке, знаш, діло, що подзвонили у сільраду з Братешківської залізничної станції, щоб приїхали та забрали Миколу Крутька, себто твого чоловіка, Василино, бо він, мовляв, сердега, не те що ходити, а, звиняйте, й по малій нужді без сторонньої помочі не вдатен.

Стріпнулася мати, злякані очі метнулися на Теліпайла, з нього на двері, з них на вікна і сполоханими пташечками забилися в шибки.

Теліпайло кахикнув у рукав куфайки.

- Таке, знаш, діло, Василино, а забирать треба.

Жалів...

Мати пов'язалася хусткою сукняною, яку виймала із скрині тільки на великі свята, і пішла з хати. Надворі біля тину чекали коні.

А вже зовсім пізно, коли він засинав на печі, то почув, як рипіла у дворі бричка, як зупинилися під самою хатою коні. Він пересилив дрімоту і висунув голову через комин; двоє чоловіків уносили, мов сніп жита з поля, солдата, а в нього замість рук і ніг лиш культі. Груди ж солдатові в медалях. А медалі поблискують.

Поклали солдата на ліжко, подушку підмостили під голову. Він лежить, стогне, великі сльози котяться і губляться в темній щетині вилиць.

Знадвору внесли куль старого очерету, від якого тягло злежалістю, затопили в печі. І хмизку оберемочок увіпхали, він затріскотів, порскаючи жаринами. По хаті розійшлося тепло, а відблиск вогню вискочив із печі і закривавився на солдатових медалях, затремтів у горошинах сліз, що все котилися мовчазні, а мати долонею витирали їх.

Він зліз із печі і вкляк коло припічка на долівці.

Мати підійшла, підштовхнула до ліжка.

- То тато твій, підійди...

А він чогось злякався кривавих солдатових сліз і скреготу зубів і розревівся на всю хату, вчепившись у материну спідницю. Тепер уже плакали обидва - батько й син, а до них долучились і мати - витирали вже тільки свої сльози, нікого не втішали, бо воно таке, якби оце і їх втішив хто.

А тоді настали страшні дні.

Заходили батькові товариші і так дядьки, приносили із собою самогону і сякий-такий з'їдок. Мати допізна на роботі, то вони й одводили душу. І батькові давали пити.

- Вип'єм за праву, пухом їй земля...

- Вип'єм за ліву, пухом їй...

- Вип'єм за...

- Вип'єм...

Батько п'янів, починав стогнати, плакати, скреготіти зубами і проклинати долю, яка так несправедливо обійшлася з ним.

"Уже б краще зовсім убило чи голову одірвало, і то б легше, ніж оце обрубком гибіти", - усе й казав, бувало.

Дядьки то кивали згідливо, а похопившись, відмахувалися на нього. Мовляв, що ти таке мелеш язиком. Але з того батькові утіхи ніякої - хто з них і надкушений війною, але ж не зовсім, як він.

Уже коли ні біля чого було сидіти, дядьки розходилися, а батько приказував їм у слід:

- Мендалі?.. А руки мої, а ноги мої... Візьміть сокиру, добийте лучче... А вони - мендалі...

Він лякається, вибігає з хати і заревений біжить, куди ноги несуть. Люди переймають, вертають.

А мати й собі плаче, клене все на світі. І батько плаче, кричить хрипко, щоб сокирою добили, аби йому не мучитись.

І вибігає мати в сіни, а звідти вскакує із сокирою - очі хижо блищать, губи тремтять, і така в тих очах рішучість, що не спини і...

Кинувся він до неї, обхопив ноги.

- Не тікатиму, не тікатиму з дому...

Настала зима.

Топити дуже нічим. Хмизок кінчився, і диван дерев'яний пішов у піч, і лави. В хаті холодно. Всім холодно. А батькові так ціла погибель. Культі ниють, печуть. Він кріпиться, а вже як стає невтерпець, то починав стогнати, а згодом стогін переходить у крик. І все: "Добий... добий..." - хрипить.

Страшно.

Мати якось вдяглася, сказала йому:

- Посидь, дитино, я скоро вернуся.

- Куди ти? - батько питає.

- По солому.

- Посадять же...

- А що робити?

Йому без матері страшно, плаче:

- Візьміть із собою.

- Там дюдя.

- Боюся-а...

Діватися нікуди - бере. Закутує великою хусткою, веде.

А батько:

- Вернися. Лучче мене добий.

Наче й не чує. Двері причинила і через город у степ. А воно вже кура летить, січе потроху, схоже на те, що скоро розходиться не на жарт, а до скирти далеченько. А то, може, й краще, що кура, - сліди їхні занесе і так, не видно буде зараз, бо й їм в очі б'є - не зглянеш.

Через замуровані морозом вікна де в кого пробивається світло - то в заможніших лампи-лінійки світять. Он у комірника так у того аж сміються.

Сніг кругом і сніг. По коліна. Місяць то пірне в темні повісма хмар, то вирне. І так зиркне докором, аж ноги самі спиняються.

"Що йому, в нього тата, війною обрубаного, немає. І не кричить він день крізь день від холоду", - думалося йому, і він намагався моторненько висмикувати ноженята із заметів і постигати за матір'ю.

Піднімався вітер та все дужчий, дужчий, підхоплював снігову кушпелу, штовхав у груди. Стало зриватися густим снігом і з неба. Зірки ще з вечора полохливо розбіглись і поховалися десь по закутках, а хмари все накочувалися, накочувалися, набурмосені.

Набрали в сітку соломи. Мати її на плечі завдала, а його за руку взяла. А снігу глибоко, він поринає в нього по пояс, руками. Шпаркий сніг набивається в драненькі рукавички, в рукави куценького пальтечка. Руки печуть від зашпорів, він то пхикає, то плаче.

- Та цить, цить же, бо ще хто почує, - просить мати, бере його на руки лівою, а правою тримає огузок сітки.

А вітер як із цепу зірвався: скаженіє, мете, несе снігом. Нічого не видно. Його голос зникає в тій хурделиці, як мишачий писк.

А під хатою на них уже чекає Теліпайло.

- Текс, соломка? - прицмокнув язиком і навіть комір не піднімав, щоб од вітру прикритися.

- Петре...

- Добро народне розтягуєш?

- Так топити ж нічим. Ти з лісу привіз, бо з лісником шашні водиш, а мені де взяти? Господи, хоч віку вкорочуй. Там Микола від холоду мучиться. Він же на фронті...

- І я на фронті каліцтво заробив.

- Не таке ж...

- То вже кому яке дісталось.

- Петре...

Він заплакав, а Теліпайло визвірився:

- Неси назад!

Понесла мати солому в степ. Але недалеко пройшла, а одразу на полі кинула сітку і сама сіла на сніг. Вітер шарпав її надривний плач і бив його, малого, по очах...

...Світанок увійшов до хати і поклав руку на плече. Крутько здригнувся і підвів голову. А прямо йому в очі - очі батька й матері, а ще пронизливі очі родичів. Аж за серце вхопили ними і здавили, що він задихнувся і, скочивши, на ноги, вилетів із хати.

Худенький сніжок прикрив примерзлу землю, галузиння, незгребене листя, притрусив струхлявілий горобинець на повітчині, умостився ріденько й на тинкові та гіллі дерев. Тільки зеленіла соснова гілочка. Він підняв її і сховав до внутрішньої кишені піджака.

- На пам'ять, кхе-е...- долинуло від сусідового двору, і Крутько сіпнувся. На ґанку у чорних катаних валянках і куфайці стояв Теліпайло і скалив на нього проти скупого сонця більмувате око.

- Пам'ять, - буркнув і, не замикаючи хати, подався з двору, а в спину так наче підштовхувало Теліпайлове: "Кхе-хе..." - а ще материні з легким докором у погляді очі.

І колола в груди навпроти серця соснова гілочка.


Пошук

Публікації


<липня 2012>
ПНВТСРЧТПТСБНД
      1
2345678
9101112131415
161819202122
23242526272829
3031