Мужньо йдемо дорогою святості

«І не просто йдуть, а повністю віддають себе Христу і Його справі спасіння людства: проповідують людям євангельське слово про Царство Боже, звіщають світові Божественну славу Сина Божого, терплять злигодні, тортури, катування, врешті, віддають своє життя за Нього, ставши фундаментом віри й Церкви Христової, - сказав високоперосвященний Владика. – Церква, заснована Спасителем, так міцно стоїть на фундаменті святих мучеників і сповідників віри, що ніяка зла сила, ніякі «ворота пекельні не подолають її» (Мт., 16:18). Із цих слів ми робимо висновок, що були, є й будуть такі члени цієї Церкви, які за віру Христову готові перетерпіти будь-які випробування. Підтвердження ми знаходимо і в не такій далекій історії нашої УАПЦ, яка впродовж минулого століття пройшла тим же шляхом, який торував Господь наш Ісус Христос і християни перших століть утвердження віри християнської».

Смислом життя перших християн був Христос, віра і Церква, а тому вони терпіли найтяжчі випробування, готові будь-якої миті прийняти навіть смерть, щоб з’єднатися з їх улюбленим Учителем – Ісусом Христом у Царстві Божому. «А чим для нас є Церква, рідна українська земля, на якій ми живемо і служимо Богу, народу українському й Вітчизні? Це не риторичне запитання, як декому видається, а доленосне, життєве, важливе і глибинне. Настільки глибинне, що не одразу людина здатна його відчути, а тим паче усвідомити, осягнути його значення не тільки в загальному вимірі, а й, перш за все, в особистісному, – наголосив владика Афанасій. – Бо це залежить від того, яку ми маємо любов до Бога й України, і на яку глибину нашого серця і простору душі сягає ця наша любов, у які глибини свідомості вона проникає і які пласти там піднімає. Це залежить від того, яку ми маємо любов до Бога й України, і на яку глибину нашого серця і простору душі сягає ця наша любов, у які глибини свідомості вона проникає і які пласти там піднімає».

Говорячи про подвиг українських святих і про те, що місце подвигу християн присутнє і в нинішній час, проповідник звернув увагу на сучасне священство і його місце в житті Церкви, парафії, в житті кожного вірянина. «Не треба великої стійкості, щоб твердо стояти за рідну Церкву – УАПЦ, скрізь і всюди її відстоювати, берегти, як зіницю ока. Просто служи в ній і не піддавайся ні на які підступи ворогів і супротивників з інших конфесій, на інформаційну неправду, яка брудними потоками вливається ЗМІ у свідомість українців і спрямована на знищення Церкви, а ще більше на приємні твоєму слуху облесливі обіцянки, які вкладають у твої вуха. А будь вірним і відданим Церкві-Мучениці, Церкві, що стала для українського народу тією досвітньою зорею, яка запалила в серцях українців «досвітні вогні», як писала видатна Леся Українка, пробудивши їх від духовного сну.

Ці вогні розвіяли морок національної байдужості, міріадами палючих іскор запали в душі, викликавши в них вогонь такої сили любові до Вітчизни, що вони готові були радше вмерти за неї, аніж гибіти в неволі. Це найбільша чеснота – бути вірним і відданим до загину в ім’я Господа Ісуса Христа за Вітчизну, віру православну й рідну Церкву...

Закликаю на всіх, за молитвами новомученика митрополита Василя Липківського та всіх святих і праведних землі української, благословення Отця нашого Небесного від щедрот невичерпного і вічного джерела Божої любові».

Під час богослужіння архієпископ Афанасій звершив чин рукопокладання в сан ієродиякона ченця Феодосія (Ганзія), а після літургії звернувся з повчальним словом і благословив його проскурою, побажавши вірного служіння Богу, Церкві й боголюбивому українському народу.